
Щорічно 3 червня відзначається Всесвітній день велосипеда, пропагуючи здоровий спосіб життя та екологічну свідомість. Велосипед давно став символом свободи, мобільності та активного способу життя. «Велосипед — улюблений вид транспорту ніжинців.

Подружжя Зубанів з Линовиці – талановиті художники і завзяті активісти. Сергій Михайлович і Наталія Олексіївна врятувались з палаючої Луганщини і тепер допомагають робити селище на Прилуччині ще красивішим. А почалось все з церкви Успіння Пресвятої Богородиці, якій вони і нині віддають більшу частину свого часу.

34-річна Катерина Степаненко з трьома дітьми та племінником переїхала з прикордонного села Софіївка Сновської громади до села Вересоч. Із собою забрала майже все: меблі, консервацію, корову, свиню, мотоблок. І навіть сіно з дровами.

Бувають люди, розмова з якими залишає на душі відчуття затишку. Саме такою є Людмила Володимирівна Кривенко – вчителька початкових класів Іваницького ліцею Парафіївської селищної ради, яка вже майже чотири десятиліття присвячує себе найменшим школярам.

Далеко не кожній людині пощастить у житті робити саме свою улюблену справу, вподобавши її ще з молодості. І щоб так — на роботу йти, дійсно, як на свято, бо дає вона не тільки можливість заробляти, а й отримувати моральне задоволення, той щемливий душевний неспокій, насолоду від прожитих буднів.

У життя Катерини Папчеко та її родини кілька разів приходили такі випробування, що здавалося, земля йде з-під ніг. Перше з них — коли дізналася, що виношує під серцем трійню, і весь період вагітності довелося провести в лікарняній палаті.

4 травня для родини Хлебан з Автунич був звичайним днем, наповненим весняними селянськими клопотами. Та ввечері о восьмій годині у життя багатодітної сім’ї увірвався «руський мир» у вигляді ворожого FPV-дрона, який цього разу своєю мішенню обрав дах їхнього будинку у селі.

Яскраві, що й очей не відведеш, а темні – журбою обрамлені, з якою вона мужньо бореться впродовж трьох десятиліть. А стан своєї самотньої душі жінка переносить на полотно, уміло кладучи хрестик за хрестиком, створюючи справжні вишивані шедеври.

Валерій Дуженко – ветеран повномасштабної війни росії проти України. Їду до Дігтярів, де він мешкає разом із родиною. Дуже хвилююся, пригадую слова свого колишнього колегb, доля якого була колись пов’язана з Афганістаном: «Тримайся, не розкисай, відкинь свої почуття…». А як їх відкинути?

У мене підйом о п’ятій. Сина буджу десь на півтори години пізніше. Він швидкий, до школи встигає вигнати на пасовище худобу і кіз, подоїти свою корову Лунтіка. Виняньчив її з маленького телятка. Мені Лунтік молока не віддає.