Там, де пшеницю косили не серпом, а радіацією. Чорнобильська весна Олександра Жаловського

Олександр Жаловський

Аварія на Чорнобильській атомній електростанції стала на тілі країни шрамом у вигляді тридцятикілометрової зони відчуження і тисяч поламаних радіацією людських доль, які собою закрили людство від невидимої, але жорстокої і невблаганної смерті, яка вирвалась з-під четвертого енергоблоку 26 квітня 1986 року.

Олександр Жаловський працював водієм «Райсільгосптехніки» й тільки-но отримав новенький КаМАЗ, як 28 квітня 1986 року прямо на роботі йому вручили повістку з військкомату з вимогою прибути того ж дня на збірний пункт разом із робочою вантажівкою. Так почались його «чорнобильські» дороги. Щоправда, у перші дні жоден з мобілізованих водіїв не знав куди і навіщо їх призвали.

– Біля військкомату вишикувалась величезна колонна з новеньких вантажівок разом із водіями з усієї Городнянщини. Кожне підприємство надало один-два автомобілі, причому найновіші. Офіцер, який формував колону, заявив, що вирушатимемо на Чернігів. У Чернігові нам влаштували дуже швидке навчання з використанням протигазів й засобів індивідуального захисту прямо у наметовому містечку, вочевидь, збудованому поспіхом. Потім так само колоною переїхали на військовий полігон, де й зустріли перший день травня. Стояла рання весняна спека, у горлі незвично дерло і всім чомусь дуже хотілося спати, – пригадав пан Олександр.

На світанку 2 травня угруповання вантажівок висунулося в бік Чорнобиля й розташувалося на околиці села Ораного, яке невдовзі стане легендарною базою ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Саме наш співрозмовник закладав цю базу прямо посеред поля пшениці, яка на той час вже встигла піднятися до коліна. Та на збіжжя тоді не зважали – прямо на полі ставили намети, будували кухні, бані й облаштовували побут на дуже багато осіб. Перші кілька днів водії-будівельники спали у кабінах своїх вантажівок, й тільки згодом переселились в один із облаштованих наметів.

Сусідні намети невдовзі почали заселяти новими колективами ліквідаторів. Тоді вже дізнались про аварію й приблизно про те, що доведеться робити мобілізованим на «об’єкті». Тим часом водії завозили дрова, бо попри теплу літню погоду, ніхто не знав наскільки затягнуться роботи.

– Після облаштування бази в Ораному нас перевели будувати й облаштовувати другу – в селі Поліському, й знову на голому полі. Там ми вже працювали значно більшою командою. Поряд були земляки-городнянці – Анатолій Пацук, Сергій Циганок і Володимир Валевач. Були також водії з лісгоспу, але їх якось швидко відправили додому. Натомість ми лишались у зоні півтора місяці, – підкреслив ліквідатор.

Згодом Олександру Жаловському доручили підвоз продуктів харчування для баз, які знаходились поряд з аварійною станцією, зокрема й до знаменитого «Товстого лісу». Каже, якесь опромінення він таки отримав, але точної інформації не було, бо радіометристи фіксували «по фону». У військовому квитку ліквідатора значиться 14 рентгенів, що є дуже небезпечною дозою.

– Але ми всі виглядали цілком свіженькими й бадьорими, а от у тих хлопців, які скидали мотлох з даху енергоблоку, обличчя були жовтого кольору, коли їх привозили з «об’єкта» на базу, – поділився моторошними спогадами співрозмовник.

Додатковим запобіжником стали систематичні миття у душі й заміни одягу. Проте коли Олександра відпустили додому, його КаМАЗ залишили у зоні, бо він набрав стільки опромінення, що у звичайному житті йому просто не лишилось місця. Новенька вантажівка молодого енергійного водія назавжди залишилась у зоні відчуження – відпрацювавши своє, вона знайшла своє місце у могильнику опроміненої техніки.

Вдома ліквідатора зустрічали дружина Наталія, трирічний син Микола і матір Федора Никифорівна. Вже після роботи в зоні Олександр продовжив освіту й закінчив аграрний технікум, виріс до завідуючого гаражами «Райсільгоспхімії», й на зламі 90-их років минулого століття зайнявся підприємництвом. Мав спільний бізнес з братом, згодом займався підприємництвом разом із дружиною. Нині працює водієм на чернігівського підприємця.

Років через п’ять після Чорнобиля відчув проблеми зі здоров’ям, які почалися з систематичного головного болю й гіпертонічної хвороби, у сорок років стрімко почав погіршуватись зір. Тепер Олександр має портативну аптечку на всі випадки життя, а головним своїм терапевтом вважає сад, якому присвячує нечасті вільні години. Головною ж радістю чоловіка є донька і син, а ще – четверо онуків, найменшій з яких незабаром буде рік.

Джерело: "Новини Городнянщини", Павло Дубровський

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: