Ліквідатори зі Срібного розповіли, як ризикували своїми життям після аварії на ЧАЕС

Час все далі і далі віддаляє нас від аварії на Чорнобильській АЕС, яка сталась в ніч на 26 квітня 1986 року. В історії вона залишилася наймасштабнішою техногенною катастрофою двадцятого століття. Наслідки аварії були б значно жахливіші, якби не самовідданість і героїзм громадян, тоді ще Радянського Союзу, які ціною власного здоров‘я, а то і життя не допустили переростання тієї катастрофи у вселенську.

Першими, кому довелося приборкувати розбурханий атом, були пожежники і працівники Чорнобильської атомної електростанції. Ось тоді ми вперше і почули таке слово, як ліквідатор. А потім тисячі військових і цивільних працювали на ліквідації наслідків цієї катастрофи на ЧАЕС. Серед перших ліквідаторів наслідків аварії були і срібняни. Так, уже на третій день після вибуху на четвертому енергоблоці, у Чорнобильській зоні працювали Микола Пух з Олексинець, Микола Гузь з Сокиринець, Анатолій Воронов із Срібного, Володимир Попсуй з Гриціївки.

Був серед перших ліквідаторів, хто вступив у бій з некерованим атомом, і Михайло Миколайович Петренко з Срібного. Ми стоїмо з ним біля Алеї Героїв-земляків, які поклали голови, захищаючи Україну від російських агресорів, і розмова наша починається з того, що Чорнобиль був таким же ворогом, тільки невидимим, і що ми обов’язково подолаємо і цього, видимого, ворога. Михайло Миколайович – пожежник. Його підрозділ, де він був командиром, повинен був пожежною машиною поїхати в Чорнобиль і там, в сільгосптехніці, заправити цистерну рідким розчином, яким потім обробляли територію навколо енергоблоку.

— Радіація зашкалювала, — каже Петренко. — Відпрацювавши, ми залишали рукави на місці роботи і їхали знову в Чорнобиль. Таких виїздів було за зміну шість. І так щодня.

Моталися зоною тоді самі автомашини та гелікоптери гуркотіли над реактором, скидаючи в палаюче жерло реактора пісок та бетон. Жили ми в Ораному, що поряд із зоною, їсти варили самі собі. Пам’ятаю, як приїжджав у ті перші дні після аварії міністр оборони Радянського Союзу Язов. Його цікавило не лише, як і що тут роблять військові, але чи не головним було дізнатись силу дії дезрозчину, який використовувався при обробці радіоактивно забрудненої території. Я йому тоді з комплекту машини давав чоботи, коли він ходив забрудненою територією.

— Ну, і яке враження справив тоді на вас міністр? — запитала з цікавості.

— Приємне. Простий, людяний, з нами розмовляв, як з рівними. А, в основному, він спілкувався з фахівцями-атомниками та нашим військовим керівництвом.

У той час зі мною виконували свої роботи на ліквідації наслідків аварії і Олексій Давиденко, Іван Галушка, Володимир Коверник, Володимир Месеча, Микола Боровик, Микола Желіба, Віктор Якименко, Микола Яцун, Олексій Завгородній. А дружив я з Володею із Бахмача. Прізвища ми тоді не запам’ятовували, тож зараз уже не згадаю. Та й своїх, може, не всіх згадав, хто тоді там був у той час. Ми старалися, не думали про наслідки від отриманого опромінення. Ось і сьогодні хлопці, — показує рукою на портрети Героїв наших, — хіба ж хто з них думав, що їх на щиті додому привезуть.

Гірка сльоза скотилась по моїй щоці. Їм би ще жити й жити, дітей ростити, прикрашати Україну, а вони мовчки дивляться на нас з портретів на Алеї Героїв у центрі Срібного. І жодного слова… Лише вітер легенько поколихує жовто-сині прапорці та ясніють квіти пам’яті і шани. До нас підходить Микола Григорович Гайдук. І розмова плавно продовжується його споминами, як це було 40 років потому.

— Наша військова частина стояла десь за 7 кілометрів від АЕС в селі Карагод. Це була мертва тридцятикілометрова зона. Тепер кажуть: зона відчуження. Намети, де жило по 10, а не по 8 чоловік, як було потрібно, стояли на так званих “чистих” острівцях, які відповідали допустимій радіації. Спали на матрацах. Їжу привозили в термосах.

— Командиром у моєму підрозділі, — каже, гірко всміхаючись, Микола Григорович, — був молодий, після випуску, офіцер. Він нас шикував у колону і вів до місця приймання їжі. Та ще, щоб і співали, — сміється. — Я ото й виступив проти, обурився. Так він мене за те наказав: на 14 днів відправив на роботи до реактора.

