
Посильно допомагати нашим захисникам — для свідомих українців нині це норма життя. Люди в усій Україні збирають кошти, шиють, варять, печуть, консервують, власноруч виготовляють різноманітні прилади та речі, необхідні на фронті. Для багатьох українців волонтерська робота стала своєрідним обов'язком, який вони взяли на себе за велінням своїх гарячих

Як мало знаємо ми тих, хто мешкає поруч! Живеш у своїй мушлі, копаєшся у власних справах і проблемах, та й нічого не бачиш. Два роки ковіду та рік війни майже відучили від тісного спілкування з іншими, посиденьок з друзями, нових знайомств з цікавими людьми... І це неправильно. Так не має бути, бо чим сильна людина? Її зв’язками з іншими людьми, своїми любов’ю та дружбою, спілкуванням з навколишнім світом, який лежить за межами твоїх власних квадратних метрів

Кожна людина має своє захоплення. Один любить співати, інший - колекціонувати якісь речі. Хтось знаходить свою улюблену справу і своє покликання ще в дитинстві, а комусь для цього потрібний час. Саме таким, неспішним і поступовим, народжувалось захоплення малюванням у юного художника з Гриціївки Антона Юрченка.

Ірину Вікторівну Пронь-Салієнко, вчительку математики з першого селищного ліцею, як і всю родинну династію математиків і фізиків Пронів – батьки Лариса Дмитрівна та Віктор Олексійович, сестра Світлана, у Варвинській громаді добре знають. Сотні учнів пройшли їх міцну науку з цих непростих предметів, а ще – школу життєстійкості, оптимізму, високої працездатності і цілеспрямованості.

У Костиреві на Сосниччині немає і півсотні жителів — невелике село поблизу Десни. Місця красиві, та жити сюди не приїжджають. У повінь річка розливається, на протилежний берег можна добратися тільки проїхавши (через Короп) близько сотні кілометрів або поромом чи човном. Зручностей ніяких. Та для тих, хто мешкає тут з дитинства, — усе це звично.

Вік — це не те, скільки тобі років, а те, як ти себе почуваєш», — сказав відомий колумбійський письменник Габрієль Гарсія Маркес. І це повністю підтверджує наш земляк — Іван Давиденко (на знімку) із Чемера на Козелеччині, який 16 лютого відсвяткував своє сторіччя! Незважаючи на такий поважний вік, Іван Дмитрович і досі не відмовляється від риболовлі та полювання, займається бджільництвом і садівництвом

Її хатинка - зовні звичайна, невеличка, але всередині - наче потрапляєш до камерної виставкової зали. Кімнати потопають у різноманітних квітах (яких тут тільки не знайдеш!), а стіни прикрашені усілякими картинами. Ось зліва - великі родинні фото - з чоловіком, власний портрет та зображення онуки, а справа, майже під самісінькою стелею, кілька великих полотен. Ці картини на українські мотиви борзнянка, уродженка Кинашівки, Галина Зозуль замовляла котромусь художнику-самоуку

Вони подолали 36(!) блокпостів, витратили майже 100 тисяч гривень (!), аби виїхати з Маріуполя на українську територію. Наша розповідь про переселенку Людмилу Лобанову та її родину. Проте, як тяжко люди переживають окупацію. І весь час, доки розказувала свою історію, маріуполька гірко плакала.

Леонід до сьомого класу зростав у Домашлині, що на Корюківщині. Село це оточене з усіх сторін багатими на природні дари лісами. Любив хлопець поблукати серед березового гаю чи поміж густих сосен, і додому повертався завжди з повним кошиком грибів чи відром ягід.

Треба сказати, що Олександр Олександрович у минулому - вчитель трудового навчання, та й по життю - трудовик 100-відсотковий, майстер на всі руки. Сам побудував будинок, сам собі був муляром і плиточником, столяром і теслею. А ще він вміє працювати з металом - колись робив собі коптильню, тож вирішив взятися за виготовлення «буржуйок».