Радио
Радио

Про війну, смерть і дружбу

 

Варвинчанку Наталію Миколаївну Ющенко, головного бухгалтера відділу культури громади, війна застала на малій батьківщині, у селі Припутні на Ічнянщині. Якраз у той період вона мала забезпечити догляд за стареньким хворим батьком. Разом з ним і односельцями прожила найтяжчі дні в окупації. Згадувати їх важко, проте через газету жінка хоче повідати побачене і пережите, подякувати за поміч...



24 лютого став страшним днем для кожного українця. Днем, який по - ділив життя кожного із нас на «до» і «після». Ми жили в мирній і щасливій Україні, ростили дітей, раділи кожному прожитому дню, мріяли і планували майбутнє. Після нападу ми зрозуміли, що все, що потрібно кожному із нас, це - життя...

Після цього дня настав інший час, люди стали іншими. Моя історія про окуповане село на Ічнянщині, в якому мені довелося прожити довгих 42 дні, з них 29 - в окупації.

Я їхала, як завжди, відвідати свого батька, який приїхав із Чернігова, із лікарні, де була проведена операція на оці (діагноз - катаракта). Але доля розпорядилася зовсім по-іншому, в цей день у батька сталося два напади, більше всього - інсульту, бо діагноз остаточно не був установлений. Хвороба поклала його в ліжко.

Було важко: йому - фізично, бо був сильний біль, а мені - морально. Спочатку приходили медичні працівники, допомагали ліками, робили уколи. А потім почалося найстрашніше... Війна.
Ще перші два дні було тихо, тільки півні співали та інколи чути гавкіт собак. А потім через село почався рух рашистських колон, земля двигтіла під їхніми колесами та гусеницями. Їх було так багато, що неможливо було порахувати. Люди з острахом дивилися на той рух із своїх «укриттів» і благали Бога, щоб жодна одиниця техніки не повернулася назад.

Наше село розташоване так, що з однієї сторони непрохідний Удай та ліс, а з іншої - дорога Ніжин-Ічня і теж обабіч дороги -ліс. І залишилося моє рідне село відірваним від світу. До то - го ж, 27 лютого було виведено із ладу високовольтну електричну лінію.

Село неначе вимерло, того постійного гулу почали боятися навіть собаки. Коли проходили колони, люди виходили за хвіртку і пошепки розмовляли. Через декілька днів більшість техніки почала заходити в ліс, частина стояла під селом, за колгоспним садом. Над селом почали літати дрони, і ми уже знали, що через деякий час буде рухатись рашистська техніка або сідатимуть вертольоти чи гелікоптери. Коли вони заходили на посадку, то прострілювали територію. Це було неодноразово, і вдень, і вночі. Інколи розбите військо поверталося назад, тоді вони просто стріляли з автоматів або танків, мабуть, боялися простих селян.

Спочатку всі боялися, ховалися, в основному, в погреби, а потім почали звикати до постійної стрілянини. Хтось топив свою піч чи грубу вночі, а хтось виходив зранку і дивився, чи топлять сусіди, бо газу в селі немає, чи просто чекали, поки пройдуть колони.

А ще люди стали набагато дружнішими, ніж були до цього. Навіть той, хто колись сперечався за межу на городі, зрозумів, який то дріб'язок перед обличчям небезпеки, і просив пробачення при сусідах. Ділилися тим, що в кого було, хтось пропонував молоко, в когось були дріжджі, то пекли хліб або пампушки, в когось був запас солі чи цукру, хтось пропо - нував заморожені фрукти чи овочі, бо морозильні камери були відключені.

Майже 20 днів жодні продукти не доставлялися, ніхто в село не заїхав і не виїхав. А ще важко було зарядити телефон, щоб мати хоч якийсь зв’язок. І люди знали, в кого можна було це зробити, о котрій годині можна було підійти, бо працював генератор, або просто від автомобільного акумулятора. Коли був заряджений телефон, я телефонувала до своїх рідних і запитувала (може, комусь буде смішно): чи їздять машини по Варві, чи працюють магазини і організації, чи виплачується пенсія та заробітна плата (бо останню виплату пенсії пенсіонери отримали в лютому). А ще мені дуже важливо було спілкуватися із своїми колегами і чути від них підбадьорливе «тримайтеся, Миколаївна». Було, просинаєшся зранку і загадуєш бажання, щоб поспілкуватися із колегами, додзвонитися до рідних із Ніжина, Києва, Харкова.

