Віталій Тимошина з Прилук не раз був на волосок від загибелі, але дожив до 93-х років

Віталій Тимошина з портретом свого улюбленця Джульбарса

Він міг загинути від голоду, від фашистського обстрілу і розриву міни, у пожежі, від нападу бандитів та укусу скорпіона, від спраги і спеки в пустелі чи ножового поранення.

— Про мій життєвий шлях можна написати книгу, — говорить 93-річний Віталій Тимошина із Прилук. — Це диво, що я дожив до такого віку!

ГОЛОД І НІМЦІ

— Народився я в Ічні 1933 року. Мати казала: не думали, що я виживу, бо якраз же голод, — розповідає Віталій Григорович. — Батька (він був фахівцем із консервації) перевели на завод у Прилуки. Там у 1941-му я пішов до першого класу. Почалася війна. Треба було евакуюватись. Ми з мамою і моєю молодшою сестрою Вірою пішки пішли із Прилук в Ічню до дідуся (наш старший брат Борис був уже там — встиг добратися поїздом, поки вони ще курсували).

Доходимо до Ольшани, аж тут німецький авіаналіт. Ми забігли в якусь хату, де перебували офіцер із дружиною (господарі хати були на фермі). Офіцер почув гул і скомандував: «Небезпека! Всі мерщій звідси!» Ми повискакували — і до ставка, де стояла верба з великим дуплом. Поховалися: ми із сестрою помістилися в дупло, дорослі стали під деревом. Авіабомба попала якраз у ту хату, її рознесло в пух і прах!

Дійшли до дідового двору в Ічні, а з Бурімки у місто заходять німці. Почалося наше виживання в окупації. Нас було три пацани — три Віталії. Ми з ними намагались украсти в німців пляшки з олією (а то виявилось збройове мастило). Німці почали в нас стріляти з нагана. Ми з хлопцями попадали в посаджений тютюн. Куля попала Віталію Колесніченку в п’ятку. Але і він, і всі ми вижили.

МОРОЗ, ПОЖЕЖА І ВИБУХ

— Після семи класів я поїхав у Ладан Прилуцького району, вивчився на токаря і два роки пропрацював на місцевому заводі. Женився рано — у 18. Дружина Надія була першою красунею Ладана (за неї довелось повоювати, у мене навіть стріляли із дробовика). У 1951-му в нас народилась дочка Людмила. А невдовзі мене призвали в армію.

Армійську школу я проходив і потім служив у Ленінграді. Послали мене в Білорусь начальником спостережного посту, або, як це зараз називається, командиром відділення. У місті Ліда (біля Бреста) німці поставили триповерхові міни, ця площа була обгороджена решіткою. Вів я відділення, і тут стався вибух — такої сили, що розкидало всіх. Я опинився в кущі ліщини. Дивом усі вціліли. Я тільки два місяці нічого не бачив, лежав у госпіталі.

Ще один небезпечний випадок під час армійської служби стався вже на Таймирі — це великий півострів на півночі Сибіру, що омивається водами Північного Льодовитого океану і є найпівнічнішою частиною материкової Євразії.

— Я був начальником радіостанції. Нас послали випробовувати армійську тилову радіостанцію, яка могла тримати зв’язок із Далеким Сходом. На Таймирі морози — 40–45 градусів. Там я мало не замерз і мало не згорів. Щоб затопити пічку, вирішив хлюпнути бензину... Добре, що якраз пролітав вертоліт, із нього побачили пожежу і мене врятували.

Віталій Григорович виконував завдання і під час випробування водневої (термоядерної) бомби 1953 року.

— Там, у Казахстані, в Семипалатинську, я мав тримати постійний радіозв’язок, був за 30 кілометрів від епіцентру вибуху, бачив характерний гриб.

20 РОКІВ У ТУРКМЕНІСТАНІ

— Служив я в армії із 1952-го до 1957-го. Демобілізувався, приїхав в Ічню. Але й там знадобився як фахівець у ніжинському батальйоні. Викликали мене у військкомат. Поставили керувати радіоприймальним центром на радіолокаційній станції. Я забрав із Ладана дружину з дочкою.

Коли армію почали скорочувати, мене не звільнили, а перевели в Середньоазіатський військовий округ. Я порадився з батьком і вирішив таки їхати в Ашхабад, столицю Туркменістану. Дружина — зі мною, дочку залишили з батьками Надії в Ладані.

Добиратися мали через Київ, Баку, Красноводськ. Коли приїхали в Баку на вокзал, уже стемніло. До місця ночівлі йти кілометрів зо три. Ідемо, я несу дві валізи, дружина — сумку. Аж тут вискакують троє, хапають мене за руки. Надя злякалась, побігла. Я зміг намацати пістолет у кишені, зняти його із запобіжника. Вихопив і вистрілив у повітря. Бандити — в різні боки. Тоді теж обійшлося...

Сіли ми на корабель до Красноводська. На Каспійському морі здійнялась страшенна буря! Ото ми зрозуміли, що це таке — морська хитавиця. Я ще переніс більш-менш, а дружина взагалі була ледь жива. Насилу допливли.

В Ашхабаді я пішов у військкомат, там сказали: і своїх нема куди дівати, а тут ще й ти. І я довго був без роботи. Дружина влаштувалась працювати в буфет. Прийшли поштою наші речі. Батько передав бочечку з ніжинськими огірочками. Надія стала їх продавати на базарі — розхапали. Продала мої шинель і форму, щоб нам було за що жити. Бувало, що залишалося 60 копійок, а ще тиждень треба протягти... Устаткувалося, коли я знайшов роботу на авторемонтному заводі.

