Про все цікаве на планеті читай в журналі та газеті

Вузенькими вуличками села Борсуків Козелецького району на старенькому велосипеді пересувається привітна молода листоноша. Припаркувавши свого надійного друга біля будинку, де мешкає родина Шенгерей, жінка дістає із торби чималенький оберемок газет і журналів. Прискіпливо роздивляється адреси...
-    О, Поліно Антонівно, добре, що ви вдома. Тут, мабуть, якась помилка виникла. На всій пресі ваша адреса. Можливо, ви допоможете мені розібратися. Не знаєте, що хоч ваші сусіди передплатили?
Жінка середніх років з приємною посмішкою, яка вийшла назустріч поштарці, починає перебирати газети.
-    Не дивуйтеся, шановна, це все мені. Я просто дуже люблю читати...

Скільки себе пам'ятаю - стільки й читаю

...А почалося все з казки Петра Єршова «Коник-Горбоконик». Це була перша книга маленької Полі, яка виховувалася у багатодітній родині трудівників. Саме цю книгу мале дошкільня читало на весь голос, переслідуючи матір, яка поралася по господарству.

«Мама обід готує - і я біля неї читаю, вона до худоби пішла - і я за нею із книгою... І так весь день. Досі чітко пам'ятаю кожну картинку, яка там була намальована, - згадує Поліна Антонівна. - Ось так з дитинства я полюбила слово. Коли пішла до школи, весь час хотілося захворіти, щоб лишитися вдома і читати-читати... Але, знаєте, у великій родині, де діти не балувані, хворіють менше».

Гарно вишивати дівчину навчила мати

Хоч мати Поліни і була інвалідом по зору, але такі шедеври створювала за допомогою голки і нитки, що погляду не можна було відвести.

«Коли ми із сестрами були маленькими, то любили спостерігати за тим, як матуся творить справжнє диво: хрестик за хрестиком покірно лягають на тканину і... все оживає. Здається, що ось-ось стріпонуться від подиху вітру пелюстки на квітах, запурхають над ними птахи, метелики, - розповідає пані Шенгерей. - А який у нас був тато! Таких завзятих трудяг не знайдеш тепер ніде. Незважаючи на те, що він інвалід віини першої.групи, якому відтяло руку, траву косив на рівні, а то й краще за інших чоловіків. А ще виплітав чудові кошики з лози. Бувало, зберуться ввечері: мати з голкою і ниткою, тато з лозою... і співають. Чоловік басить, жінка гласить, а ми, малі, підспівуємо».

З часом у селі дізналися, що у цій родині найкраще пісні виводять, і почали кликати на весілля, різні свята. Дівчата, а їх було семеро у сім'ї, під керівництвом матусі не пропускали жодних сільських веселощів. Потім дійшла черга і до концертів,-районних оглядів.

«Мені здається, що пісня, як і сміх, продовжує життя. Я й досі співаю. Хоча уже й на пенсії, але масові заходи не пропускаю. А нещодавно мені внучка з Козельця зателефонувала і пожалілася, що в школі конкурс незабаром. Діти мають співати зі своїми батьками. «Бабуню, що мені робити? У мене ні мама, ні тато не співають»,-    бідкається дитя. Я, не роздумуючи, вирішила допомогти своїй малечі. Так ми по телефону обрали пісню, провели репетицію, домовилися вдягнути найгарніші сорочки і вранці зустрітися у школі. І що ви думаєте - друге місце вибороли на ура»,-    посміхається моя співбесідниця.

«Газет і журналів передплачую на тисячу гривень»

Та все одно перед вишивкою та співом жінка віддає перевагу друкованому слову. Зізнається, їй прикро усвідомлювати, що сьогодні книжка втратила колишню цінність для багатьох людей, оскільки вони чимало часу проводять перед екраном телевізора чи монітором комп'ютера.

«А мене ота балаканина по телевізору, чесно кажучи, ніколи не захоплювала. Тому .перевагу віддаю газетам, журналам, ну і, звісно ж, книжкам. Преси передплачую приблизно на тисячу гривень на рік. І повірте, жоден матеріал не лишається непрочитаним. Доки на газеті не стоятиме помітка, ніхто не має права загортати в неї сало», - сміється пенсіонерка.

Крім того, у Поліни Антонівни є спеціальні зошити, у які вона вклеює вирізані з газет поради, рецепти і навіть цікаві історичні факти. Любить читати і про людські долі. Наприклад, у газеті «Чернігівщина» цю рубрику жінка ніколи не оминає.

«Якщо якийсь матеріал взяв за душу, можу кілька разів перечитати ще й чоловіка серед ночі збудити, щоб разом зі мною пережив враження. А він мені, бувало, каже: «А я сьогодні читав - там такого не було». Знаєте, чому так виходить? Бо треба ще вміти почитати».

Коли я дізналася, яке пані Поліна разом зі своїм чоловіком Миколою Миколайовичем господарство утримують,-    взялася за голову. Кінь, корова, свині, кози, кролі, індики, кури, гуси, качки... А які гектари землі порають, щоб усю цю худобу прогодувати!

-    Поліно Антонівно, а коли Ви, вибачте, встигаєте читати? - насмілилася врешті-решт запитати.

Жінка посміхнулася:
-    Корів пасу - читаю, в автобусі їду -  читаю, готую обід - читаю, вже спати треба влягатися, а я доки не перечитаю ту газету, яку намітила, ніякого сну не буде. До речі, у нас вдома непогана бібліотека. Та й сільська духовна скарбниця вже давно стала для мене рідною. Коли ми з онукою заходимо до крамниці, вона одразу показує на книжки і дивується: «Бабунь, глянь, ось така в тебе є, і така, і така...». І це справді так - багато книжок у мене є, бо ще з юних літ, якщо я кудись їду: в Козелець, чи то до Києва, - ніколи не повернуся без книжки. Краще якоїсь ковбаси чи пряника не куплю.

-    А самі не пробували щось писати? -    не втрималася від запитання.

-    Було діло, - зізнається пані Шенг герей. - Все своє життя я передплачую журнал «Жінка». Якось захотілося мені про онуків своїх написати. Сіла, від душі створила матеріал і відправила у редакцію. Виходить наступний номер, а там моя родина. Щастя було - словами не передати. Через деякий час ще й гонорар вислали - вісімнадцять гривень (посміхається. - Авт.). Але, відверто кажучи, я ніколи не мріяла писати - на це треба багато часу і велика уява. Я мрію сісти і за один раз прочитати якусь цікаву книгу, щоб нічого мене не відволікало. Оце було б, мабуть, найбільше задоволення.

Приїжджайте у село - вас чекає мати...

Ще пенсіонерка з нетерпінням завжди чекає на своїх дітей, онуків. Доня Ірина з маминого гніздечка залетіла аж до Полтавської області. Сини дещо ближче: Анатолій у Козельці, а Іван у Чернігові.
«Відвідують мене усі. Але хотілося б частіше. Я, бувало, вигадаю, що щось мені допомогти треба: картоплю викопати чи буряк зібрати... Тоді їдуть. А в мене вже чистота на городі. Сердяться. Мовляв, мамо, ти безсовісна. А я просто їх жалію і хочу частіше бачити. Тож звертаюся до дітей, онуків, правнуків, які живуть на цій землі: з'алиште справи всі - бідні і багаті. Приїжджайте у село - вас чекає мати», - зі сльозами на очах підсумувала Поліна Антонівна.

Сніжана Божок, газета "Чернігівщина" №44 (372) від 01.11.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.