Потім хлопці із села зуміли підняти понтонний міст через Удай і в нас з’явилася «дорога життя». Голова сусідньої громади підвозив хліб і інші продукти, перевантажували їх на підводи і потім роздавали у селі. Дехто зумів виїхати із села тією дорогою і найняти житло в Ічні, це, в основному, переселенці із дітьми.

Цією дорогою мій чоловік вивіз мене разом із моїм батьком, який на - родився у рік війни, і життя якого закінчилося у рік війни. Він прожив у Варві всього дві доби. Коли ми приїхали, то піднімав великий палець вгору і показував, як тут гарно, тихо і спокійно, не треба було укриватися з головою трьома ватяними ковдрами, щоб не чути автоматних черг і вибухів. Я йому говорила, що ми вирвалися із пекла і приїхали у рай.

Для мого тата варвинська земля нехай стане пухом, бо можливості похоронити його в селі не було, цвинтар у нас знаходиться зразу біля дороги.

А найтяжче те, що декількох моїх земляків військові Росії просто розстріляли. Одних - на початку війни, за те що, їхали на автомобілі, а колона стояла, їх просто із танка розстріляли, інших - за те, що їхали хоронити свого батька в сусіднє село і в спину отримали кулі, одного чоловіка - за те, що їхав велосипедом допомогти врятувати майно із будинку, який горів від бойових дій. А ще сім’я підірвалася, їдучи в автомобілі, загинули тато і мама, діти вижили, хоч донька у важкому стані була доставлена у Київ. Тому декількох чоловік мої земляки похоронили біля церкви.

Коли російські війська відступали, вони на одну добу захопили повністю село. Після себе залишили зруйновані двори, розграбовані і спалені будинки. Рашистів було так багато, що територія села не вміщувала всю техніку. Вони заїхали майже на всі подвір'я, на городи, в нежилі двори. Грабували все, що можна: одяг, в основному, чоловічий, взуття, бензопили і бензокоси забрали майже в усіх, різні інструменти. В моєму дворі навіть велосипед витягли, але чомусь покинули. У родичів мого чоловіка забрали весь дитячий одяг дівчинки, якій минуло всього три роки і дитячий автомобільчик...
А далі моя розповідь про варвинських волонтерів. Коли я повідала їм про страхіття, які відбулися в моєму селі, Саша Дирявко сказав: «Завтра ми веземо гуманітарну допомогу в ваше село». І дійсно, наступного дня завантажений автомобіль о 10-ій годині, в супроводі мого чоловіка, вирушив до села. Це була майже перша допомога продуктами односельцям, а як раділи діти солодощам і печиву. Крім продуктів, волонтери доправили ліки, засоби гігієни. Мої земляки щиро дякували за таку необхідну допомогу і підтримку Олександру та Ірині Дирявкам, Яні Борщ, Максиму Рибальченку, Тані Жулай та іншим небайдужим варвинцям. Такі люди, як ви, заслуговуєте глибокої поваги.

Дорогі мої колеги, друзі, сусіди, куми, я сердечно дякую вам кожному за моральну і матеріальну підтримку, розуміння і чуйність, висловлюю щиру вдячність і доземний уклін. Неможливо переоцінити вагомість ваших теплих слів в телефонних дзвінках і в особистих розмовах, дуже приємно і радісно усвідомлювати, що завжди поруч є ті, хто від душі готовий допомогти. Щиро бажаю вам миру і щоб після темної ночі прийшов яскравий світанок, а разом з ним - і наша перемога.

Впевненості у собі та у завтрашньому дні, міцного здоров'я і сімейного затишку всім.

Джерело: Газета «Слово Варвинщини» від 28.04.2022, Наталія ЮЩЕНКО, смт Варва

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ющенко, Припутні, окупація

Добавить в:
 
 


Центр Комплект