Віталій Григорович розказує ще про кілька, як він називає, НП — надзвичайних подій:

— У Туркменістані багато скорпіонів і каракуртів. Якось до мене в гості приїхав товариш із ніжинського батальйону, який теж служив у Туркменістані, в місті Кушка. Ішли ми з ним містом, мені під брюки заліз скорпіон і вкусив. Ми знали, що за пів години після укусу паралізує. Помчали в лікарню. Скільки міг, я біг. Потім нога відмовила. Товариш дотягнув мене до центральної лікарні. Там мене врятували.

Поступово життя налагодилось. Дочку ми забрали до себе. Вона в Ашхабаді закінчила школу, вступила до університету, але пізніше я перевів її в Україну — спочатку в Чернігів, потім у Ніжин. Людмила вивчилась і працювала в Прилуках учителькою англійської мови.

Я в Ашхабаді заслужив авторитет і довго залишався на хорошому рахунку: із 1956-го до 1965-го був секретарем партійної організації, із 1965-го — парторгом на заводі. У 1956-му мене від заводу послали в Київ, де я відучився в Інституті Патона на електрозварювальника, опанував новітню на той час технологію. На заводі працював бригадиром. Був членом міськкому.

Якось мав поїхати в один колгосп. Треба було об’їжджати пустелю Каракуми. Водій (українець, бо туркмен на таке, мабуть, не зважився б) вирішив скоротити шлях і проскочити через пустелю. А в цей час став рухатися пісок. Машину перевернуло. Ми з водієм удвох — і так, і сяк, а на колеса її поставити не можемо, грузнемо в піску. Спека, а вода наша розлилась. У нас уже язики почали мимоволі випадати з рота. І мені знову — вже вдруге — пощастило з вертольотом: над пустелею пролітали нафтовики. Забрали нас.

В Ашхабаді Віталій Григорович закінчив вечірню школу й історичний і юридичний факультети Туркменського державного університету.

— Пройшов і курси вивчення мови фарсі (перської. — Авт.). Був військовим радником в Афганістані, Ірані, Єгипті, Алжирі. В Афганістані участі в бойових діях не брав, але мало не загинув. Ми об’їжджали аули і створювали щось на кшталт поліції чи дружин. В одному аулі душман вихопив із-під халата штик і кинувся до нашого полковника. Я прогнувся, щоб його захистити, і штик пройшов по моєму боку. На щастя, вижив, ще й полковника врятував.

У 1973 році мене поставили вихователем (замполітом) 2-ї виправно-трудової колонії. Мене там поважали навіть ув’язнені. Але була НП, що новоприбулі влаштували заваруху і розбіглися по Ашхабаду. Ловили їх.

У Туркменістані Віталій Григорович прожив більш ніж 20 років.

— Об’їздив не лише цю, а й усі інші країни Середньої Азії: Таджикистан, Узбекистан, Казахстан, Киргизстан. Але завжди дуже хотів повернутися в Україну. В Ашхабаді передплачував пресу українською мовою. Мене тягло до земляків. Якось у відрядженні в Ташаузі почув, що в одному будинку співають «Реве та стогне Дніпр широкий», «Ой Грицю...». Зайшов — а там весілля. Як узнали, що я — українець, два дні мене не відпускали.

СУМЩИНА І ЧЕРЕЗ 61 РІК — ЗНОВУ ПРИЛУКИ

— У 1973-му я обміняв отриману в Ашхабаді чотирикімнатну квартиру на квартирку 10 квадратних метрів без вигод у Ромнах Сумської області. Хоч обмін і був нерівноцінним, та я був радий повернутися на Батьківщину.

На Сумщині Віталію Григоровичу пропонували різні посади, але він обрав правоохоронні органи.

— За час служби в міліції було кілька небезпечних випадків. Якось ми ловили тричі судимого рецидивіста. Він із ножем напав на нас, поранив мого напарника і мало не зарізав мене. Ще якось при затриманні я отримав ковзаном по обличчю — зразу п’ять зубів випали. А коли ми боролись із незаконним посівом маку, господар плантації, яку я наказав знищити, кинувся на мене з вилами...

Коли в Союзі оголосили боротьбу з пияцтвом, мені поставили завдання створити в Ромнах витверезник при органах внутрішніх справ. Виконав. Створив я і єдиний у Сумській області розплідник сторожових і службових собак. У мене був улюбленець — Джульбарс, — показує портрет німецької вівчарки.

— Із 1992 року я — пенсіонер. Ветеран праці. Із Прилук 1941-го їхав пацаном, а повернувся сюди 2002-го стариком, — усміхається Віталій Григорович.

Він був депутатом Прилуцької районної ради, брав активну участь у житті міста. І зараз не стоїть осторонь подій, щодо всього має власну думку.

Живе Віталій Григорович у дочки Людмили. Його Надії не стало 2022-го, у 93 роки. Із рідних людей ще є онук Сергій, правнучка Валерія, які також мешкають у Прилуках.

— На пенсії я займаюся фіззарядкою і городом, ловлю рибу, читаю книги, — Віталій Григорович обводить рукою свою велику бібліотеку, яку перевіз до дочки. І підсумовує:

— Своїм життям я цілком задоволений.

Джерело: газета «Гарт», Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: