
Локомотивне депо Сновськ, яке очолює Максим Перваков, було засновано ще в далекому 1873 році і відтоді стало одним із найважливіших у країні, адже саме воно спеціалізується на комплексному ремонті паровозів. А його працівники роблять все настільки професійно, сумлінно та натхненно, що не лишається жодних сумнівів - всі вони, від керівника до фахівця первинної ланки, тут на своєму місці. У жовтні цього року локомотивному депо Сновськ

Від першого дня війни радіоведуча фактично перестала собі належати, поспішала до студії у будь-яку годину дня і ночі, якщо знову з’являлося щось важливе. Дуже додала роботи участь у єдиному марафоні. Адже раніше радійники могли запрограмувати ефір заздалегідь, сьогодні ж геть усе робиться у ручному режимі. Потрібно постійно моніторити ефір, вчасно підключатися

1 листопада Надії Жабко із Загребелля доля подарувала 84-й день народження. Був святковий торт, про який потурбувався син Анатолій, вітаючи маму. Телефоном привітав другий син Леонід, який проживає в Сосниці. Гостей не було, не ювілейна ж дата. Нині рідко хто навідується до бабусі - чи то війна так гнітить людей, чи кожний сам собі.

Директор Лукнівської школи Юрій Іванович Сиваченко зараз боронить Україну та всіх нас від агресора. Визволяв Лиман, великі і малі села Донеччини, форсував Сіверський Донець... Кожним своїм днем він наближає перемогу. Кожна людина - всесвіт, у собі. Дещицю відкриваємо для чужих очей, решту - таїна. Ми і самі не знаємо, які ми, на що здатні?

Світлана Циганок із Понорниці лише кілька років тому зацікавилася вирощуванням винограду. Та, незважаючи на це, в її винограднику росте вже велика кількість кущів. Сама ж Світлана Василівна називає себе експериментаторкою. Чому так і чи можна виростити у нас смачний солодкий виноград, говорили з понорницькою виноградаркою.

Кохання додає сили, воно окриляє, і ми готові звернути гори заради коханої людини. У спокійний та мирний час багато людей звикли до стосунків у цивільному шлюбі - просто зустрічалися або жили разом. Але нині українці переконалися, що війна загострює почуття і навчає не відкладати важливих справ на потім. Не зважаючи на труднощі, створюються сім’ї,

Через війну в Україні мільйони людей були змушені полишити свої домівки. Багато хто, шукаючи прихистку, вхопили речі першої необхідності і поїхали у безпечне місце за кордон. Дехто вже повернувся, а дехто облаштовує там своє життя. допоки війна не закінчиться. Як прийняла українців Німеччина - своїм досвідом поділилася ічнянка Наталія Юрченко.

В Олени Назаренко з Риботина двоє найрідніших чоловіків нині виконують свої військові обов'язки. Чоловік Роман зі зброєю в руках захищає Україну на сході країни. Понад рік не бачила Олена і сина, котрий служить у Національній гвардії. Та як би далеко вони не були, але щохвилини її думки разом із ними: щоб живі-здорові були, щоб якнайшвидше додому повернулися

Господою борзнянки Надії Сутченко легко замилуватися. Тут тобі й чепурненький будинок, і розумно облаштована місцина для домашньої птиці, яка тому й не створює хаосу на подвір’ї, й зона відпочинку зі ставочком із лілеями, і невеличка пасіка з нещодавно побудованою апі-хатинкою, сад і виноградники, клумби й грядки, куточок із лікарськими рослинами - усьому знайшлося місце у дбайливих господарів. І хоча орної землі для порядкування має до 10 соток,

Початок повномасштабного вторгнення РФ кожен українець сприйняв майже однаково. Страх, відчай, агресія, а подеколи й просте нерозуміння того, як сусідній народ так міг вчинити з нами, за їх словами, братнім народом. Хтось вже протягом восьми місяців живе у таких думках, щодня відчуваючи несправедливість, паніку, жах, а хтось, незважаючи ні на що