
Олександр Двойнос із Коропа – один із тих воїнів, котрий пішов на війну добровільно. Літо 2022-го могло б бути для нього останнім у житті. Аби не побратими-земляки, котрі вивели його після контузії з поля бою, міг би загинути під Покровським.

Родина коропчанина Петра Ручки у листопаді минулого року отримала сповіщення, що їхній захисник вважається безвісти зниклим. Рідні оббили всі інстанції, обірвали всі телефони, аби дізнатися про долю свого воїна, котрий не повернувся із бойового завдання. Мама, дружина, діти вірять: їхній син, чоловік, тато живий. Чекають на нього і моляться. І віра їхня міцна…

10 лютого 2023 року нехаївчанин Володимир Городиський, виживши на пекельному сході країни, загинув на Сумщині, захищаючи кордони України. Йому навіки залишиться тридцять три. Лише чотири дні Володимир побув в «учебці», а на п’ятий день уже потрапив на Донеччину в 115 окрему механізовану бригаду. Був у війську на посаді командира відділення безпілотних авіаційних комплексів окремого розвідвзводу.

29 вересня минулого року Радичів зустрічав свого Героя. Слізьми, печаллю і лютою ненавистю до агресора, який напав на миролюбну країну і змусив українців стати на її захист, покласти тисячі життів на вівтар перемоги. На російсько-українській війні загинув молодий чоловік - Юрій Ященко. Йому навіки залишиться 41. Повниться небесне військо своїми Героями.

Як би не намагався 27-річний Станіслав Миленко вберегти себе, але війна не дала шансів на життя молодому татусю. Без батька лишився тримісячний Макарчик, у двадцять три роки овдовіла дружина Аліна. Місцем вічного спочинку молодшого сержанта Станіслава Миленка стали Покошичі. Село, звідки родом його молода дружина і яке за понад рік стало для нього рідним

Чотири місяці тому у колектив до чотирьох чоловіків-працівників місцевої пожежної команди влилася жінка — водійка, пожежниця. Для Холмів — подія, бо перша жінка у пожежній охороні. Натомість вона сама переконана, що не існує чоловічої й жіночої роботи, тож кермом і «дорослими» автомобілями її не налякати.

Родина Грищенків із Чернігова – одна з багатьох родин, які втекли від війни з України в Норвегію. У глави сімейства Тараса не було іншого вибору, окрім як скористатись шансом, що дало життя, адже на руках – двоє неповнолітніх дітей та дружина з інвалідністю, яка не могла себе самостійно обслуговувати. Ще до початку великої війни Тарас важко працював, а більшість

Іван Рудика цього року відзначить 69-ліття. Втім, попри поважний вік, під час лютої ворожої блокади Чернігова Іван Миколайович робив усе можливе, щоб захистити рідне місто, – коригував вогонь по русні, підвозив боєприпаси, надавав психологічну допомогу нашим бійцям, а ще опікувався продуктами для захисників і жителів.

На фронті Юра був навідником десантно-штурмового відділення окремої десантно-штурмової бригади. Як відомо, десантно-штурмові війська наступають першими, а тому хлопцям, як нікому, потрібно мати прекрасний військовий вишкіл і вони часто й багатогодинно тренувалися.

Холодний лютневий світанок відбився у долі кожного українця. Багатьох уже ніколи не повернути... Ми не знаємо, що нас чекає кожної миті. Та продовжуємо жити і вірити – буде Україна! Вистоїть, відродиться! Одна із тих українців, хто непохитно вірить у це, – Юлія Пінчук із Талалаївки.