
Росла без батька: він на війні, у Другій світовій, загинув. Мені тоді й пів року не було. Мати працювала різноробочою. Тяжко захворіла. Цілий рік лікувалася у Парафіївській лікарні - виявили затемнення легень, - про дитячі та молоді роки згадує Віра Олексіївна. - А вдома - старенька бабуся та дідусь, який був без ноги - втратив на фінській війні.

На могилі старшого солдата Василя Тимченка, який загинув 10 вересня цьогоріч, завжди свіжі квіти. Їх приносять рідні та друзі загиблого Героя. Рідним дуже не вистачає чоловіка та батька, а батькам - сина. Два з половиною місяця тому війна перекроїла життя родини Тимченків і змусила вчитися жити без нього - сина, брата, чоловіка і батька.

Ольга Федорівна у 4 рочки залишилася без батька. Це було у далекому 1941 році, коли розпочалася Друга Світова війна і його забрали на фронт. Йдучи на війну, батько тоді по військовому наказав дружині всіляко берегти доньку і завжди, куди б вона не йшла, брати Олю з собою, а коли прийде час йти дівчинці до школи, обов'язково щоб пішла навчатись. З війни

Наступного року борзнянцю Федору Грузіну, уродженцю Миколаївщини, має виповнитися 90 років. Та за свій довгий вік, сповнений випробувань і здобутків, втрат і радісних моментів, він не розгубив ані почуття гумору, ні цінності родинних стосунків, ані ніжності до найдорожчих. Здавалося, під час нашої розмови у ньому прокидався той юнак, якому знову

Кажуть, що життя є найкращим режисером. Якщо так, то про нинішніх жителів Білорічиці Сухополов’янської сільської ради Прилуцького району Анатолія Гарбіча та його дружину Марину воно знімало фільм жахів. «Ми бачили пекло на землі і нам пощастило вижити й звідти вибратись», - розповідає Анатолій Іванович. Так він каже про Маріуполь - місто, у якому його

Тут навіть по центральній асфальтованій дорозі нема жодної жилої хатини, лише трохи віддалено можна побачити корівок або собак і здогадатися, що там хтось проживає. За такими прикметами - пасеться корівка, а серед дороги у величезній калюжі купаються качки - рушаю дорогою, покритою листям, ніби там ніхто не ходить і не їздить.

Іван Кузюра завжди все прораховує і планує. Його життя дуже цікаве, але швидкоплинне. За свої 30 з лишком Іван Вікторович стільки всього встиг, що не кожна людина за все своє життя стільки спробує, а то й взагалі для багатьох такий плин часу непосильний.

Важко уявити батьків, яких би не розчулювали перші слова, лепетання маленьких сина чи доньки. їхні «Саса» чи «либа», навіть попри фонетичну неточність, видаються неабияким досягненням, вартим захоплення. Звісно, якщо мова про 2-3 річного малюка. Але коли й за рік-два потрібні звуки не стають на свої місця, батькам варто звернутися по допомогу до

Ярослав Маджуга – актор лялькового театру. В нашому обласному театрі ляльок імені Олександра Довженка працює ціла акторська династія: тато – Ігор Маджуга, його сини – Ярослав і Роман, та невістка Оля – дружина Романа. Ярослав щиро обожнює свою професію: грати вистави та приносити радість дітворі.

В ічнянця Михайла Балашенка за плечима понад пів століття досвіду будування. Зокрема, він причетний до появи і п’ятиповерхівок у місті. І, дивлячись на них, пишається, що робив життя людей комфортним, а місто — красивим. В його очах - спокій, а обличчя випромінює впевненість.