Чотири мрії Марії Тютюнник

Ви про щось мрієте? Чи вже нічого не треба, в усьому зневірились? Ну й дарма! 60-річна Марія Тютюнник бібліотекар з села Олександрівки Корюківського району, не боїться мріяти, а крім того, не боїться втілювати свої задуми в життя. Від того і їй не нудно, і односельцям веселіше, тепліше.

— У мене в житті будо чотири мрії, — розповідає Марія Кузьмівна. — Перша — поїхати на «Поле чудес» у Москву, до Якубовича. Так і не склалося поки що.
Друга — голку держать за нитку і ковтати голку, чи я її потягну. Голку взяти у рот, за нитку тримати, і вдихнуть. Потім спробувати, чи потягну назад, не ковтнувши. Дід каже, не роби цього, пожалуйста. Вирішила, не буду. А хотілося.
Третя мрія була — побачити себе збоку, як я буду виглядати у труні, на власному похороні. А четверта — на снігу сфотографуватися, у мороз 25 градусів. У мене є фото, лежу у заметах. Сусідка приходила фотографувати. У купальнику лежу. Після операції одразу. На лікарняному була три з половиною місяці. Тільки не подумайте, ніби від того, що в снігу полежала. Це, знаєте, таке незвичайне відчуття!
І про те, щоб свій похорон побачити, я теж мрію втілила. Жива лягла у труну, зі свічкою в руках. Запросила людей. Хто не знав про задум — злякалися. А я вирішила сфотографуватися і все, — сміється. — Просто побачити, який я матиму вигляд у труні.

— Труна справжня була?
— Ні, зробила примітивну, — відповідає. — З картону, ящиків. Там на дивані уляглася. На лобі смужка була, руки положила, як треба, свічка у руках. Кашель у мене саме був, така температурна, красна. Дівчата знали про мій задум. Кажу, прийдіть до мене о пів на першу. А вони не прийшли. До часу лежала там на дивані і через двері в спальні дивилася телевізор. А тут і вони. Дівки стоять, сміються, руками закрилися, а так вийшло, наче плачуть. Анька фотографувала. Кажу: «Не смійтеся, постійте серйозно, я ж вмерла».
А мужики їх стояли попід домом. Кажуть: «Досить вже прощатися з Машею. Давайте вже виносить будемо».
Коля, чоловік мій, про похорон нічого не знав.
Приїхав, а у мене в залі стоїть столик, як для покійника ставлять, з вином, цукерками, печивом. Колю, іди, розкажи, — кличе.

— Приїхав, чую, свічкою пахне, — сміється Микола Іванович. — Питаю у жінки: «Що у тебе таке?» «Нічого-нічого-нічого», — відповідає. Через кілька днів стою у центрі Олександрівки, на мене поглядають якось, перешіптуються. Я то знаю, якщо щось цікаве в селі, то інтересніше, ніж Маруся Кузьмівна, ніхто не придумає. Чую, продавщиця Андрєєва комусь каже: «Мо вона у нього те?». Потім Надія Добродій відізвала мене і каже: «А що, ти не знаєш нічого? Жінка твоя влаштувала свій похорон*, Я так відразу зметикував — точно, свічкою пахло. Репетирувала, значить. їй би десь у Києві артисткою бути! Якось фотографи переглядав і знайшов фото з похорону, та не знаю, мабуть, я її порвав.
— Мо заховав де? — перепитує Кузьмівна. Вона підходить творчо до всього.
У спальні Тютюнників бачу картину: довговолоса оголена жінка.
— Це моя половина мені подарувала років шість назад, щоб я не втрачав почуття сексуальності, — сміється він.
— Поїхала в Мену. Віддала 160 гривень. Мені дівки тоді казали, краще плаття купить. Та ні, думаю, — сміється жінка.

Микола Іванович — срібнянский, колишній працівник культури. 30 років працював директором будинку культури, художнім керівником. Рік поробив на пенсії і звільнив дорогу молодим.
Дітей у подружжя нема. Кілька місяців тому Марія Кузьмівна поховала сестру. У сестри залишилась донька з онучкою. Вони всі вважають її бабцею. їздять до неї, вона їм допомагає.
У сільраді про Марію Кузьмівну кажуть найтепліші слова: ініціативна, «живчик». Артистична, на весіллях витанцьовує, приймає участь у концертах, у Бабу-ягу перевдягається.
«До мужчин у баню з фотоапаратом може зайти, сфотографувати та утекти. Хоче у тюрмі посидіти, лисою походити. Весела, цікава людина», — говорять сусіди.

Будинок Марії Кузьмівни знають усі. Гарний. У дворі «зустрічає» штучна зелена жабка, лелеки, саморобні гриби-мухомори з мисок, імітація вуликів. Каже, ще буде пасічник, з берези. Задуми її, виконання чоловіка. 4 У бібліотеці своїми силами наводить красу.
— Люблю бібліотеку свою. Ремонт нещодавно там зробила. Писали в районку про мене, як «Марія грубку робила в бібліотеці», — пригадує Кузьмівна. — Ще десять років назад. Клуб тоді не топився, холодина була. Вже плиткою обложила у цьому році грубку.

Я й сама в районну газету писала, цілий альбом моїх заміток. Ще 13 років робила піонервожатою. Колись і у Чернігові і жила. В садку, на «капроні».
Люблю фотографувати. Є в мене альбом такий: «Здрастуй, Олександрівка!». Там різні розділи: торгівля, про школу, садок. Для потреб альбому зайшла якось у парилку, а там якраз лікар-стоматолог був. Півроку зі мною потім не розмовляв,— сміється.
Фотоапарат у мене -звичайний. Минулого літа один вкрали. За три дні. Субота, неділя, у понеділок прийшла на роботу, думала, у сумці, а його немає.


Микола Тютюнник з онукою

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №33 (1371)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.