Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Леоніду Носаченку від мами дісталася пісня, а від тата - ремесло

Леоніду Носаченку від мами дісталася пісня, а від тата - ремесло

 

Він свого часу залишив місто на Неві, аби до схилу літ гідно догля­нути найріднішу людину — маму Марію Микитівну



ПРИЄМНЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Леонід до сьомого класу зростав у Домашлині, що на Корюківщині. Село це оточене з усіх сторін багатими на при­родні дари лісами. Любив хлопець по­блукати серед березового гаю чи поміж густих сосен, і додому повертався завжди з повним кошиком грибів чи відром ягід.

Якось на сімейній раді вирішили по­кинути село і перебратися ближче, як мовиться, до цивілізації. Вибір випав на Мену.
- Батько, Микола Васильович, поїхав, вибрав для забудови земельну ділянку в центрі міста, - розповідає Леонід Носа- ченко. - А тоді розібрали свою хату в селі й перевезли до Мени.

Треба сказати, що Носаченко-старший мав справді золоті руки - усе умів робити як з деревом, так і з цеглою чи залізом. Тому і нову оселю вибудував гарну і міц­ну. З сільської хати згодилося все, нічого не пропало, жодна дощечка чи рама з вікна.

- Я пішов до сьомого класу школи імені Тараса Шевченка, на той час вона була ще восьмирічною, - пригадує Леонід Ми­колайович. - Атому повну середню освіту я здобував у школі імені Леніна (нині - гімназія). Вчився в одному класі з Вірою Нікітченко, яку меняни тепер знають за прізвищем по чоловіку Соловей, яка багато літ була вчителькою математики у школі імені Тараса Шевченка.

НА СВІЙ ХЛІБ

Далекого 1991 року Леонід вирішив удруге спіймати удачу за хвіст - поїхав у місто на Неві, аби вивчитися на механіка целюлозно-паперової промисловості, бо першого разу не пофортунило. За­кінчивши технікум і відпрацювавши три обов’язкові роки за спеціальністю, зробив висновок, що помилився у ви­борі професії, і сів за кермо автомобіля. П’ять років таксував, тоді були вантажні великі машини.

Створив сім’ю, народився син. Здава­лося, що життя налагодилося, усе добре. Та біда раптово прийшла - на 61-му році життя помер батько. Залишати наодинці маму з хворими ногами Леонід не зміг - забрав її до себе у місто.

- Три місяці вона ще якось витримала, а тоді стала проситися додому, у свою хату, - зітхає Леонід Миколайович.
А куди її везти - стареньку та ще й не­здорову? Запропонували купити будино­чок у передмісті, щоб менше було чути вуличного шуму. Та мама не погодилась ні на які умовляння - додому і все!

А ще Марію Микитівну непокоїло те, як містяни ставляться до продуктів хар­чування, особливо до хліба. У сміттєві баки чого тільки не викидають, навіть цілі буханці.

- Мама пережила голодомор, хліба не те що не їла, вона його не бачила, - роз­повідає Леонід Носаченко. - Ліс її году­вав, зігрівав і не дав померти з голоду. Не раз сварила, живучи у мене, містян, які хоч і страшну блокаду пережили, а не на­вчилися, виходить, цінувати кусень хліба.


Тож незабаром Марія Носаченко по­вернулася, як того і бажала, у рідні до болю стіни своєї хати.

КУДИ МАМА, ТУДИ Й СИН

Не міг Леонід залишити неньку саму. Здоров’я її з кожним місяцем, роком ставало все слабкішим. Дружина Леоніда Миколайовича навідріз відмовилася їха­ти в Україну, тому син приїхав до матері сам.

Влаштувався на роботу, доглядав го­род, давав лад у хаті. А ненька така була вдячна синові, який виконав її останню волю, бо вона так хотіла, аби її земний шлях закінчився на батьківщині, у рідній хаті.

У 2011 році Марія Микитівна наза­вжди полишила цей світ. Леонід вирішив не покидати батьківську оселю, хоча із сім’єю спілкувався, підтримував зв’язки. Навіть син приїхав до Мени і деякий час жив у батька.

- Ми з ним другий поверх на будинку звели, бо в обох нас руки з правильного місця виросли, - жартує Леонід Носаченко. - Ми і на риболовлю із сином їздили, по гриби. Та не прижився він тут, поїхав у своє місто, одружився, я вже маю 11-річну онучку.

А Леонід Миколайович не має наміру залишати Мену, особливо в теперіш­ній неспокійний для нашої країни час. Приходить на кладовище, вклоняється могилкам дорогих і найближчих йому людей - матері і батьку. Тримав домашнє господарство, як був молодий, а тепер у свої 73 роки обробляє сім соток городу, тримає добротну оселю в ідеальному порядку. Іноді їде до лісу по гриби і по­милуватися його красою.

- Раніше я людям допомагав щось побудувати чи ремонт зробити, - ділить­ся Леонід Носаченко. - А тепер сам у
людей помочі іноді прошу, бо щось мої ноги не хочуть міцно тримати. Ось вітер шиферину з даху зніс, то друзів просив, аби на місце її покласти.

ПІСНЯ ДОПОМАГАЄ ЖИТИ

Мама у Леоніда була співучою жінкою. Сапувала город - співала, піч топила - теж з піснею. Голос мала солов’їний. І син у неньку вдався.
Коли переїхав до Мени, став учасником народного аматорського ансамблю пісні і танцю «Менщина». Згодом, з утворенням ветеранського хору, Леоніда Носаченка переманила в колектив Надя Довгопола - учасниця хору. Так він став солістом, разом з хористами виступав у багатьох містах і селах області.

- Репетиції, виїзди, виступи - усе це відволікало від сумних думок, - роз­мірковує Леонід Миколайович. - І хво­роби, які іноді бувають, відходять геть. Колектив хористів підібрався дружний, злагоджений. Тепер, правда, не до співів і концертів. Але ми цей час переживемо, переможемо і знову заспіваємо!

Ветерани, серед яких і Леонід Носа­ченко, часто збираються у приміщенні ветеранської організації, де п’ють чай або ж каву і згадують свою молодість, дискутують про непросте сьогодення.

Джерело: газета “Наше слово” від 05.01.2023, Раїса МИХАЙЛЕНКО. Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Носаченко, Мена

Добавить в: