Чорнобильський гарт Анатолія Лігуна: про подвиг «під танками», злочинне мовчання та боротьбу за виживання сьогодні

Анатолій Лігун

Йому 84 роки, але події літа 1986-го він пам’ятає в деталях. Анатолій Михайлович Лігун, голова Чернігівської обласної організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України», сьогодні очолює когорту людей, чиї ряди невблаганно рідшають. В ексклюзивному інтерв’ю він розповів про те, як працювали «під танками» на четвертому енергоблоці, чому в Чернігові та області влада не попередила людей про трагедію, а номенклатурні чиновники поспіхом і в надзвичайній секретності евакуйовували свої родини, та як виживає організація сьогодні. Його історія – це не лише про радіацію, а й про те, як система кидала людей у пекло, а потім намагалася стерти їхні імена з історії. Про те, як сучасна влада нехтує гарантованими правами тих, хто врятував світ від небезпечного атома.

Ряди рідшають: статистика, що вражає

Чернігівська обласна організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» почала діяти ще 17 березня 1990 року. За 36 років діяльності вона бачила і розквіт волонтерського руху, і важкі часи забуття.

– Станом на 1994 рік ми мали дев’ять тисяч членів організації по області, – згадує Анатолій Михайлович. – Сьогодні ж їх залишилось всього 725. Це результат не лише природних процесів, а й адміністративних змін: після реформи районів зв’язок із багатьма громадами втратився. Громади тільки «прокидаються», а люди, які потребують допомоги, часто залишаються наодинці зі своїми проблемами.

Цифри по області ще більш приголомшливі: із 268 тисяч постраждалого населення зараз залишилося 57 тисяч. А ліквідаторів – тих, хто першим пішов у вогонь боротися з радіацією, – із 15,5 тисяч залишилося лише 4780 осіб.

«Ми організували тризмінну роботу на станції»

У червні 1986 року Анатолій Лігун, тоді ще підполковник і старший офіцер розвідувального відділу штабу 1-ї гвардійської армії, потрапив у самий епіцентр катастрофи. З 1 по 29 червня він був у складі оперативної групи особливої зони Міністерства оборони Радянського Союзу. Виконував роботи на посаді заступника начальника оперативної групи по дезактивації промислової території Чорнобильської станції і зовнішніх споруд.

– Ми організували процес у три зміни. Працювали суто на об’єктах станції: усі чотири енергоблоки, територія навколо станції, могильники, дахи, – розповідає ліквідатор. – Дезактивація – це важка фізична праця. Солдати зрізали прошарки ґрунту, мили обладнання щітками та ганчірками з розчином. Найприкріше було, коли після виснажливої нічної зміни вранці прилад показував радіацію більшу, ніж була вчора. Це означало, що вночі стався черговий викид. Захист був мінімальним: звичайні маски («пелюстки»), які ми пам’ятаємо за часами ковіду. Лише на найбільш небезпечних ділянках, як-от на дахах енергоблоків, де фони зашкалювали, одягали свинцеві лати та шоломи.

Приблизно тоді відбулася одна з найдраматичніших суперечок із вищим командуванням. Коли 10 червня трьох заступників викликали до генерала для звіту, виявилося, що від офіцерів вимагають неможливого: малювати красиві графіки прогресу очищення на тижні вперед.

– Це було суто армійське самодурство: «намалюйте нам графік, як буде йти дезактивація через 5, 10, 14 днів». А ми хапали повітря ротами й не знали, що малювати, бо ситуація змінювалася щогодини! – розповідає Анатолій Михайлович. – Я тоді не витримав і прямо сказав генералу: «Ви кинули нас під танки!».

На всю оперативну групу було лише шестеро офіцерів – троє оперативних чергових і троє заступників – які мали планувати, організовувати й контролювати роботу тисяч ліквідаторів на найбільш небезпечних об’єктах Чорнобильської АЕС. Кожні 12 годин вони мали передавати детальні звіти на Київ та Москву. Тоді ж підполковник Анатолій Лігун запропонував генералу розширити в рази оперативну групу, доукомплектувавши наявними кадрами, які замість організаційної виконували суто бюрократичну роботу. На щастя, командування швидко виконало пропозицію збільшити кількість офіцерів, і 14 червня кількісний склад оперативної групи був збільшений до 14 осіб.



Біля пам’ятника чорнобильцям у м. Корюківка

Де пасували роботи – йшли люди

На деяких ділянках радіація була настільки значною, що японська роботизована техніка, покликана прибирати радіоактивні уламки, на даху ЧАЕС виходила з ладу – електроніка просто «сходила з розуму» від надвисокого фону. Тоді в бій ішли люди.

Анатолій Михайлович із особливим трепетом згадує подвиг нашого земляка Віктора Авраменка. Тоді він був курсантом Львівського пожежного училища.

– Будівельникам саркофага заважали оглядові майданчики на вентиляційній трубі. Їх треба було терміново очистити від високого радіоопромінення. Викликали добровольців – крок вперед зробили всі курсанти. Вибрали десять найміцніших. Дезактивацію обслуговування ділянок вентиляційної труби неможливо було виконати дистанційно – ані маніпуляторами, ані роботами. На вузьких проходах (сходах) вони не могли розвернутися.

На висоті зник радіозв’язок, тому працювали парами, подаючи сигнали мотузками. Три доби пекельної праці – і завдання було виконане. У грудні на об’єкті «Укриття» вже підняли прапор. Рятуючи людей, вони поклали своє життя задля спасіння інших життів! Тож добровольці курсанти-пожежники здійснили колективний подвиг, оцінка якого вища за будь-які нагороди.

Держава буде існувати, поки в неї є такі люди.

Смертельна математика: 29,4 замість 130

Однією з найстрашніших сторінок ліквідації стало приховування реальних доз опромінення. Існував жорсткий наказ: не записувати в картку більше 25 рентген. Це була «магічна межа», після якої солдата мали негайно виводити із зони й лікувати.

– Насправді дози були колосальними. Мені в картку записали всього 29,4 рентгена, – каже Анатолій Михайлович. – Хоча я чітко розумію, що реально там було набагато більше за сотню, можливо, 129 чи 130 рентген. Але писати таке було заборонено.

Ця фальсифікація мала довгострокові наслідки: тисячі людей пізніше не могли довести зв'язок своїх хвороб із перебуванням у зоні, бо «згідно з паперами» вони не отримали критичної дози.

Особливо небезпечно було водіям автокранів, які вкладали бетонні плити на території станції. Техніка заряджалася радіацією миттєво.

– Ми контролювали це щодня. Водіїв та машини доводилося міняти кожні 3-4 дні, бо вони просто «світилися». Але навіть при такому контролі люди хапали величезні дози, які офіційно ніхто не фіксував у повному обсязі.



Нагорода від Президента України Володимира Зеленського

Травневий волейбол під радіоактивним небом

На питання про те, як Чернігів зустрів звістку про аварію, Анатолій Михайлович зітхає. Поки влада в Москві вимагала мовчання, звичайні люди нічого не підозрювали.

– 1 травня я грав у волейбол на Валу. Влада нічого не робила, бо був наказ мовчати. Тільки чиновники вищого рангу по-тихому вивозили своїх дітей, – каже він.

За його словами, радіоактивна хмара оминула Чернігів.

– Захопило лівобережжя Дніпра від Козельця і до Новгорода-Сіверського. Козелецький, Ріпкинський, Чернігівський, Городнянський, Корюківський, Сосницький, Семенівський і Новгород-Сіверський райони були радіоактивно заражені.

253 населені пункти стали зоною лиха, постраждало 268 тисяч мешканців Чернігівщини. Найстрашнішого удару – «йодного» – зазнали діти. 147 тисяч дітей Чернігівщини офіційно визнані постраждалими.

І цей факт найбільше обурює ліквідатора.

– Якби всім роздали йодовані пігулки, то таких страшних наслідків не було б, – каже Анатолій Лігун. – У перші дні аварії цього ніхто не зробив, тому діти хапонули радіації найбільше з усіх.

Боротьба за гідність

Сьогодні головна проблема ліквідаторів – здоров’я та увага держави. Анатолій Лігун згадує, як у 90-х роках доводилося буквально воювати з чиновниками, аби чорнобильців почали чути.

– Ситуація змінилася, коли облдержадміністрацію очолив Петро Дмитрович Шаповал. Він першим зрозумів, що так з ліквідаторами не можна. Велику роль відіграв і Анатолій Васильович Риженко – завдяки його команді в області будували школи, лікарні, газо- та водомережі для постраждалих громад.

Сьогодні на Чернігівщині з колись потужної мережі чорнобильських осередків активними залишилися лише 13 організацій. За словами Анатолія Лігуна, ці осередки фактично підставили плече державі, взявши на себе половину функцій щодо соціального захисту чорнобильців. Саме сюди насамперед ідуть ліквідатори та постраждалі внаслідок аварії на ЧАЕС по правову допомогу, роз'яснення щодо пенсій чи просто підтримку.

Проте самі організації опинилися на межі виживання. Програма Чернігівської ОДА «Соціальне партнерство», яка забезпечувала мінімальні потреби активістів (оплату комунальних послуг та оренди офісів), фактично припинила існування. У 2024 році конкурс не проводився. Результат – величезні борги за приміщення. Анатолій Лігун застерігає: якщо ці організації припинять роботу, тисячі постраждалих залишаться сам-на-сам зі своїми проблемами, а державні установи просто не впораються з напливом людей.

«Безкоштовні» ліки, за які треба платити, та судові марафони чорнобильців

Медичне питання – найболючіше. Закон гарантує ліквідаторам безоплатне лікування та отримання ліків за безоплатними рецептами. Але коштів на їх отримання виділяється вкрай недостатньо.

– Порівняно з іншими областями ми, мабуть, найгірше забезпечені фінансово, – констатує голова організації.

Нещодавня робоча нарада в ОДА за участі голови ОДА В'ячеслава Чауса, його заступниці Жанни Шерстюк і заступника голови обласної ради Дмитра Блауша, а також керівництва медичних закладів, дала надію на зрушення. Анатолій Лігун зазначає, що є порозуміння з обласною лікарнею (зокрема з гендиректором Андрієм Жиденком) та стоматологічними поліклініками. Але чи нормально, що для реалізації законного права на лікування потрібне втручання найвищого керівництва області? Суми на «безоплатні рецепти» залишаються мізерними, і ліквідатори часто змушені купувати ліки за власні кошти.

За словами Анатолія Михайловича, базовий закон про статус чорнобильців сьогодні виконується заледве на 50%. Пенсійний фонд та профільні міністерства, на думку Анатолія Лігуна, часто нехтують законодавством. Це змусило ліквідаторів та силовиків масово звертатися до Конституційного та Європейського суду з прав людини.

Але навіть виграні суди не гарантують виплат. Держава визнає борг, але «гасить» його сумами, які виглядають як знущання – по 187 гривень на місяць.

Найбільш вражаючим є те, що попри власні хвороби та фінансову скруту, ліквідатори продовжують допомагати країні. Під керівництвом «Союзу Чорнобиль України» члени організацій зібрали кошти та допомогли придбати автомобіль для 2 батальйону 158-ї ОМБР ЗСУ.

– Ми розуміємо, що зараз насамперед треба допомагати армії. Проте у ліквідаторів виникає логічне питання: чому на допомогу тим, хто врятував країну від радіації, грошей немає, тоді як у «верхніх ешелонах» влади процвітає корупція? Чи це нормально? – питає Анатолій Лігун, і в його очах читається гіркий спогад про корупційні скандали та космічні зарплати тих, хто ніколи не бачив графітового пилу.

Контраст між «золотими» кабінетами прокурорів та чергами хворих ліквідаторів стає занадто болючим.

Час – невблаганний. Колись на Чернігівщині було понад 15,5 тисячі ліквідаторів. Сьогодні їх залишилося менше 5 тисяч. Люди йдуть з життя, так і не дочекавшись обіцяної державою поваги та соціальної справедливості.

Зараз кожен день для ліквідаторів – це виклик. Але поки живе організація, поки звучать голоси свідків тієї катастрофи, ми не маємо права забути про ціну, яку вони заплатили за наш спокійний сон. Пам’ять про Чорнобиль сьогодні – це не лише квіти біля пам’ятника два рази на рік. Це те, чи зможе старий ліквідатор отримати свою пігулку без приниження, і чи світитиметься світло в кімнаті, де його завжди готові вислухати побратими.

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Віталій Назаренко, фото Миколи Тищенка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: