62-річний Олександр Рибалко робить бандер-грубки з рибкою для ЗСУ

 

Про волонтерів України практично у всьому світі говорять із захопленням. Адже на­шому волонтерському рухові мало аналогів не лише в пострадянських країнах, а й на Заході, звідки й прийшло саме волонтерство.

Сьогодні наші помічники-добровольці за­безпечують, матеріаль­но і технічно, бійців на фронті, допомагають внутрішньо переміще­ним особам, працюють у тилу, надають медич­ну і психологічну допо­могу, піклуються про тварин, які через війну залишилися без госпо­дарів. Люди гуртуються у містах і селах, вдома і за кордоном.

Про волонтерський осередок у Високому, як каже сам герой сьо­годнішньої публікації, можна написати цілу епопею, що ми нео­дмінно зробимо за най­ближчої нагоди. Поки що ж познайомимо вас, читачі, з одним із її активних учасників.

Не в армію - то до роботи



«Із початку повномасштабної війни ми організували загін само­оборони для дотримання правопорядку, - розпо­відає 62-річний височанець Олександр Рибал­ко. - Вночі патрулювали село, а вдень допома­гали організувати нор­мальну життєдіяльність. Бо ж тоді не було хліба, дріжджів, солі, борош­на... Словом, нічого не було. А ми усіма мож­ливими шляхами нама­галися дістати необхідні продукти, разом із кому­нальним підприємством організували хлібопекар­ню, яка забезпечувала місцевих свіжим хлібом.

Коли орків відігнали з Чернігівщини та Київщи­ни, а в теробороні відпа­ла така гостра потреба, я відразу пішов до військкомату. Але там сказали, що в таких людях потре­би поки що немає. Тож я вирішив допомагати якось по-іншому».

Треба сказати, що Олександр Олексан­дрович у минулому - вчитель трудового на­вчання, та й по життю - трудовик 100-відсотковий, майстер на всі руки. Сам побудував будинок, сам собі був муляром і плиточником, столя­ром і теслею. А ще він вміє працювати з мета­лом - колись робив собі коптильню, тож вирішив взятися за виготовлення «буржуйок».

«Раніше таких грубок не доводилося майстру­вати, - зізнається чоло­вік. - Але мав уявлення, що треба робити (з га­зовими балонами треба бути особливо обереж­ним, бо якщо розрізати їх неправильно - він ви­бухне і рознесе все на­вколо), мав увесь потріб­ний інструмент і трішки матеріалу, тож був упев­нений, що все вдасться».

Коли нічого не стає на заваді

Перші буржуйки, які сам майстер називає бандер-грубками, Олек­сандр Олександрович почав варити з того, що знайшлося у господар­стві, щось ще докупив і став до роботи. Спочат­ку навіть не думав, кому і як їх відправлятиме. Але точно знав: попере­ду холоди, тож подібні речі будуть дуже потріб­ні у бліндажах.

«Виявилося, що у цій справі було дуже багато роботи як для болгарки, так і для зварювального апарата, - продовжує розповідь співрозмов­ник. - А ще доволі не­просто було працювати самому - завжди не вистачало третьої руки, аби щось притрима­ти. Інколи доводилося навіть без маски при­варювати, практично наосліп, а потім ходити червонолицим - лице трохи обпалювалося ультрафіолетом.

До того ж, у мене не­має спеціальної май­стерні, все робилося під відкритим небом, інколи, коли треба було встигнути до від­правлення передачі на фронт, - навіть під до­щем.

Зазвичай на виго­товлення однієї грубки йшло до тижня часу. А ось останню варив три дні, по вісім годин не присідав, навіть потемки під ліхтарем продовжу­вав. Бо якщо б не встиг, іншої можливості пере­дати важливе замов­лення просто не було б.

Попри все я намагав­ся робити бандер-грубки якомога якіснішими та безпечними. Адже вони мали стояти у бліндажах, а тому - не пропускати ніякого диму або чаду. А ще, для максималь­ної зручності та функці­ональності, до балона зверху я приварював пласку поверхню з тов­стого металу, на якій можна було б підігрівати їжу. Ще додав підставки з трубок, на яких можна просушувати щось неве­личке над грубкою.

На кожному своєму виробові зварювальним апаратом випалював контур рибки - як знак якості виконаної робо­ти».



Тепло, розвезене Україною

Волонтерство у родині Рибалків - справа сімей­на, адже дружи­на Олександра Олександровича активно допома­гає плести мас­кувальні сітки та кікімори у міс­цевому Будинку культури. І коли там дізналися, що чоловік став до виготовлення пічок, на нього вийшов Анатолій Красноголовий.

«Раніше він служив на північ­ному напрямку, а потім за станом здоров’я перейшов на волонтерство, - розпо­відає Олександр Олек­сандрович. - Анатолій дуже допоміг мені із не­дешевим матеріалом, знаходив балони і все необхідне.

Загалом я зробив шість грубок. Одну ви­готовив для свого колеги, який воював тоді на Бахмутському напрямку; «поїхали» грубки на Ки­ївський і Чернігівський напрямки, де також слу­жать двоє односельців; ще кілька Анатолій Красноголовий відправив своїм побратимам на Південь.

Пізніше я телефону­вав хлопцям, питав, як себе показали бандер-грубки і чи не потрібно щось удосконалювати. Солдати залишилися за­доволеними, тож і мене радує те, що грубки зігрі­вають душу і тіло наших воїнів.

Знаю, що крім мене й інші виго­товляли подібні обігрівачі. Адже в селах «кулібіних», які можуть щось майстру­вати власними руками, доволі. Просто у нас люди ще трохи інертні, чого я особисто не ро­зумію. Адже за­раз, узимку, такі довгі вечори, можна знайти час і допо­могти - нашим волонте­рам вправні руки ніколи не завадять.

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини” від 12.01.2022, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.