
Серпень млів у променях палючого сонця, щедро даруючи свою красу, за ним літепло вересня відсвічувало у червонобоких яблуках у садах... Чи хто помічав з родини Ляшенків, як іде час? А потім похмурі осінні дні танули у сивій пелені туманів і час зависав сірою павутиною важких думок. Вже й зима перетнула свій екватор. І весь цей час дні і ночі для родини Ляшенків з Савинець

Ганна Гавриліна із чоловіком Анатолієм Михайловичем проживають у Авдіївці, як внутрішньо переміщені особи. 24 жовтня 2024 року вони переїхали сюди із Грем’яча, оскільки не могли ні морально ні фізично там перебувати. Ганна Михайлівна була старостою у Грем’ячі, через це і потрапила у полон.

Попри випробування, які довелося пережити і їй, і всім більмачівцям під час повномасштабного вторгнення, Вікторія зуміла зберегти рівновагу, повагу до оточуючих і незламну віру в те, що добро завжди перемагає. Про життєві принципи, відданість роботі та важливість людяності в непростих умовах - у нашій розмові.

Микола Середа з Олишівки Чернігівського району доволонтерського руху доєднався на початку повномасштабного вторгнення. Каже: не міг залишатися осторонь та хотів бути корисним нашим військовим. Зараз чоловік пересувається на милицях, бо має хворі суглоби. І хоч як би не було важко, волонтер не припиняє своєї роботи ні на день. За ввесь час

Частіше просять набивати нейтральні татуювання, а не патріотичні, як раніше, — каже Іванна Романовські, тату-майстриня з Чернігова. — Хлопці розуміють, що йдуть на війну. Щоб зайвий раз не привертати увагу до себе, якщо потраплять у полон. Росіяни ще більше катують тих чоловіків, у яких патріотичні тату. Мого знайомого військового росіяни змушували в полоні склом від лампочки зрізати герб України з руки.

Війна змусила родину Путрів тікати з рідного Харкова. Наталія Із сином Данилом і дочкою Поліною могла виїхати до благополучної Швейцарії, куди їх кликали роботодавці чоловіка. Та діти обрали залишитися у воєнній Україні, зате поряд із татом. Півтора року тому родина оселилася у Виблях Куликівської громади Чернігівського району. І тут не просто знайшла свій дім, а й обігріла крихітку, від якої відмовилась та, що її народила...

Від ексгумації тіл загиблих солдат до капеланства – мати п’ятьох дітей із Носівщини Людмила Козуб пройшла тернистими стежками війни. З 2014-го Людмила Козуб із позивним «Тереза» надавала духовну підтримку воїнам у зоні бойових дій на Донеччині та Луганщині. Брала участь у реабілітації та підтримці воїнів, яких звільнили з полону. Займалася ексгумацією тіл загиблих, за

- Я - корінна южненка, - говорить Лариса Миколаївна, - зараз наше село називається Світанок, а раніше було - Южне. Тут я навчалася в школі, потім у Ніжинському державному педагогічному університеті, закінчила його 2003-го року. Відразу почала працювати в школі у Києві. Перші роки - вчителем зарубіжної літератури. У Києві випустила свій перший клас, дітей навчала

«Я вдячний долі, що вона привела мене у ветеринарію. Завдяки своїй професії та аграрній компанії «Інтер» я маю дім і улюблену роботу», - говорить ветеринарний лікар СТОВ «Інтер» Микола Старук. - Пане Миколо, ви свідомо обрали професію, зацікавившись ветеринарією? - Так. Тому моя трудова діяльність і розпочалася ще в студентські роки.

Олександру Криволапу з Ваганич 40 років. У день, коли ми завітали до його добротного будинку в рідному селі, чоловік тільки третій день як повернувся з лікарні, де майже рік проходив тривале лікування після отриманих травм. Вже знаючи, що Олександр у своєму будинку, який купив, працюючи вахтовим методом на будівництвах мості в у Києві, проживає сам