
По всій Україні нині працює ціла армія волонтерів. Левова частка серед них — жінки. Їх усіх об’єднує жагуче бажання допомогти нашим воїнам здобути перемогу, а тим, хто трохи слабший духом — справитись з реаліями війни, в яких доводиться жити. Кожна до свого вибору приходить власним шляхом. В одних на фронті чоловік, син, батько, інших мотивує

11 листопада для українців ознаменувалося зразу двома радісними подіями: ЗСУ нарешті звільнили Херсон — єдиний обласний центр, який вдалося захопити рашистам під час повномасштабного вторгнення; а ще цього дня в рамках обміну вдалося повернути з полону 45 українських військових! Серед визволених був і наш земляк - 32-річний Микола Железняк

Чернігівка Тетяна Терещенко разом із донькою Олександрою виїхали з міста в березні, рятуючись від війни. У той час посилювалися обстріли, залишатися в Чернігові ставала дедалі небезпечно. Подруга Тетяни дозволила скористатися своїм авто. Жінка знайшла водія, який погодився допомогти і так ще врятувала свою маму, і сестру з її доньками. У будинок Тетяни, розташований

Окраїна села Погреби. Між полем кукурудзи, лісосмугою і київською трасою затиснутий охайний будиночок. Над хвірткою - табличка «вул. ім. Леніна». І не лише вона з того - вже не існуючого, колишнього, довоєнного - життя. Люди за хвірткою також інші: що таке війна, вони побачили ще вісім років тому. З тих пір мирне життя у рідному Первомайську Луганської

Неймовірної краси торшери та світильники у вигляді пишних орхідей, витончених троянд, яскравих жоржин, запашних лілій та інших різноманітних квітів у себе вдома робить сновчанка Людмила Мося. Таке заняття стало своєрідним хобі для жінки ще чотири роки тому. Тоді Людмила, переглядаючи стрічку новин в інтернеті, натрапила на фотографії

Парадокс, але видався він дуже сонячним і теплим, без віщувань біди. А вона, справжня біда, була поруч, в селі. Рашисти в`їжджали туди колоною, прямуючи до сільради, до головного сільського посадовця, до старости. Чи міг він сховатися, виїхати в безпечне місце? Міг! Варіанти були, транспорт був, однак Анатолій Олександрович розумів, що кудись подівшись, створить небезпеку для діловода Олени Аніщенко, інших активістів,

Вони не надто багатослівні, втім, мабуть, як усі військові. Про свою службу на різних фронтах говорять скромно і стримано, між словом, наче нічого особливого не роблять. Хоча на водіях та механіках тримається і тилове забезпечення, і евакуація з «гарячих» точок, і справна робота всієї важкої техніки.

23-річний Віталій Харченко з Риботина, дізнавшись, що в Україні розпочалася війна, залишив свої закордонні заробітки і пішов добровольцем на фронт. Навіть мамі відразу про своє рішення не сказав... - Рішення йти в ЗСУ прийняв відразу, 24-го лютого. Моя рідна Коропщина, моя родина були в частковій окупації. Я повинен їх захищати. Хотів дістатися до Коропа, побачити рідних

Цей рядочок, що винесено у заголовок чергового допису про працівників такої непростої і копіткої сфери - соціальної, популярний серед людей у нинішній, воєнний, час, бо символізує життєстійкість українців у найтяжчі періоди нашої історії. Він якнайкраще в цей складний час у кількох словах характеризує і роботу соціальних робітників, які забезпечують догляд літніх одиноких земляків вдома.

Україна обов'язково переможе у війні. На це тільки потрібен час. Все-таки за Україну воює цілий народ, а за росію - її влада. У цьому й різниця. Мобілізація їхня нам теж не страшна. Росія таким чином робить тільки видимість воєнних дій. їхній нинішній призов - це не навчені і не підготовлені солдати, яких відразу відправляють на війну.