Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Загиблий солдат Василь Тимченко: «Якщо потрібно буде, я піду воювати. Нехай це буду я, а не чиясь дитина»

Загиблий солдат Василь Тимченко: «Якщо потрібно буде, я піду воювати. Нехай це буду я, а не чиясь дитина»

 

На могилі старшого солда­та Василя Тимченка, який загинув 10 вересня цьогоріч, завжди свіжі квіти. Їх при­носять рідні та друзі заги­блого Героя. Рідним дуже не вистачає чоловіка та батька, а батькам - сина. Два з половиною місяця тому війна перекроїла життя роди­ни Тимченків і змусила вчитися жити без нього - сина, брата, чоловіка і батька.



- Вася був для нас підтримкою і опорою. А зараз він не з нами. Важко..., - каже Олена Тимченко і сльози позбавляють здатності говорити. Трохи опану­вавши себе, розповідає, що її Ва­силь був надійним та найкращим у світі чоловіком. Батькам теж важко жити без їхнього Васі...
Василь більшість свого жит­тя працював далеко від дому та ще й через війну був змушений залишити домівку. Тому його ба­жання були такі прості, але такі щирі та омріяні: повернутися до­дому, добудувати будинок, заве­сти собаку, дати гідну старість своїм батькам та просто радіти щасливому життю із сім’єю.

Перша зустріч стала доленосною

Познайомилися Олена з Ва­силем у Крупичполі. Там у лікарській амбулаторії, після закінчення училища, вона пра­цювала медсестрою, а сама ро­дом з Іржавця. Василь у той час ніс службу в Ічнянському рай­відділі міліції і, трохи захворів­ши, приїхав лікуватися додому, у своє рідне село, де жили його батьки, Петро Іванович та Ольга Антонівна. У тій же амбулаторії 27-річний міліціонер й примітив привабливу дівчину. Їй було 22. Олені теж Василь припав до душі: високий, світловолосий, впевнений у собі, виважений. Тож почали зустрічатися, невдо­взі й одружилися. Затим переї­хали жити в Ічню.

- У 1992 році разом з Васею прийшли у патрульно-посто­ву службу. Разом пройшли чо­тиримісячну першопочаткову професійну міліцейську підго­товку, працювали в Ічні у карно­му розшуку доки не вийшли на пенсію. Василь був з тих, на кого завжди можна було покластись, - розповів колега, майор у відставці Сергій Хужко, - ус­міхнений, компанійський, жит­тєрадісний, світлий і добрий... Таким назавжди він залишиться у моїй пам’яті.

Василь дуже любив дітей. І коли став щасливим татусем донечки - просто її обожнював. Навіть сам обрав ім’я - назвав Богданою. Не згледілися Тимченки - виросла доня і стала, як її мама, медсестрою. Нині їй вже 23 роки. Живе та працює у Чернігові.
Олена каже, що донька більше схожа на неї, проте характером вдалася у свого тата. Вони були дуже близькими і Богдана зав­жди дослуховувалася до бать­кових порад.

- Чоловік був стриманим, мав сталевий характер. Для нього сім’я була найголовнішим, - зга­дує Олена, і говорить, що пі­сля загибелі чоловіка втратила сім’ю. - Василь був справжнім чоловіком. Він дбав про родину, а останнє слово завжди було за ним. Щоб не сталося, ми розумі­ли, що він вирішить всі проблеми, які могли трапитися нам на шляху.

«До» і «після» родини Тимченків

24 лютого 2022 року повномасштабна війна прийшла до нашої країни, розділивши на «до» і «пі­сля» й життя родини Тимченків. Василь на той час вже декілька років був на заслуженому відпо­чинку - пішов з правоохоронних органів у званні майора міліції. Працював у Чернігові, Києві.

- Коли окупанти зайшли в нашу область, ми були розгублені, не знали як бути, що робити, - розповідає Олена. - Богдана із своїм хлопцем Владом були в Чернігові. 24 лютого в неї стояло чергування. Тож наступного дня їм виїхати не вдалося. Декілька тижнів вони жили на роботі, до­помагали пораненим. При пер­шій же змозі Василь розказав Владу про найбільш безпечний шлях і вони повернулися. Ми дуже за них переживали.

Василь з перших днів цієї вій­ни прийшов до військкомату та приєднався до сил територіаль­ної оборони рідного міста. Тож шлях захисту родини та рідної землі Василя Тимченка розпо­чався в Ічні.

- Деякий час я навіть не знала, що мій чоловік був у теробороні. У Крупичполе їздив, коли тим селом йшли колоною російські танки. Там у нього батьки жи­вуть. Мама, знаю, сиділа в по­гребі. Вася дуже переймався за них і забрав в Ічню. Вони декіль­ка днів були з нами, допоки в селі стало безпечно.

А на початку квітня минулого року нашого земляка мобілі­зували до війська. Ще раніше він своїй Олені говорив: «Якщо потрібно буде, я піду воювати. Нехай це буду я, а не чиясь ди­тина». І пішов, зробивши вибір. Не міг інакше. І не хотів.

Від Сумщини до Роботиного

Спочатку Василь Тимченко декілька місяців обороняв краї­ну на рубежі Сумщини та рф. У жовтні під час виконання бойо­вого завдання травмував колі­но. Розрив менісків оперували у Чернігові. Опісля два місяці відновлювався, а потім знову повернувся у стрій.

- Коли Вася був на реабілітації, я помітила, що війна його зміни­ла. Почав цінувати кожну мить з рідними. А ще він дуже хвилював­ся за своїх бойових товаришів: як вони там, яка там ситуація. Часто з ними говорив по телефону. Але не знаю про що, бо відходив, щоб я нічого не чула, - пригадує спів­розмовниця.

Трохи побув Василь Тимченко на Черкащині, а на початку цьо­го року його направили на За­порізький напрямок. Був стрільцем-санітаром.


У серпні тяжко захворіла мама. Довелося у столичній лікарні ро­бити операцію. Тільки тоді, впер­ше з часу мобілізації, Василю Тимченку дали відпустку. Йому дозволили за сімейними обста­винами на 10 днів приїхати додо­му. Зміг трохи побути з рідними, обійняти маму, якій довелося по­над місяць пробути у лікарні.

А наприкінці серпня ічнянець повернувся на фронт. І для рід­них це була мука, бо не знали через скільки днів-місяців знову побачаться з Васею. Й материнське серце ледь ви­тримувало: два сини на війні - Василь та Віктор. Ольга Антонів­на мусила триматися та жити, бо так Вася, старший, велів. Й про­сив рідних зробити все можливе аби тільки ненька жила.

Коли чоловік був на фронті, Олена дуже за нього пережи­вала, їй боліла розлука з чоло­віком. Майже щовечора, почув­ши рідний голос у слухавці, вона полегшено видихала: все добре.

Чоловік завжди попереджав, що йшов на бойові завдання - і дружина просила його, щоб він беріг себе. А Василь ніколи не скаржився та казав, що може якийсь час не бути зв’язку.

- Було, що не телефонував три дні, а найбільше - це шість. Це коли ходив на штурми, - прига­дує Олена Тимченко.

Останній штурм


... 10 вересня ввечері Василь зателефонував Олені та сказав, що знову йде на завдання. У голосі відчувалася втома, тому що від попереднього виходу минуло декілька діб, він просто не встиг відпочити. А ще просив дружину не панікувати та чека­ти його дзвінка. Переконливо завірив, що обов’язково зате­лефонує їй як тільки буде така можливість. І Олена навіть поду­мати не могла про погане.

- Мене тримали його слова: «Я тобі зателефоную». Він попере­див, що кілька днів не буде там зв’язку. Тож приводу панікувати в мене не було, - розповідає пані Олена. - Адже Вася сказав, що все буде добре - значить так і буде.

Але, на жаль, того дня, близь­ко опівночі, її Василь загинув. Звістку про втрату чоловіка по­відомили дружині наступного дня, ввечері. Хоча це була нео­фіційна інформація. Не повірив­ши в це, вона спершу хотіла поділитися з Василевим бра­том Віктором, він теж воював на фронті. Зв’язку з ним не було. Олена почала телефонувати по­братимові, щоб знати про Васи­ля точно.

- Ніхто мені не відповідав. Роз­пач стискав серце, а мовчанка все тривала, - ділиться Олена. - Я знову продовжувала теле­фонувати то до одного, то до ін­шого. Запевнили, що це ще не точна інформація, потрібно ще її перевірити.

Офіційне сповіщення про за­гибель Василя Тимченка дружи­на отримала вранці 12 вересня. Олена ніяк не могла сказати Бог­дані про те, що татко загинув, було це тяжко зробити. Все не наважувалася: набере її номер телефону і одразу скидає. Як тільки-но донька дізналася про погану звістку - одразу ж при­їхала додому. Й до останньо го говорила мамі, що тут щось на­плутали: «Ось побачиш - він жи­вий». А коли перед похороном віддали родині Василеві речі, й із-поміж них був його ланцю­жок, Богдана тоді зрозуміла, що її тато вже на небі. І світ, наповнений присутністю рідної людини, перестав існувати. Бо тато був для Богдани добрим, розумним та чесним. А ще авто­ритетом, й донька прислухала­ся до його слів.

- Він любив порядок, щоб все лежало на своїх місцях. А я й досі не можу розпакувати його речі. Ніяк не наважуся, - з болем каже Олена. Їй складно усвідомити, що горе це сталося в їхній родині, що вона втратила чоловіка, що в Богдани тепер немає батька...

- Просто не віриться і все, - каже Олена Тимченко, бо на­віть мозок інколи відмовляється сприймати страшну реальність. - Таке відчуття, що мій чоловік десь тут, поряд. Що він в будь-який момент прийде чи зателефонує.
Час іде, але біль не стихає, рве на шмаття душу. Оленине серце було розділене на дві частини: донька та чоловік. Зараз жінка намагається жити без однієї по­ловини. І має одне бажання: щоб донька була щасливою. Зараз роль чоловіка в сім’ї перейняв Влад - хлопець Богдани, який для Василя був як син. Він завжди говорив: «Я їх з Богданою люблю однаково, вони ж мої діти».

Заради дітей та онуків живуть із розкраяним навпіл серцем і Оль­га Антонівна та Петро Іванович Тимченки. «Ви єдине, що у нас залишилося від Васі», - так ка­жуть вони невістці Олені та онуці Богдані. І моляться за меншого сина-воїна, Віктора, аби повер­нувся живим. Й, звісно, чекають перемоги, щоб усі діти, дружи­ни, матері жили у мирі. І хочуть, аби ми не забували, якою ціною дається свобода.

Спогадами про свого товари­ша Василя Тимченка поділився Андрій Бунін:
«Навіть не знаю, як розповісти про таку людину як Вася трьо­ма реченнями, про людину, яка складала частину твого всесвіту, незмінно була присутня в ньому останніх 15 чи може й 20 років? Як охарактеризувати таку люди­ну, щоб це не виглядало баналь­но? Які підібрати слова? Спогади про мого друга постійно круж­ляють в моєму мозку. Змушують розмірковувати. Згадую, як влуч­но про Васю сказала його това­ришка Анжела,коли ми всі зібра­лися аби попрощатися з ним. А вона сказала, що він був різним, але ніколи не був малодушним.

Дійсно це так. Вася не був ма­лодушним. Проте він ніколи не вважав себе величним... Про­сто був чудовим другом».
Співробітники карного розшу­ку, які вже на заслуженому від­починку, упродовж багатьох років бережуть традицію: у своє професійне свято збираються разом та вшановують пам’ять своїх колег, котрих вже немає, відвідують їхні могили. Цьогоріч додалася ще одна - захисника Василя Тимченка.

Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Тимченко, солдат, загинув

Добавить в: