
Любов Миколаївна Дика з Риботина в історію місцевого сільгосппідприємства ввійшла як перша та єдина жінка-трактористка. Професію тракториста-механізатора опанувала вже у зрілому віці, коли мала двох доньок, а третю носила під серцем. Роботі на тракторі віддала сім з половиною років.

Тремтячими руками жінка дістає із папки купу паперів. Дуже бережно передивляється кожен. “Це – його УБД. Ось свідоцтво про народження, бачите, українець. А це – висновок суду. Тут написано, що він загинув, як військовослужбовець, захищаючи Україну “, – показує мені. А я дивлюся на чорний блокнот з яскравими кульбабами, куди ця згорьована жінка записує

Кажуть, що таке прізвище у Мені має лише одна родина. Прізвище сюди на початку 90-х з Дніпропетровщини привіз Віктор Яблоновський, коли залишився тут, бо полюбив і одружився на менянці Маргариті. Невдовзі у них один за одним з’явилися три синочки: Ігор, Костя та Максим. Ця історія - в пам’ять про найстаршого сина, Ігоря. Яблуня - таким було його бойове

Росла без батька: він на війні, у Другій світовій, загинув. Мені тоді й пів року не було. Мати працювала різноробочою. Тяжко захворіла. Цілий рік лікувалася у Парафіївській лікарні - виявили затемнення легень, - про дитячі та молоді роки згадує Віра Олексіївна. - А вдома - старенька бабуся та дідусь, який був без ноги - втратив на фінській війні.

На могилі старшого солдата Василя Тимченка, який загинув 10 вересня цьогоріч, завжди свіжі квіти. Їх приносять рідні та друзі загиблого Героя. Рідним дуже не вистачає чоловіка та батька, а батькам - сина. Два з половиною місяця тому війна перекроїла життя родини Тимченків і змусила вчитися жити без нього - сина, брата, чоловіка і батька.

Ольга Федорівна у 4 рочки залишилася без батька. Це було у далекому 1941 році, коли розпочалася Друга Світова війна і його забрали на фронт. Йдучи на війну, батько тоді по військовому наказав дружині всіляко берегти доньку і завжди, куди б вона не йшла, брати Олю з собою, а коли прийде час йти дівчинці до школи, обов'язково щоб пішла навчатись. З війни

Наступного року борзнянцю Федору Грузіну, уродженцю Миколаївщини, має виповнитися 90 років. Та за свій довгий вік, сповнений випробувань і здобутків, втрат і радісних моментів, він не розгубив ані почуття гумору, ні цінності родинних стосунків, ані ніжності до найдорожчих. Здавалося, під час нашої розмови у ньому прокидався той юнак, якому знову

Кажуть, що життя є найкращим режисером. Якщо так, то про нинішніх жителів Білорічиці Сухополов’янської сільської ради Прилуцького району Анатолія Гарбіча та його дружину Марину воно знімало фільм жахів. «Ми бачили пекло на землі і нам пощастило вижити й звідти вибратись», - розповідає Анатолій Іванович. Так він каже про Маріуполь - місто, у якому його

Тут навіть по центральній асфальтованій дорозі нема жодної жилої хатини, лише трохи віддалено можна побачити корівок або собак і здогадатися, що там хтось проживає. За такими прикметами - пасеться корівка, а серед дороги у величезній калюжі купаються качки - рушаю дорогою, покритою листям, ніби там ніхто не ходить і не їздить.

Іван Кузюра завжди все прораховує і планує. Його життя дуже цікаве, але швидкоплинне. За свої 30 з лишком Іван Вікторович стільки всього встиг, що не кожна людина за все своє життя стільки спробує, а то й взагалі для багатьох такий плин часу непосильний.