• Брухт ДальнобойСервис


реклама

Спогади продовжують ятрити душу

 

26 квітня Україна в скорботі схиляє голову перед подіями 35-річної давності — вже саме стільки часу минуло від зловісної Чорнобильську трагедію, яка назавжди змінила долі тисячі людей та залишила неприємний, болючий слід в нашій історії. Ці рани досі кровоточать й нагадують про себе тим, хто там побував, тим, хто втратив своїх рідних і близьких через подих неконтрольованого атому, на чиїх долях назавжди залишилось тавро тих пекельних подій.



Валерій Меженний
, який отримав посвідчення чорнобильця І категорії та має статус інваліда війни ІІІ групи каже, що тоді він просто виконував свій обов’язок. Всі, хто з ним потрапив у зону відчуження – не плакав і не скиглив. Стоячи віч на віч з невидимим ворогом вони знали, що відступати тут нема куди й ховатись ніде й нема від кого.

— 9 листопада 1986 року – я цей день запам’ятав на все життя. Я, як військовозобов’язаний, потрапив у тридцятикілометрову Чорнобильську зону. Пам’ятаю, що прийшла повістка, де йшлося про те, що необхідно з’явитися в воєнкомат, — згадує Валерій. — Після обіду, вже ближче до вечора, нас автобусами повезли в Чернігів, у військкомат. Там ми переночували, а наранок нас повезли в Білу Церкву, де переодягли в військову форму. Наше місце призначення виявилось посеред лісу. За

Ораним вже був розбитий наметовий лагер і стояв комплекс дезактивації — такі собі вагончики, що були з’єднані між собою гармошкою, як в автобусах. Перший вагон – це прийомна, тут приймали використаний спецодяг ліквідаторів, використану воєнну форму та білизну. У другому відділенні стояли великі пральні машини, які працювали цілодобово. У третьому відділенні знаходилась сушарка. Я працював по обслуговуванню цих машин. Тут усі перебували обов’язково в масках (між собою їх називали «пелюстки»), тому що одяг , який ми привозили з реактора, був просочений пилом та радіацією. Біля ешелону стояв великий намет, де й розташовувались двигуни, які забезпечували роботу пральні та сушарні. Часто доводилось їх замінювати, адже працювали вони майже без перебійно. Двигуни нам привозили з Києва. Але одного разу так трапилось,що двигуна не було. Весь процес зупинився. Що робити? Довелось долати стометрову зону, де стояв старий ешелон, який був повністю заражений (ми його називали могильником), і знімати робочий двигун. Вибору не було. Мені допомогло те, що я протягом тридцяти років працював на літаках, тож звик до такої роботи. Я, як тільки міг, швидко відкручував гайки, щоб зняти двигун, аби якнайменше отримати радіації. Вражало те, що двигуни в машин згорали від навантаження, а люди продовжували працювати – бо треба. До моїх обов’язків також належали маршрути до реактора, куди ми привозили чистий та сухий одяг, а натомість забирали брудний.

По прибуттю у зону відчуження Валерія Івановича здивували кургани, які знаходились недалеко від їхнього лагеру. Спочатку ніхто не розумів, що це за насипи такі. А згодом дізналися, що там захований та закопаний використаний спецодяг ліквідаторів, який не встигали дезінфікувати чи ліквідовувати, тож його просто засипали землею. Зрозуміло, що земля не поглинала й не ховала радіацію.

Розрадою в ті непрості часи для Валерія та його побратимів стала гітара, яка згуртовувала чоловіків між чергуваннями. Перебуваючи там, далеко від дружини та сина, чоловік написав дві пісні, які й до сьогодні відтворює на гітарі. Зізнається, що вже не так часто бере в руки свій семиструннийінструмент.





—Коли до нас приїжджали хлопці з Києва і привозили запчастини, я попросив, щоб вони привезли мені гітару, — каже валерій. — Вони не відмовили, і вже згодом мені вдалось вилити свої переживання в піснях, які стали досить відомими. Адже гітару я брав і в реабілітаційні центри. Там збиралися хлопці, які не з чуток знали що таке реактор, стронцій та радіація. Адже Чорнобиль кожного з нас нагородив хворобами, які й зараз дають про себе знати. Пригадую, як тільки приїхав із зони відчуження, протягом першого тижня- півтора мене мучив кашель, наче щось заважало у горлі. Але згодом адаптувався й все минулося.
Був Валерій Іванович у Чорнобильській зоні більше двох місяців. Пам’ять про той період і досі раз по раз вимальовує в уяві пожовтілі верхівки сосен над Прип’яттю, покинутих собак, які бігали лісом у пошуках прихистку, настільки просочившись радіацією, що шерсть вилазила з них шматками. А ще — рясний врожай грибів, які ніхто не збирав, адже вони як губки, ввібрали всю радіацію. Поля, зарослі бур’янами, і колючий дріт довкола них. Встиг він побачити й чорнобильську зиму. Пусті, засніжені вулиці сіл і міст, де видніються лише стежини, протоптані тваринами. Хвіртки, засипані снігом, які вже ніхто ніколи не відкриє, та спустошені будинки, де колись вирувало життя.

Що давало йому сил вистояти у тому пеклі? Мабуть, що кохання дружини Раїса Іванівна та чотирирічний Дмитрик, який радів кожному листу від тата з Чорнобиля. Там, у Чорнобилі, як ніде інде, ставали прозорими й зрозумілими споконвічні істини — що таке щастя, що таке сенс життя і що є найдорожчим у цьому світі. А ще для того, щоб вистояти, треба було бути справжнім. Аджесаме там життя просвічувало людську сутність кожного краще від будь-яких гама променів.

Для наших читачів — пісня Валерія Меженного. Її він нам наспівав у редакції. Хай вона озветься в кожній душі — як наша вічна вдячність і глибока шана тим хлопцям, які своєю спиною закривали людство від навіженого атома, і одночасно вірили в перемогу життя, в щасливе завтра.

«Будем жить!»

Собирайтесь, ребята, я вам песню спою,
Как мы долг отдавали в Чернобыльском краю.

Как мы дом вспоминали и подруг дорогих,
Как с тоской ожидали мы приказаний штабных.

Как везли нас в Чернобыль никогда не забыть,
Как друзья говорили: «Приезжай – будем жить!».

На дорожку по кругу шел граненный стакан,
Как тоска захлестнула нас, словно жесткий аркан.

Служба была нелегкой, но не плакали мы,
Облачаясь в робу белую – на реактор мы шли,
Набирали рентгены в Чернобыльской пыли,
Чтобы люди Союза жить спокойно могли.

Как усталый, разбитый ты валился в кровать —
Даже есть по подъему не хотелось вставать.

Но не смог стронций с пылью кашлем нас задушить,
Не бывать смерти подлой – будет жизнь! Будем жить!
Все исчадия ада мы Плутону пошлем,
Мы наш город Чернобыль у подлой смерти возьмем.

Вновь весной у Чернобыля яблонь цвет будет лить,
Прилетят гуси-лебеди, прилетят – будем жить!

И услышит Чернобыль звонкий смех малышей,
Запоет трель соловушка для подруги своей,
Вновь влюбленные парами по бульварам пройдут
И счастливыме парни о нас песню споют.


Джерело: газета "Новини Городнянщини" 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: ліквідатор, Меженний

Добавить в: