Віч-на-віч з невидимим ворогом

Понеділок, 27 квітня 2020 09:36 | Переглядів: 3811

За останні 34 роки вже багато чого було написано про чорнобильську катастрофу та героїзм ліквідаторів. Всі ми вже знаємо, якою страшною була техногенно-екологічна катастрофа, спричинена вибухом реактора четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції 26 квітня 1986 року, та якої непоправної шкоди завдала вона довкіллю та здоров’ю всім живим істотам. І якби не подвиг простих людей, що, ризикуючи власним здоров’ям та життям, рятували нас від подальшого поширення радіації, то важко було б навіть спрогнозувати остаточні масштаби трагедії не лише для України, а й для всього світу.

На фото: учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Станіслав Пуховий

Одним з перших, хто опинився віч-на-віч з невидимим радіоактивним ворогом, був і уродженець Корюківщини Станіслав Пуховий. Народився Станіслав Іванович 27січня 1965 року в селі Домашлин Корюківського району (Чернігівщина) третім у селянській родині (всього у батьків було шестеро дітей – 5 синів і найменшенька донька). Жила сім’я в мальовничому куточку – на хуторі Бешківка, що за 5км від Домашлина, куди малий Станіслав ходив отримувати свої перші знання. Після закінчення школи вступив до Щорського профтехучилища, де здобув професію муляра. Після отримання диплому за направленням потрапив до Козелецького ПМК, де попрацював за спеціальністю півроку і був переведений до Корюківського ПМК №306. А коли від військкомату вивчився на водія, у 1983році був призваний на службу до лав радянської армії.

- Служив я в автобаті, - згадує Станіслав Пуховий. – Водієм БТРа у військовій частині, яка знаходилася на Далекому Сході. Армійську службу та різні випробування в суворих місцях пройшов добре…
Змужнілим і самостійним чоловіком повернувся Станіслав до рідного краю і влаштувався працювати до міської фабрики технічних шпалер знову ж таки муляром.

- Після аварії на ЧАЕС у квітні 1986 року до мене на роботі підійшов майстер зі словами «тебе викликають у військкомат – десь тобі там треба розписатися, сходи…» - продовжує розповідь Станіслав Іванович. – А там мені вже вручили повістку і відправили на перепідготовку до Білої Церкви.

Із так званого білоцерківського пересильного пункту відправили нашого земляка до ЧАЕС. Там він спочатку разом з іншими «служивими» чіпляв контейнери з піском, які доправляли до реактора, а потім вже став працювати водієм-механіком на БТРі і возив людей працювати до енергоблоку.

- Під кінець «каденції» пересадили мене на танкову техніку зі стрілою від крана, переобладнану на базі танка Т-72, - хитає головую оповідач. – І ми з напарником відгрібали-прибирали сміття та уламки навколо станції. Стоянка наша була всього з кілометр від станції. На все життя запам’ятав один випадок, коли направили нас під 4-й реактор, наказавши зламати й завалити трансформаторну підстанцію, бо вона заважала під’їздити КАМАЗам до гирла реактора й засипати його піском. Під’їхали ми і почали чіпляти її стрілою та пробувати зламати. Але конструкція виявилася такою міцною, що нам ніяк не вдавалося її зруйнувати. І тут я помічаю, що техніка наша поволі починає зсовуватися в бік зруйнованого реактора… Сказав про це водієві, той почав «газувати», але колеса пробуксовували – зчеплення з поверхнею було слабеньке і ми продовжували рухатися до прірви. Я крикнув, щоб на газ тиснув потрошки – «з натяжкою», а сам направив стрілу до конструкції тієї ж підстанції і зачепився за неї захватом. Отак підтягуючись, як краб клешнею, і на пониженій швидкості наш танк помалу «викарабкався». Вже хотіли повертатися на стоянку, але ж наказ був ще не виконаний. Тоді кажу напарнику: «Давай ще разок спробуємо! Якщо ні, то – ні…». Під’їхали ми тихенько, зачепив я знов захватом верхнє залізяччя, смикнули раз, другий, розхитали, потягли і… завалилася нарешті та конструкція…
Повернулися наші герої до стоянки вже з почуттям виконаного обов'язку, відзвітували та й пішли відпочивати. Мабуть, тільки їхнім янголам-охоронцям відомо, чим для них міг закінчитися той день…

За офіційною інформацією, ліквідатор Пуховий відпрацював біля атомної станції 45 днів. Жив, твердить, зі своїми товаришами по службі то в палатках, то в приміщенні сільської школи. Годували звичайною їжею, як в армії.
- За підрахунками керівництва, я тоді отримав 22 рентгени з 20 допустимих. Але хто їх, ті рентгени, там правильно вимірював? - розводить руками Станіслав Іванович. – Кому це було потрібно?
Після того, як приїхала інша зміна, всіх хлопців-ліквідаторів відвезли знов до Білої Церкви і після оформлення документів роз’їхалися вони по домівках.

- Вдома мене зустріла мати зі слізьми на очах. Каже, що переживала дуже, якусь тривогу відчувала… А я ж вже наступного дня був на робочому місці – знов на фабриці. За законом мені повинні були сплатити заробітну платню у п’ятикратному розмірі, але сплатили щось зовсім небагато. Прикро було… - завершив свою розповідь про «атомні пригоди» Станіслав Пуховий.

Що стосується особистого життя нашого героя, то незабаром зустрів він у гуртожитку дівчину Тетяну, почали знайомитися ближче, сподобалися один одному і в листопаді 1988 року побралися. Вже весною наступного року купила молода сім’я земельну ділянку й почала будувати власне житло. У 1991-му році «лелека приніс» їм сина Андрія, якого виростили, вивчили, одружили, а оце вже й онуків дочекалися.
- Ой, якби не ота клята аварія на ЧАЕС, то можна було б жити й життю радіти! – долучається до розмови Станіславова дружина Тетяна Григорівна. - Та незабаром став мій чоловік відчувати, що здоров’я його суттєво погіршується. А у 2018 році, коли Станіславу стало зовсім погано, поклали його до лікарні у важкому стані. Наші, корюківські, лікарі зробили операцію на підшлунковій залозі, але попередили, що справи з нею там зовсім кепські, тому треба б берегтися і сподіватися на милість Божу…

Чорнобильську пільгову пенсію, твердить сім’я Пухових, довелося оформлювати з труднощами. Та й інші справи, що стосувалися медкомісій і призначення групи інвалідності просувалися б з великими потугами, якби не допомога Миколи Скотаря, керівника корюківської громадської організації "СОЮЗ. ЧОРНОБИЛЬ. УКРАЇНА.". Завдячуючи Миколі Миколайовичу, чорнобильці-ліквідатори Корюківщини не залишені поза увагою і кожен з них отримує всебічну підтримку, за що ті йому безмежно вдячні.

Андрій Навродський