Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » 27-річний Станіслав Миленко хотів вберегти себе заради новонародженого сина, але загинув за Україну

27-річний Станіслав Миленко хотів вберегти себе заради новонародженого сина, але загинув за Україну

 

Як би не намагався 27-річний Станіслав Миленко вберегти себе, але війна не дала шансів на життя молодому татусю. Без батька лишився тримісячний Макарчик, у двадцять три роки овдовіла дружина Аліна. Місцем вічного спочинку молодшого сержанта Станіслава Миленка стали Покошичі. Село, звідки родом його молода дружина і яке за понад рік стало для нього рідним.



Знайомство через інтернет

Шаленими темпами збільшується кількість тих домівок, де навіки поселяються біль, розпач, сльози і вічний траур за рідною людиною. Кінець минулого року приніс чорну звістку ще в одну родину наших земляків: у результаті артобстрілу позицій українських захисників біля Богданівки Бахмутського району Донецької області загинув Станіслав Михайлович Миленко. І хоча захисник родом із Запорізької області, проте хоронили воїна саме в Покошичах.
Станіслав Миленко народився 15 січня 1996 року. Після закінчення 9 класів школи в селі Світла Долина Новомиколаївського району Запорізької області здобув професію столяра в Кам’янському училищі. Строкову службу проходив у Запоріжжі, а після її закінчення навчався у військовій академії Львова. З 2021 року Станіслав продовжив службу за контрактом і з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист Батьківщини.
Про свого воїна, Героя, патріота, чудову людину і зятя, про непоправну трату для їхньої сім’ї розповіла теща Станіслава Наталія Миколаївна Чумак.

- Аліна із Стасом познайомилася в інтернеті у 2022 році. Це було вже після того, як бойові дії на Чернігівщині закінчилися. Він їй розповів, що на початку повномасштабної війни їх кинули на оборону Київщини, в Боярці вони стояли. А потім їх під Чернігів перемістили. Коли ж російські війська відступили з Чернігівщини та Київщини, його та інших солдатів відправили на Львівщину, де проходило навчання на Яворівському полігоні. Аліна ж працювала в Чернігові у медичній лабораторії «Діла», - розповіла Наталія Миколаївна. – Про їхнє знайомство я дізналася лише влітку, коли місяць чи два у них уже тривала переписка. Тоді Аліна й каже мені: «Мамо, а можна я поїду до нього у Львів?».

Дозволила, бо знала, як Стас подобався моїй доньці. Він сам хотів приїхати до неї в гості, але його не пускали, бо ж у будь-який момент їх могли відправити в інше місце. Війна ж бо.
Поїхала Аліна до Станіслава. Три дні закохані провели у Львові. Потім знову були лиш телефонні розмови і переписки, після яких дівчина знову їде вже до свого Стаса, і знову у Львів.

- Тоді, 3 листопада, Станіслав зробив пропозицію Аліні, - згадуючи цю щасливу подію, плаче Наталія Миколаївна. – Коли він освідчився доньці, зателефонував і мені. Каже: «Я прошу руки вашої доньки». Сказав, що вони хочуть розписатися тут у нас. Попросив, аби я розпитала, як і де це можна зробити.

З весіллям молоді люди не барилися. І вже 25 листопада Аліна із Стасом розписалися в Понорницькій селищній раді. Відгуляли і весілля. Швидко все було, бо ж лише три дні вихідних воїну дали. Хотіли молодята відразу й обвінчатися в церкві, але деякі причини не встигли цього зробити. Думали, що все життя у них попереду. Встигнуть ще. Але…

Ім’я сину разом обирали

Коли Аліна народжувала, Станіслав уже був на Донеччині, в Богданівці. І лише на третій день зміг побачити новонародженого синочка.

- Стас дуже радів сину, хоча ж хотів дівчинку. Але коли після другого УЗД ще раз підтвердили, що буде хлопчик, удвох з Аліною обрали й ім’я для синочка, - згадує трепетні моменти Наталія Миколаївна.
Коли народився Макар, Станіслава на десять днів відпустку дали. І весь цей час молодий чоловік у Покошичах був. Здавалося б, відпочити міг, із сином і дружиною набутися, проте Станіслав хотів якомога більше допомогти сім᾿ї. Згадує теща свого зятя і не скупиться на тепле слово про нього, хвалить. Адже дуже трудолюбивим був.



- У нас саме автоматична пральна машинка зламалася. Тож Стас усе напівавтоматичною машинкою прав. І не зважав, чи то речі Алінині, чи наші з батьком – усе випере, переполоще, повішає. Лиш тільки повторював: «Аліночко, я все сам». І посуд мив, і їсти варив, і дрова рубав…Хорошим був, дуже, - не стримує сліз Наталія Миколаївна. – Коли ж відпустка минула, то ми його на автобус в Авдіївку відвозили. Уже й автобус під’їхав, аж бачу, Стас біжить до машини. А я з Макарчиком сиділа. Він і каже: «Дайте хоч ще раз його поцілую». Наче відчував, що більше сина не побачить. А через місяць, коли ми онука хрестили, Стаса вже не відпустили. Хоч він і просився дуже.
Станіслава відразу як рідного прийняли Чумаки. Сином їм став. Рідними для Стаса стали і покошичани. Він знайшов сім᾿ю. Справжню.

- Із рідних у Станіслава були і старший брат, теж військовий, і дві сестри, - розповіла Наталія Миколаївна. - Є у Стаса і мама, та стосунки у них не найкращими були. Бо ж мами різними бувають. Є і батько. Та з ним із 2014 року Стас не спілкувався, адже той обрав життя в ДНР.

«У мене все добре»


Минулого року приблизно на початку березня Стаса в Бахмут відправили. Тож кожен день минав у переживаннях за свого воїна.

- Поки Аліна була в Чернігові на роботі, Стас і мені щодня писав. Зранку отримувала від нього «Доброго ранку». Увечері – «Доброї ночі». Завжди писав, що у нього все добре. Коли заходив на позицію, знали, що два-чотири дні не виходитиме на зв’язок. І раділи, коли після кількох днів тиші писав: «У мене все добре. Не хвилюйтеся. Буду спати». Найдовше, коли не чули його, - п’ять днів. А потім два-три дні відпочивають і знову – на позиції, - крізь сльози згадує теща захисника.

Розповіла Наталія Миколаївна, що їхній Стас мав два поранення: одне у стегно, друге - у голову біля вуха. Обидва осколки йому так ніхто і не вийняв. Станіслав і контужений тричі був. Та на реабілітацію його ніхто так і не відправив. А причина банальна: ніким замінити воїнів на фронті.

- Коли Стаса поранило в голову, він трохи лікувався на Харківщині, потім – у Сумах. Аліна їздила його провідувати.

- Стас вам щось за війну розповідав?

- Він у нас патріотом був. За Україну – горою. Але говорити про війну все ж таки не хотів. Коли був удома востаннє, на родинах у Макарчика, то все у телефоні сидів, за новинами слідкував. Казав, що за своїх хлопців дуже переживає, - розповіла Наталія Миколаївна. – Говорив, що дуже важко там, на фронті. Що їм із різної зброї росіяни насипають. Казав, що набої для автоматів у них то є, але ж їм дрони необхідні.

Десять днів нестерпного очікування

- 25 грудня Стас зайшов на позицію, і ми знали, що його кілька днів на зв’язку не буде. Але дні минали – і все тиша. А 29 грудня ми возили Макара на плановий огляд до сімейного лікаря. Ту ніч я не спала взагалі, тривожно було. Хоча за Стаса і про те, що щось із ним могло статися, я й не думала. І в лікарні мені стало зле. Проте таблетку випила, і ми пішли скуплятися, адже планували наступного дня Стасу посилку відправляти, - згадує Наталія Миколаївна той день, котрий розділив їхнє життя.

Накупляли для свого воїна багато смачненького. А додому приїхали, то і захолод поставили варитися. Бо ж Стас дуже його любив. А звістки від захисника все не було. Тож Наталія Миколаївна з Аліною ще думали-гадали, що робити із запланованою посилкою. Вирішили чекати ранку, бо ж були впевнені, що до того часу він дасть про себе знати.

- Коли Макар заснув, вирішили йти з Аліною захолод розливати. Але донька почула, що телефон вібрує. І наступне, що я чую, коли вона відповіла на дзвінок: «Що ви таке кажете?». Я заходжу в спальню, беру телефон і сама питаю, що сталося. Чоловік представився командиром взводу і сказав, що Стаса немає, він загинув…Я плакала і кричала…Скільки це тривало – не знаю, - крізь сльози розповідає Наталія Миколаївна. – Коли я знову взяла слухавку, то запитала, що нам робити. Він сказав чекати. Я питаю, скільки, і чую: «Може, три дні, а може, і п’ять». Питаю його, чи вони точно впевнені, що то наш Стас, може, помилилися. На що він мені відповів, що вони і самі хотіли б помилитися, але, на жаль, це Стас. А ще командир запитав, куди везти тіло. Бо ж він знав, що Аліна в Чернігові жила. Та я йому сказала, щоб везли нашого Стаса до нас, у Покошичі.

До речі, і сам Станіслав хотів, щоб його саме в Покошичах повали. Своїй сестрі він так і сказав: «Якщо зі мною щось станеться – везіть мене до Алінки».

А потім були довгі дні чекання рідного воїна на щиті. Аж десять днів, не тямлячи себе від горя, чекали Чумаки, Аліна з Макарчиком свого найріднішого.

- І весь цей час ми були не самі у нашому горі. Ми щиро вдячні нашим друзям, кумам, родичам, односільчанам, які підтримували нас морально, грошима допомогли, - не скупиться на слова вдячності Наталія Миколаївна.



Землею привалило


Останнім земним шляхом до місця вічного спочинку проводжали Станіслава Миленка всім селом. Приїжджала і рідня захисника. Провести в останню путь побратима приїхали і двоє друзів Стаса: Павло та Іван. З Іваном Станіслав був знайомий ще з часів навчання в Львівській військовій академії, удвох вони на контракт пішли, разом проходили вишкіл на Яворівському полігоні. А ось з Павлом вони познайомилися лише у вересні. Разом були у той злощасний день.

- Павло розповів, те, що наш Стас загинув не 28 грудня, як це вказано в офіційних документах, а на день раніше – 27 грудня, - передає слова Стасового побратима Наталія Чумак. - У той день їхню позицію почали обстрілювати, і хлопці позастрибували у якісь спеціальні нори, де вони завжди ховалися. І стрибати в ті нори треба ногами донизу, щоб можна було відкопатися. Але коли хлопці відкопали нашого Стаса, то побачили, що він був у тій норі вниз головою. Чому він так зробив – ніхто не знає. Можливо, його так туди відкинуло, чи був якийсь удар у голову…Тому Стас і не зміг відкопатися, - плаче теща воїна. – Павло розказував, що Стас, коли Макарчик народився, часто казав, що мусить себе берегти заради сина. Тож намагався на рожен не лізти.

Джерело: газета "Нові горизонти", Ірина Боровська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: