Курс, прокладений долею

 

Наступного року борзнянцю Федору Грузіну, уродженцю Миколаївщини, має виповнитися 90 років. Та за свій довгий вік, сповнений випробу­вань і здобутків, втрат і радісних моментів, він не розгубив ані почуття гумору, ні цінності родинних стосунків, ані ніжності до найдорожчих. Здава­лося, під час нашої розмови у ньому прокидав­ся той юнак, якому знову двадцять із хвостиком, а попереду - плин десятиліть, які ми називаємо життям...



Дитинство на виживання

Родина Грузіних була немаленькою - аж чет­веро дітей. Коли батька забрали на фронт, най­молодшій сестрі Каті було 3 рочки, до пуття ще й говорити не вміла. Але старший на п’ять років Федір уже розу­мів багато, чув батькові розмови, що війна буде страшною. З фронту він, кавалерист, так і не по­вернувся, родина навіть не знає, де загинув. На згадку про тата у Фе­дора залишилося лише маленьке потерте фото, яке він трепетно беріг усе життя. А сьогодні вже відреставрований великий портрет висить поміж інших знімків рід­них і близьких на стіні пам’яті, як називає свою портретно-родинну гале­рею сам Федір Володи­мирович.

Тяжка ноша лягла на плечі овдовілої матері. Вона працювала у кол­госпі, тягла сапу на семи гектарах, просапуючи соняшник, кукурудзу, ка­вуни чи дині. За те мала на обід галушки з чорно­го борошна. Дітей же раз годували в школі квасо­ляним супом, таким же чорним та ріденьким. До школи Федір ходив лише до листопада: взуття у нього не було, тож на­ука закінчувалася, коли земляні грудки починали примерзати до ніг. Хло­пець думав хоч якось закінчити 4 класи, а тоді податися до фабрично-заводського учнівства. А вчителька казала: «Закінчити «семирічку», вчитися треба, з тебе бу­дуть люди».

Коли у дітей почали пухти ноги від голоду, матері вдалося влашту­вати їх до дитячого бу­динку для сиріт війни, за 15 кілометрів від їхнього села. «Ооо, там я аж 400 г хліба отримував, суп із гречкою, пшоном чи пер­ловкою ти риб’ячий жир, - навіть із посмішкою згадує Федір Володими­рович. - Часто до нас на­відувалася баба Клава. Ми з сестрою домовили­ся економити хліб, щоб передати їй. Мій шмат у формі цеглинки так і за­лишався, а Катя прино­сила «м’ячика»: мала не могла втриматися, щоб не обгризти кути».

Уже в 12 років Федір був повноцінним матери­ним помічником, працю­вав у колгоспі: запрягав коней у безтарку - Зайчика та Шафрана - і во­зив зерно від комбайна на тік. Одного разу бри­гадир дав ще й пару во­лів вивчити. Та вони як понесли хлопця - ледь не вбився, більше до них не підходив.

Підводна служба Грузіна


У 19 років Федору вручили повістку до ар­мії. За станом здоров’я юнака направили у ВМФ, що було для нього не­абиякою радістю, хоча й служити требу було цілих п’ять років. Так хо­тілося гайнути кудись подалі, у Владивосток чи Мурманськ. Може б, і став там водолазом, як рекомендували в особо­вій справі, та розгледіли у хлопцеві ще одне вмін­ня: він знався на азбуці Морзе, яку опановував самотужки. Так Федора Грузіна відправили вчи­тися на радіотелеграфіс­та, та ще й... у рідному Миколаєві! «Ми вивчали прийом на слух і переда­чу повідомлень, а також будівництво кораблів та апаратуру на них, - веде далі розмову чоловік. - За рік нас морем відпра­вили з Одеси до Севас­тополя - тоді я вперше перетинав Чорне море. А коли вже там стояли на рейді, підійшов вій­ськово-морський катер: «Потрібно відібрати 1000 радистів для підводних човнів». Оскільки заби­рали першу десятку з кожної групи, а Грузін за списком був сьомий, до «підводників» потрапив і я. Пам’ятаю, коли впер­ше спустився у човен, а там - така тіснота, по­думав: « Оце я попав.» Знову почалося навчан­ня, а через деякий час на новий дизельно-елек­тричний човен С-228 по­чали набирати команду (тоді, у період Холодної війни, Хрущов, мабуть, вирішив усю Америку оточити підводними чов­нами, тож їх робили ба­гато). Було нас 51 солдат строкової служби та 11 офіцерів.



1955 року ми поїхала до Миколаєва, за гото­вим човном. Цікаво було, як його спускали на воду, як розбивали шампан­ське. Потім ще - місяць випробувань у Чорному морі, постійні навчання і тренування».

Мабуть, перше сер­йозне випробування прийшлося на листопад 1956 року. Почалася Синайська війна: боротьба між Великою Британією, Французькою республі­кою та Ізраїлем із одного боку та Республікою Єгипет із іншого боку за Су- ецький канал. Для СРСР це був перший досвід проникнення на Близь­кий Схід через постачан­ня зброї арабським націоналістам. Підводному човну С-228 теж надій­шла команда знятися з якоря та надати військо­ву допомогу Єгипту.

«Ми повантажили 2-місячний запас прісної води, продуктів, дизель­ного палива, замінили навчальні торпеди на бо­йові. Поки тягали ящики, думали про одне: от якби ненароком розбився один із таранькою - так вона пахла. Зрештою, так і сталося, рибу бла­гополучно розіпхали по кишенях, - посміхається Федір Володимирович. - Пішли у Середземне море. Проте турки, які були у неприязних сто­сунках із єгиптянами, ніяк нас не пропускали. Наше командування пішло на хитрість: попро­сили з порту відправити великий ваговоз, будь із чим. А ми, сховавшись під його днищем, про­скочили непоміченими.

Цілий місяць патрулюва­ли у заданому квадраті. Стояли майже біля ек­ватора, на 10-метровій глибині, спека у відсіках була неймовірна. Стрі­ляти, правда, ні по кому не довелося, про все домовилися у владних кабінетах. Коли отри­мали команду поверта­тися, у Севастополі нас зустрічали з музикою та квітами, як переможців. Адже, зрештою, єгиптя­нам вдалося отримати контроль над Суецьким каналом. Наші країни після цього лише по­силили співпрацю, тож скоро прийшов ще один наказ: наш човен пере­давали Єгипту.

Щоб знову не минати турків, вирішили вну­трішньою водною систе­мою - по річках, озерах та каналах - йти у Бал­тику. У Маріуполі човен повантажили у док, від сторонніх очей закрили брезентом, почепили до буксира й потягли До­ном, Волгою, у Горькому зарядили акумулятори (а їх було на човні 480 штук, кожен - по 650 кг), далі - через Онезьке та Ладозьке озера дійшли до Санкт-Петербурга. Як знаєте, вдень Нева перекрита мостами. Тож наш командир ко­мандувачу Балтійським флотом сказав: «А ми у підводному положен­ні пройдемо, команда у нас натренована!» Так і вийшло: перед кожним мостом занурювалися, залишаючи по собі вели­чезний бурун у воді, а за мостом, під захоплення і подив містян, підніма­лися на поверхню. Після проходження останньої перешкоди командую­чий Балтійським флотом вишикував нас на березі й подякував за службу. Ото і все, що нам нале­жало».
(Далі буде)

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини” Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Грузін, біографія

Добавить в: