
Як мало знаємо ми тих, хто мешкає поруч! Живеш у своїй мушлі, копаєшся у власних справах і проблемах, та й нічого не бачиш. Два роки ковіду та рік війни майже відучили від тісного спілкування з іншими, посиденьок з друзями, нових знайомств з цікавими людьми... І це неправильно. Так не має бути, бо чим сильна людина? Її зв’язками з іншими людьми, своїми любов’ю та дружбою, спілкуванням з навколишнім світом, який лежить за межами твоїх власних квадратних метрів

Кожна людина має своє захоплення. Один любить співати, інший - колекціонувати якісь речі. Хтось знаходить свою улюблену справу і своє покликання ще в дитинстві, а комусь для цього потрібний час. Саме таким, неспішним і поступовим, народжувалось захоплення малюванням у юного художника з Гриціївки Антона Юрченка.

Ірину Вікторівну Пронь-Салієнко, вчительку математики з першого селищного ліцею, як і всю родинну династію математиків і фізиків Пронів – батьки Лариса Дмитрівна та Віктор Олексійович, сестра Світлана, у Варвинській громаді добре знають. Сотні учнів пройшли їх міцну науку з цих непростих предметів, а ще – школу життєстійкості, оптимізму, високої працездатності і цілеспрямованості.

У Костиреві на Сосниччині немає і півсотні жителів — невелике село поблизу Десни. Місця красиві, та жити сюди не приїжджають. У повінь річка розливається, на протилежний берег можна добратися тільки проїхавши (через Короп) близько сотні кілометрів або поромом чи човном. Зручностей ніяких. Та для тих, хто мешкає тут з дитинства, — усе це звично.

Вік — це не те, скільки тобі років, а те, як ти себе почуваєш», — сказав відомий колумбійський письменник Габрієль Гарсія Маркес. І це повністю підтверджує наш земляк — Іван Давиденко (на знімку) із Чемера на Козелеччині, який 16 лютого відсвяткував своє сторіччя! Незважаючи на такий поважний вік, Іван Дмитрович і досі не відмовляється від риболовлі та полювання, займається бджільництвом і садівництвом

Її хатинка - зовні звичайна, невеличка, але всередині - наче потрапляєш до камерної виставкової зали. Кімнати потопають у різноманітних квітах (яких тут тільки не знайдеш!), а стіни прикрашені усілякими картинами. Ось зліва - великі родинні фото - з чоловіком, власний портрет та зображення онуки, а справа, майже під самісінькою стелею, кілька великих полотен. Ці картини на українські мотиви борзнянка, уродженка Кинашівки, Галина Зозуль замовляла котромусь художнику-самоуку

Вони подолали 36(!) блокпостів, витратили майже 100 тисяч гривень (!), аби виїхати з Маріуполя на українську територію. Наша розповідь про переселенку Людмилу Лобанову та її родину. Проте, як тяжко люди переживають окупацію. І весь час, доки розказувала свою історію, маріуполька гірко плакала.

Леонід до сьомого класу зростав у Домашлині, що на Корюківщині. Село це оточене з усіх сторін багатими на природні дари лісами. Любив хлопець поблукати серед березового гаю чи поміж густих сосен, і додому повертався завжди з повним кошиком грибів чи відром ягід.

Треба сказати, що Олександр Олександрович у минулому - вчитель трудового навчання, та й по життю - трудовик 100-відсотковий, майстер на всі руки. Сам побудував будинок, сам собі був муляром і плиточником, столяром і теслею. А ще він вміє працювати з металом - колись робив собі коптильню, тож вирішив взятися за виготовлення «буржуйок».

Він прийшов у цей світ 8 квітня 1979 року і пішов 15 листопада 2022. Але його прожите життя - це безкінечність, яка залишається в кожному серці, хто його знав. Він був людиною з великої літери, з неймовірно добрим серцем і майстром, яких одиниці. Він умів робити, дружити, кохати, мріяти. Його золоті руки побудували багато будинків і церков по всій Україні