Ніхто не перевіряв нас, яку дозу радіації ми отримали. У лазні, де мились після зміни, висів змінний одяг, не новий з комплекту, як мало бути, а вже ношений, з чийогось плеча. Нікому ми були не потрібні. Що цікавило військове начальство і надзвичайників — так це вплив радіації на навколишнє середовище, а люди, тобто ми, мали вивчати це на собі. От ми і «вивчали». Тепер з лікарень, як кажуть, не вилазимо. Найчастіше я бачив на АЕС Миколу Боровика з Васьківець і Володю Месечу з Савинець. У мене з ними був один підрозділ військової частини. А у Федора Мархеля з Калюжинець та інших чоловіків, наприклад, з нашої військової частини, був уже інший підрозділ. Хоч ми на ліквідації наслідків аварії на АЕС були в один час, в серпні вісімдесят шостого, у нас були свої завдання, а в них — інші.

Слухаю Миколу Григоровича і пригадую нашу розмову з Федором Васильовичем Мархелем про його перебування в Карагоді. Пам’ятаю, він тоді розповідав:

— У ясну погоду, коли сонце світило в бік АЕС, за верхівками дерев виднілись труби електростанції. І ми, як тільки було загуркочуть в небі гелікоптери, дивились, як вони скидають мішки з піском і свинцем в ядерне горнило. І вже, без попереджень, розуміли: реактор знову «пихнув».

Крім використання гвинтокрилів, будівництво саркофагу над реактором велося і за допомогою японських кранів-роботів, пригадував він. Довжина стріли в них була сто метрів. Нам треба було підбігти до контейнера з будречовинами, швидко причепити його до стріли крана і знову швидко повертатись назад. А кран скидав ті контейнери в центр зруйнованого реактора четвертого енергоблока, частини уламків якого з радіаційним пилом в момент скиду розліталися навколо станції, іноді падали прямо нам під ноги.

— Скажу, нам пощастило, — згадував Федір Васильович. — У нас був хороший дозиметрист Сергій з Дніпропетровської області. Так, наприклад, ми повинні були, виконуючи завдання, перебувати на робочому місці 12 хвилин. А Сергій брав дозиметр в руки і першим біг до місця призначення, виміряв там рівень радіації, обраховував і говорив, що в зоні виконання робіт ми маємо перебувати не більше 8 хвилин. Роботи в «зоні» виконувалися різні, з різним рівнем радіації. Це, наприклад, і огородження дротом зони відчуження, і зняття з третього енергоблоку радіаційного графіту. Возив я і на роботу до реактора ліквідаторів. А там кожен виконував якусь свою роботу.

Працювали на ліквідації наслідків аварії люди різних професій: медики обстежували ліквідаторів і надавали їм першу медичну допомогу. Шахтарі і метробудівці прокладали тунель під реактором, «хіміки» проводили дезактивацію території і доріг, техніки. Надто забруднену радіацією техніку взагалі закопували в “могильниках”. Комусь з ліквідаторів випадало привозити у військову частину продукти харчування, комусь, як от Борі Іллінському, готувати їжу, комусь топити баню, аби після зміни можна було змити радіоактивний пил.

А в години відпочинку кіномеханіки крутили вечорами фільми на відкритих площадках. Приїздили до нас з концертами і самодіяльні артисти з Талалаївки. Більше 150 жителів, на той час, Срібнянського району, різних мирних професій брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. І серед них були на той час військовослужбовці строкової служби — Вячеслав Миколайович Яцун та Микола Вікторович Ломака. Був призваний на ліквідацію аварії на ЧАЕС і нещодавно демобілізований з армії Михайло Андрійович Бенько.

— Це був січень з тріскучими хрещенськими морозами, — розповідав мені колись Михайло Андрійович. Разом з ним тоді призивались і Анатолій Михайліченко, Михайло Павлюк, Віктор Редька, Володимир Бурмістр, Володимир Лисач. Жили вони теж у наметах, хоч надворі була зима.

— Жили ми в наближеній до військової обстановці, — розповідав Михайло Андрійович. — Люди працювали до виснаження. У кожного було високе почуття відповідальності, і вчинки вони робили такі, які в звичній ситуації не зробили б ніколи.

Я автомашиною возив людей до реактора і забирав їх звідти. Чекав, доки зберуться всі. З гелікоптерів весь час пілоти скидали на реактор матеріал для його укриття, і розжарені уламки конструкцій від удару скинутого розліталися навколишньою територією атомної станції. Видовище було жахливо-вражаюче! Уламки мали високу радіоактивність, їх збирали після охолодження. Було таке, що долітали уламки і до моєї автомашини. На щастя, жоден не влучив, інакше машина згоріла б, як сірник.

— Про перебування в Чорнобилі можна розповідати багато, — казав тоді Михайло Андрійович Бенько. — Чорнобиль нам, ліквідаторам, ніколи не забудеться. Він, як гіркий полин пам’яті, про вже покійних: Миколу Мащенка, Михайла Висіканця, Миколу Луценка, Бориса Іллінського, Віктора Жука, Михайла Лісового, Миколу Боровика, Володимира Коверника, Василя Левона, Віктора Никоненка, Петра Максименка, Володимира Кисляка, Юрія Погрібного, Миколу Забарного, Володимира Шевченка, Віктора Даниленка, Володимира Лисача, Івана Чміля, Володимира Ємченка, Миколу Пуха, Миколу Гузя, Анатолія Воронова, Михайла Марйоху, Івана Якименка, Миколу Якименка, Віктора Якименка, Олексія Христенка, Анатолія Усенка, Павла Гараця, Миколу Яцуна, Анатолія Іващенка….

Почувши тоді це прізвище, пригадалось, як Анатолій Миколайович Іващенко раніше розповідав, що в його обов’язки водія спецмашини входило відтягувати на майданчики до "могильників” спецобладнання, вагончики, машини, трактори, перенасичені радіацією. На майданчику всяку техніку можна було побачити. Стояли там і три велетенські транспортні гвинтокрили. Один з водіїв-ліквідаторів заліз якось до кабіни одного з них, зняв там годинник, і вже, буквально через кілька днів, його, важкохворого, відправили на лікування. А пізніше стало відомо, що він невдовзі помер від отриманої перевищеної дози опромінення. Був у Чорнобилі в один період з Іващенком його кум Іван Іванович Чміль. Військових його частини, — казав, — називали "хіміками”. Кум Іван, після повернення додому, відразу заслаб і помер. Чорнобиль загубив його.

— Те, що ми бачили, передати словами неможливо, — з болем говорив Анатолій Миколайович. — Кум Іван ніколи не курив, а, побачивши післяаварійне страхіття, закурив…
.
Пішли вже у вічність більше сотні ліквідаторів аварії на ЧАЕС, жителів Срібнянщини. А ті, хто ще хоч трохи, як кажуть, тупає рідною землею, часто хворіють і лікуються в лікарнях, у військовому шпиталі. Ось і Михайло Григорович Бобир, наприклад, уже переніс дві операції по шунтуванню серцевих судин. Тож чи зберемося ми цього року хоч трьома-чотирма десятками, щоб вшанувати пам’ять тих, кого вже немає серед нас. Та й посумуємо за героями нашими, хто віддав життя, захищаючи Україну від російських агресорів. На Алеї пам’яті їх портрети і наш пам’ятний знак поряд.

Після спілкування з Миколою Григоровичем Гайдуком і Михайлом Миколайовичем Петренком, зателефонувала своєму помічникові по роботі територіальної громадської організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна» Євгену Васильовичу Задихайлу. Він зараз хворіє, тому бачимося рідко. Розмова наша розпочалася із теплих споминів, як створювалася наша місцева організація «Союз Чорнобиль» першим головою Павлом Михайловичем Гнатієнком. Про його увагу і допомогу в роботі організації. Уже тричі довелося її перереєстровувати. Все якісь вимоги, пропозиції, а, насправді, нічого не змінюється, крім назви.

Говорили з Євгеном Васильовичем також про активістів організації: Віктора Науменка, Михайла Бобира, Олексія Завгороднього, Михайла Хоменка, інших, хто бере активну участь у її роботі. Пригадали і Василя Роєнка та Валерія Беленка, які в перші дні аварії на ЧАЕС проводили евакуацію людей із зони ураження, та Ганну Редчиць, якій своїми очима довелося бачити те страхіття. Згадали покійних чорнобильців Олега Куделю та Віктора Шекерю, з доньками яких розмовляла і вони в один голос говорили, що їх батьки не бажали згадувати Чорнобиль. Так він запік їх душі.

З теплом пригадували також покійних активістів Олексія Давиденка, Павла Гараця, Миколу Яцуна, Миколу Мащенка, Миколу Березку, Віктора Якименка та ряд інших щирих, добрих, товариських чорнобильців, спомини про яких живі в нашій пам’яті.

— Сорок років минає від тієї страшної дати – аварії на ЧАЕС. Болючою раною в серці на все життя залишилася для срібнян-учасників ліквідації її наслідків ця подія, — ніби підсумовує нашу розмову Євген Васильович. — Ми вже у перші її дні розуміли, яка біда нависла над нашою країною, її людьми. І що тільки спільними зусиллями можна було подолати того невидимого ворога – зловісну радіацію. І ми її подолали. Подолаємо і російського агресора, який непроханим гостем прийшов на нашу Україну і стільки вже горя маємо від того.

Джерело: газета «Срібнянщина», Г. Гуріненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: