Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Станіслав Тригуб, вижив у запеклих боях за Чернігів, але ворожа куля наздогнала його на Луганщині
Рекламодателям

Радио
Радио

Станіслав Тригуб, вижив у запеклих боях за Чернігів, але ворожа куля наздогнала його на Луганщині

 

Наш земляк, нехаївчанин Станіслав Тригуб, вижив у запеклих боях за Чернігів, але ворожа куля наздогнала невдовзі відважного воїна поблизу Верхньої Кам'янки, що на Луганщині. Йому було лише 25...



Війна чорним крилом накрила Україну, принесла біль, смуток, тривогу, а в багато родин українців - горе. Ще 11 травня на Коропщину прилетіла гірка і страшна звістка - поблизу Верхньої Кам'янки на Луганщині загинув наш земляк Станіслав Тригуб із Нехаївки. Та не вірило материнське серце. «Він живий, - тільки і повторювала мати, - цього не може бути». Адже ще цього дня о 12 годині з чужого номера телефонував, щоб сказати, що він живий. Важко навіть уявити, що відчувала мати ці дні, як рвалося на шматки материнське серце. До останнього не вірилося, що це правда, думалося, що це страшний сон. Але це був не сон... І тільки через шість днів загиблого від рук загарбників змогли привезти додому. Сімнадцятого травня ввечері нехаївчани зустрічали свого земляка. Повернувся у рідне село не з посмішкою, до якої так всі звикли, а в закритій труні. 18 травня всім світом проводжали в останню дорогу нашого Героя Станіслава Тригуба, який віддав життя за Україну, за нашу свободу у боротьбі з російським окупантом. Страшна і непоправна втрата

Побував у самому пеклі

Ще у 2019 році Станіслав Тригуб підписав контракт і пішов служити в армію. Хоча до цього закінчив Глухівський педагогічний університет, мріяв стати вчителем математики. Але, отримавши диплом, кардинально змінив своє життя. Станіслав вирішив стати на захист Батьківщини і боронити її від ворога. У селі, хто знав його, були здивовані, бо не уявляли цього милого хлопця в армії, а тим більше на війні. Але згодом, коли приїжджав у село, односельці любувалися: такий красивий і мужній став. Справжня материна гордість.

А материне серце невпинно боліло. Бо син неодноразово виконував бойові завдання у зоні ООС, там де з 2014 року не зупинялася війна. І хоча останніми роками там було більш-менш спокійно, але далеко не безпечно. Після того, як підписав контракт, пройшов навчання у «Десні», отримав спеціальність навідник танку, і почалися його військові будні. Основну службу ніс у складі танкового батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади оперативного командування «Північ», який базується у Конотопі.

Коли розпочався широкомасштабний наступ рашистських окупаційних військ і Чернігів опинився в оточенні, Станіслав опинився у самому пеклі: поблизу Іванівки під Черніговом, яка була у окупації. Більше місяця тривали дуже важкі боїв за наш обласний центр. Сьогодні ми захоплюємося відважністю наших воїнів, які боронили Чернігів і зламали плани ворога, не пропустили його ні на крок. Був серед них і наш земляк, який проявляв мужність і героїзм і який вистояв під невпинним ворожим вогнем.

Не було такого дня, щоб Станіслав не телефонував мамі, яка так хвилювалася за свого сина, свою надію та опору. Завжди з чужих номерів, аби тільки сказати, що він живий-здоровий. А мама завжди чекала того довгожданого дзвінка, аби тільки почути рідний голос сина і оті його слова: «Мамо, я живий-здоровий». Уже коли ненависного ворога наші захисники погнали з Чернігівської землі, мама Валентина Іванівна попуткою їздила до нього, аби побачитися і пригорнути до серця свою дитину. А він, як завжди, жартував та заспокоював: «Усе буде добре». А на дарникову неділю сам приїздив мотоциклом з Конотопа додому на один день, аби провідати своїх найближчих і найрідніших. Бензину вистачило на дорогу тільки в один бік, аби повернутися у частину, селом шукали, аби залити декілька літрів пального у бак. То був останній його день у рідній хаті. Казав, що можуть перекинути в інше місце. А 11 травня Станіслав Тригуб загинув під Луганськом. Так все швидко трапилося - ніби ще вчора був дома, а вже десь на Сході, і вже - навіки Герой. На злеті обірвалося життя молодого хлопця. Йому було тільки 25...

Ще б жити і жити, любити і дітей народжувати, насолоджуватися життям, але. Якби не ця проклятуща війна, яка принесла у наше мирне життя стільки горя і яка забирає від нас найкращих синів України.

Він був світлою, сонячною людиною

Мама Станіслава, Валентина Іванівна, виховувала своїх трьох кровинок сама. Коли діти були ще малі, розлучилася з чоловіком. Важко було самотужки піднімати на ноги, але справилася - хороших дітей виховала, порядних і правильних. Станіслав рано подорослішав. Був старшим у родині, отож із ранніх років брав на свої плечі всю чоловічу роботу, допомагав мамі у всьому: і по господарству, і на городах. А для меншої сестрички Валерії та брата Максима був і братом, і батьком.

Станіслав був особливим хлопцем - так скаже кожен, хто його знав. Завжди позитивний і завжди з посмішкою на обличчі. Не від однієї людини довелося почути, що він був світлою сонячною людиною. Саме так і кажуть про нього - «сонячний». Добрий і щирий, людяний і готовий будь-кому підставити своє плече, виручити, допомогти. Трудолюбивий, старанний, надзвичайно чуйний і ввічливий.

З ким би з односельців не доводилося розмовляти, всі відгукуються про нього тільки позитивно. Учителі кажуть, що у школі навчався добре, а у молодших класах був навіть відмінником. До всього був інтерес, а запитань тисячі, все йому було цікаво. Без нього у школі не проходили жодні концерти, конкурси. Гарно танцював.

І що притаманно не багатьом - у Станіслава було все в порядку з гумором. Він був артистом комедійного жанру.

- У Стаса було багато друзів, - розповідає вчитель інформатики Людмила Федорівна Черниш. - Дружив і з старшими, і з меншими. Коли він ходив до школи, я вела інший клас, у нас було сім дівчаток і шість хлопчиків. І ось коли готували танцювальний номер, не вистачало одного хлопця, завжди запрошувала Стаса. Він регулярно ходив на репетиції, і виступав і зі своїм класом, і з нами. Усе у нього дуже добре виходило. Вдома він був першим помічником. Надзвичайно позитивний і щирий. Завжди посміхався. Світлий, сонячний. Для нас всіх звістка про загибель Стаса стала шоком.

Класний керівник Ірина Миколаївна Лебідь, розповіла, що з ним було надзвичайно просто й легко:
- Станіслав був «душею» компанії, активістом. Діяв завжди від щирого серця, говорив, що думав. І навіть коли бешкетував, то у його витівках не було злості чи чогось поганого. Завжди посміхається, жартує, каже: «Пробачте, ну ви ж мене знаєте». У їхньому класі було тільки два хлопчики, решта дівчатка. Він так із турботою до них ставився, оберігав, видно, хотів бути їхнім
захисником. А мене ніколи не забував привітати з днем народження, було дуже приємно. Важко змиритися з такою втратою.

- Сім'я дуже хороша, таких мало. Я горджуся ними, - каже сусідка Людмила.

- Гарних дітей Валя виховала, хоч і важко було їй ростити трьох. Стас змалечку був хорошим хлопчиком, а виріс напрочуд порядною людиною. До роботи дуже завзятий, усе на ньому трималося, до людей щирий. У нього дуже добре серце, коли треба допоможе, ніколи не відмовить. Яка б не була ситуація, завжди протягне руку допомоги. Не кине. І завжди посміхається, і завжди з душею. Доброта і щирість - оце його головне. За всіх своїх горою стояв. Усе на себе брав, усю роботу, маму, сестричку беріг. Він наш Герой.

- Він був такий веселий, відкритий. Станіслав був найстарший у родині - справжній старший брат, - розповідає хрещена мати Героя. - І між дітьми була така дружба - усі, мов одне ціле. Був дуже роботящий. Помагав все на городах, по господарству. Брав на себе левову частину роботи - щоб меншим легше було. За сестричку Валерію оплачував гуртожиток, брату меншому Максиму придбав ноутбук, щоб учився краще. Він був особливий. Узимку приїжджав під час відпустки у Короп, забіг до мене на роботу - букет квітів приніс. Я була вражена. Веселий завжди - душа компанії. Приїду до них - підбігає, цілує, обіймає. Відкритий - умів любити всіх. Йому б тільки жити і жити, діток навчати. 25 років...

В останню путь

У день похорон Станіслава, сонце сховалося за сірими хмарами, не дарувало тепло, огортало тіла і душі пронизливим холодом, а небо зранку плакало дрібним дощем. Плакало за загиблим Станіславом Тригубом, який віддав найдорожче - життя, аби над рідною Україною, над всіма нами було мирне небо. Він наближав перемогу над агресором, який прийшов на нашу землю і приніс розруху та горе. Але, на жаль, не дожив до неї. Нещадна війна забрала кращого сина України.
Попрощатися із загиблим Героєм прийшло все село. Дорога від дому до кладовища довга: з одного кінця села - в інший, була устелена запашним бузком і окроплена материнськими слізьми. Остання дорога Станіслава Тригуба. Хоронили воїна з усіма військовими почестями. Один за одним пролунали три залпи почесного караулу.

- Якою ж він був золотою дитиною, - бурмотіла під носа старенька жіночка, оплакуючи юнака. Плакала вся Нехаївка, проводжаючи в останню путь свого Героя. Такого молодого, такого мужнього, такого рідного.

Джерело: газета "Нові горизонти" від 26.05.2022 р., Людмила КОВАЛЬЧУК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Нехаївка, Тригуб, загинув, Коропщина

Добавить в:
 
 


Центр Комплект