Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Любов Дика стала першою жінкою в Риботині, яка водила трактор. У свої 74 роки ще сама рубає дрова

Любов Дика стала першою жінкою в Риботині, яка водила трактор. У свої 74 роки ще сама рубає дрова

 

Любов Миколаївна Дика з Риботина в історію місцевого сіль­госппідприємства ввій­шла як перша та єдина жінка-трактористка. Професію тракториста-механізатора опану­вала вже у зрілому віці, коли мала двох доньок, а третю носила під сер­цем. Роботі на тракторі віддала сім з половиною років. У сірих та важких буд­нях трактористки був досить-таки приємний момент. Її запросили на обласні соцзмагання механізаторів-орачів се­ред жінок. На п‘єдесталі шани риботянка стояла другою... Про незвичайну жін­ку, яка не цурається ніякої чоловічої роботи і у свої сімдесят чотири роки ще сама рубає дрова, читайте у матеріалі.



«У колгосп піду тільки на трактор»

Жінка за кермом... Сьогодні цим уже нікого не здивуєш, а деяким представницям чарівної статі вдається осідлати навіть за­лізного коня. А ось років тридцять п'ять тому побачити жінку за кермом авто, а тим паче трактора - то справжнє диво. І для Риботина, та й не тільки, отим дивом стала Любов Миколаївна Дика. Звідки любов до техніки, невідомо, але коли її неодноразово запрошували на роботу в колгосп, сказа­ла, як відрізала: «У колгосп піду працювати тільки на трактор».
- Чоловік на той час уже працював у сільгосппідприємстві. Прийде додому, бувало, і каже, що голова і її запрошує на роботу в колгосп. А я на той час працювала диспетчером в автопарку. «Якщо і піду в колгосп на роботу, то тільки на трактор», - відповідала чоловіку, - починає розпо­відь про одну із трудових сторінок свого життя Любов Миколаївна. - «Як хочеш на трактор, то йди вчися», - почула від свого Івана. Я і пішла. Тоді механізаторів-тракто- ристів у Коропі навчали, у сільгосптехніці. Відучилася і - на роботу.

Перший трактор, за кермо якого сіла наша героїня, був МТЗ-5. Старий, добитий, ледь живий.

- Крила у ньому теліпаються, світла не­має, не знаю, як напарник на ньому і їздив. Поробила на ньому трохи та і кажу: це ж не діло - без фар їздити. Прошу, дайте опти­ку. Дали. Чоловік мені встановив. Він теж трактористом працював. Допомагав мені, було, техніку ремонтувати, а як у жнива виїжджав на весь день у поле, то і раніше біг на роботу, щоб мого трактора глянути, пальне залити. А я прийшла - сіла і поїха­ла. Що загадають, те і возила, в основному перегній на фермі. А якось попросили люди дров із-за Десни привезти. Погодилася, хоча далеко і не їздила. Мосту через Десну тоді ще не було. Паром працював. І я на добитому МТЗ-5 подалася. Відверто кажучи, ризикувала. Ніколи на пором не заїжджала. Треба було то вгору підіймати­ся, то вниз спускатися, аби заїхати, з'їхати. Чесно, трохи було лячно. Але справилася. Людям дров привезла. А наступного дня напарник мені і каже: «І не побоялася ти, Любо, на тому тракторі так далеко їхати, ще і через Десну. У ньому ж неполадки з гальмами. Могла б і не впоратися». Знав же, що їду по дрова, але перед поїздкою напарник нічого про гальма не сказав, - один із епізодів трудових буднів винирнув із пам'яті трактористки.

Могла б і на міні підірватися

А згодом Любов Миколаївна вже і в полі працювала, виконувала всі сільськогоспо­дарські роботи. Як кажуть, життя всьому навчить. Працювала у тандемі з чоловіком, у нього причепником була.
- А працювати доводилося і вдень, і вночі. У нічну зміну, чесно, важко було. Ото сідала за кермо і я. Бачила, як чоловік орав, культивував, і собі навчилася, - роз­повідає беручка до чоловічої роботи Любов Миколаївна.
Усі сільськогосподарські роботи умі­ла виконувати, і як причепити навісне до трактора, теж знала. Слухаю Любов Миколаївну і дивуюся: ну зовсім же не жіноча робота - трактористка, важка, а їй вона подобалася. Усього навчилася, з усім справлялася.

- Та була якась робота, що вам не до душі?
- Косити не любила. Раніше ж косарки були не роторні, як зараз, а сегментні. Бувало, як «полетять» ті сегменти, треба було їх клепати, ремонтувати. От оцього не любила.

За той час, поки працювала на тракторі в колгоспі, була за кермом, крім добитого МТЗ-5, і потужніших тракторів: Т-150, і колісного, і гусеничного. Останній трактор, на якому довелося трохи попрацювати, був новенький - Т-25.

Трудовий стаж трактористки змусив обірвати один випадок, який міг бути і не­щасним.

- Якось відправили мене культивувати на поле. З роботою справилася, та і додо­му. А чоловіки, котрі поверталися з робо­ти, угледіли на тому полі щось блискуче. До знахідки - а то міна, уся пошкрябана культиватором. А я про це - ні сном ні духом. А наступного дня зупиняється біля мене УАЗик, виходить один чоловік, який теж у тракторному стані працював, і каже: «Дивись, Миколаївно, що ти вчора вирила». Бачу, міна часів війни, проти­танкова, мабуть. Просто диво, що вона не розірвалася. У мене і серце похололо. Про дітей відразу подумала. Могли б лишитися без матері. Кому б вони потрібні були. Та видно, у сорочці родилася, що все обі­йшлося. Після цього випадку невдовзі і пішла з трактористок.

Призерка соцзмагань


У сірих та важких буднях жінки-трактористки був досить-таки приємний момент. Її запросили на обласні соцзмагання механізаторів-орачів серед жінок. Це був вересень 86-го.
- Приїхали до мене з Коропа: «Ну, що, Миколаївно, на змагання їдемо?». «Як треба, то і поїдемо», - відповіла гостям. «А костюм трактористки маєш?». Який там костюм, з роду-віку його в мене не було. Дали мені костюм, посадили у машину і подалися ми на ті змагання. Здається, вони у Грем'ячі тоді проходили. Одне із завдань - зробити правильну розмітку на площі, зробити так, щоб після оранки борозна про­ходила чітко по центру. Розмітку зробила правильно. А ось трактор? Не свій же, до якого звикла, чужий. Та нічого - впоралася. Змагалися ми на Т-150. Зорала латку, як книжка пише, борозенка чітко по центру вийшла. На п'єдесталі пошани стояла на другій сходинці, - не без гордості згадує Любов Миколаївна і дістає свою нагороду, фотографії із змагань. Молода тоді ще була, 37 років, сповнена сил, усміхнена.




Мрія, що не стала життям

Розглядаємо світлини, не тільки із змагань, - і за якісь лічені хвилини згада­лося все життя головної героїні. Легким воно не було із самого дитинства. Любов Миколаївна не риботянка, її родове коріння з Карильського. До Риботина переїхала з родиною вже у 71-році.

Виросла без батька. Казав він матері Любов Миколаївни, що любить її, що же­ниться, але. Не одружився, та на світ з'явилася дівчинка на ім'я Любов. Матері нелегко було з позашлюбного дитиною на руках - суди-пересуди. Та нічого, з усім справилася і своє життя присвятила донь­ці. Ростити дитину допомагала бабуся.
- Вона любила мене, дуже. Шкода, що рано пішла від нас, мені тоді лише шість років було, - теплим словом згадує свою бабусю Любов Миколаївна. - Жили вдвох з матір'ю. З роботою, і жіночою, і чолові­чою, теж справлялися удвох. Я вже у шість років знала і вміла, як правильно прибити цвях. І з молотком дружила, і з сокирою, і з пилкою. Буває, навозимо з лісу дров, поки мама на роботі, я вже всі і перерубаю. Десь щось поламалося, відірвалося - за молоток, пилку і ремонтую. Мені це подо­балося. Я навіть хотіла піти вчитися на столяра-теслю, але.

- Дивна мрія як для дівчини. Чому ду­мали не про жіночу професію?
- Навіть не знаю. Лежала у мене душа до цієї справи. А по радіо все оголошення «крутили»: запрошували на навчання на столярів і теслярів. Думаю, закінчу вісім класів - піду вчитися. І пішла б. І вивчи­лася б. Але тоді на руках паспортів не було. Колгосп не хотів відпускати людей із села. Сільчани тоді наче кріпосні були. Я надіялася, що хрещений мені допоможе «вибити» паспорт, він тоді бухгалтером у колгоспі працював, але ж ні - не допоміг. Трохи образливо було, та що поробиш. Лишилася у селі...

Хліба скуштувала різного


Трудова сторінка життя Любові Микола­ївни почала писатися у рідному селі. Після школи випускниця пішла працювати вико­навцем. Була тоді при сільських радах така посада, у народі називали її — посильна.

- Дадуть, буває, чималий список призо­вників - і побігла по селу, аби повідомити, на який день і час з'явитися до райвійськ- комату. А хлопців тоді у селі багато ж було.

Потім «перекинули» дівчину на ку­рятник. Каже, дорослим жінкам - дорослі кури, а дівчатам - курчата, яких треба було няньчити. А птиці тоді багато було: лишень курчат привозили по три-п'ять тисяч.
Скуштувала жінка і хліба доярки.

- З усіх робіт, які довелося виконувати, для мене робота доярки найважча, - зі­знається Любов Миколаївна. - На ферму - о третій ранку. Треба було і нагодувати корів, і подоїти вручну голів 13-15, і молоко відвезти на прийомний пункт, коли конем, а коли і тачкою.

І по наряду в карильському колгоспі працювала: що загадають, те і робили. Льон, буряк, кукурудза - пайки, пайки, пайки. І коня вміла так запрягти, що чоловікам ще треба повчитися у дівчини.

- Була в нас кобила Майка. Велика, норовлива. Її ніхто не хотів брати: куди не поїдуть нею - утече. Чому тікала? Бо голодна була, мабуть. А я прийду у брига­ду - прошу тільки Майку, - і такий момент повертається з минулого. - Поїдемо, бува, з нею на буряки, їсть - скільки хоче. І не прив'язувала її. Не тікала від мене. Я її жаліла, і вона мене любила.

Коли родина переїхала до Риботина, Любов Миколаївна та її чоловік влашту­валися на базу - «заготскототкорм». Він - трактористом, вона свинаркою. Згадує, що за гарні прирости ваги навіть переможцями соцзмагань стали із своєю напарницею.

Довгий час, правда з перервами, пра­цювала кондуктором в автопарку на різних рейсах. Усякої роботи за вік переробила. Можливо ще б працювала, та, каже, її мама, котра весь час жила з доньчиною сім'єю, захворіла. Мусила жінка кинути роботу і доглядати матір.

«І все-таки я щаслива»


Сімейне життя. У ньому, як на довгій ниві, усього бувало. У парі з чоловіком прожили тридцять сім років. Дали життя трьом донькам. Виросли їхні дівчата, уже давно випурхнули з батьківського дому. Та матір не забувають. Нині Любов Ми­колаївна живе сама. Чоловіка вже немає п'ятнадцять років. Як і колись, з усім жінка справляється ще сама.
- Були, оце обрізків привезли мені. Думаю, чому вони лежатимуть, поки мені попиляють. Взяла сокиру - поцукала які тонші. Десь щось відламалося, відірва­лося - полагоджу. Сила у руках ще є, а ось ноги. Вони вже не хочуть бігати, як колись. Але нічого, духом ніколи не падаю. Хоч життя моє і легким не було, та все-таки я щаслива, - ніби підсумовує своє прожите Любов Миколаївна. - У мене все є для щастя: троє дітей, троє онуків. Дав Бог дочекатися і двох правнуків. Жити є для кого. Головне, аби скоріше закінчилася ця страшна війна.

Джерело: газета “Нові Горизонти”, Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: трактор, Риботин, Дика

Добавить в: