Радио
Радио

Війна у п’яти родинах

 



На фото - Суми світлина з Facebook Живицького

Кожну людину з цієї історії я знаю особисто. Вони - мої друзі, родичі, однокласники, університетські одногрупники... Хтось народився і виріс на Борзнянщині, інші - з різних куточків України. Але всі вони на початку війни опинилися у «найгарячіших» точках нашої сильної, незламної країни. І виявилися, можливо, і на подив для самих себе, такими ж сильними і незламними.

Потім потяглися довгі воєнні тижні. Змінювалися люди, події, та весь світ став іншим разом із Україною. Перевернулося життя й моїх близьких людей. Одні так і залишилися у рідних містах, виживали як могли, дехто навіть повертається до майже звичного (адже так як раніше, вже не буде ніколи) життя. А комусь довелося покинути все й починати з нуля, далеко від рідного дому, від тих, хто виїхати так і не зміг...

Чернігів

Там живе родичка, мама двох дітей, разом із якими перші тижні вони більшість часу проводили у підвалі. «Ні, у нас було не по кілька тривог на день, а по кілька на годину. Коли поверталася до квартири, не завжди встигала щось доготувати - чергова сирена і звуки вибухів. Ми майже перестали виходити з підвалу на вулицю. Все перетворювалося на руїни - жах! Коли падає поруч ракета - жах! Але наше пологове відділення, де працювала, якось пристосувалося і приймало породіль, які змогли доїхати». Думали, до останнього не покидати міста. Допоки в один жахливий день один із мешканців їхнього сховку не загинув у черзі за хлібом після чергового бомбардування. «Зібралися буквально за півгодини, скочили в машину, - розповідає молода жінка. - Але навіть із Чернігова не встигли виїхати - авто зламалося. Ми з дітьми сховалися між багатоповерхівками, а чоловік повернувся до гаража, де стояла відремонтована ним чужа машина. На ній вже й мчали путівцями, понад Десною, допоки не дісталися Борзнянщини».

Тут люди надали і прихисток, і з усім необхідним допомогли. Та щойно звільнили Чернігівщину, родина вирішила повертатися додому. Насамперед - щоб побачити маму та сім’ю з племінниками, які залишалися під облцентром, у тоді ще окупованій Шестовиці. На щастя, ніхто з них не постраждав.

Краматорськ

Ще одна рідня - звідти. Літня жінка з дочкою, самі, без чоловічої підтримки, з підірваними за останні вісім років здоров’ям і нервами. «Я думала, що війна - це наш хрест, Донбасу. Була спокійна і впевнена за вас, а тепер залишається чекати і сподіватися на краще. Постійно гуркотало з боку міста (живуть вони на околиці, - Авт.), але у порівнянні з іншими районами у нас було ще нічого. Ми фактично жили у сусідів: так морально легше, та й укриття у них надійніше. Необхідне було, ділилися усім, спали разом. Хоча ми - російськомовні, а вони - «бандерівці» з заходу. Але нас не розділити і не налаштувати один проти одного, ми більше 20 років чудово поряд живемо».

За кілька тижнів стало зрозуміло, що на Луганщині та Донеччині скоро стане зовсім «гаряче». «Говорили, що тут можлива блокада і другий Маріуполь, дехто давав взагалі невтішні прогнози: або попелище, або - до росії. На нас вже й так скидали фосфорні бомби, страшно було подумати, що ще можуть використати. Тож зі сльозами на очах ми з дочкою зібрали по невеличкій сумці, залишивши все варварам на розшматування, і заскочили до найближчого евакуаційного потягу». А за якийсь тиждень на той же залізничний вокзал впали ракети. Більше 50 краматорців, які так само намагалися евакуюватися, загинуло, сотні отримали тяжкі поранення.

«Ми були у дорозі майже дві доби. Однієї ночі кілька годин стояли в суцільній темряві, пасажирів попросили лежати й не рухатися. Гуркіт, заграва... А тоді зірвалися з місця на такій швидкості, думала, потяг із рейок зіскочить. Так, казали, ми проїжджали Київ.»

Рідня знайшла прихисток в Ужгороді. «Зустріли нас надзвичайно тепло. Живемо у школі, годують безкоштовно, навіть у ресторанах і кафе. Є все необхідне: душ, пральна машина, одяг, море гуманітарної допомоги, допомагають з оформленням усіляких допомог. Навіть дітки приходять із подарунками, щоб нас підтримати. Просто низький уклін місцевим за такий прийом. Усе б нічого, якби не інший бік медалі - війна. Війна, яка забирає у людей все, що вони нажили, разом із їхніми життями. Тому ніяк не покидають біль і страх за завтрашній день. Але разом із ними - віра й бажання залишитися Україною».


Суми


Молода родина з двома дітками, мама молодша за мене. Але роки ніяк не позначаються на їхній силі духу. «До війни ми трохи закупилися, тож особливих проблем із продуктами не було. Коли бомбили - сиділи у підвалі, коли спокійно - допомагали теробороні. Сумчани, та й узагалі українці - неймовірні люди! У нас є кафе, яке одразу почало готувати для воїнів ТО. Люди зносили продукти харчування, консервацію - що в кого було. І якщо у перші дні продуктів було небагато, то потім організувався цілий склад, де готували, формували сухпайки, шили прапори, збирали необхідні речі для воїнів. Одного разу з з околиць привезли птицю і кинули клич «Допоможіть обскубти». Люди з найближчих будинків так швидко скооперувалися, що коли туди прийшли ми, робити вже не було чого. До школи, де я працюю, зносили теплі речі, каремати, засоби гігієни, ліхтарі, навіть пляшки для «бандерівського смузі». Мій колега з іншими чоловіками їх виготовляв, а чоловік їздив варити протитанкові «їжаки», сусід познімав таблички з назвами вулиць та замальовував їх на під’їздах».

Увесь час подруга з родиною залишалася вдома. З часом сирен поменшало, та й до тих уже призвичаїлися. «Раз на чотири дні ходжу чергувати на роботу, а так працюю дистанційно.

Віддалено навчаються й діти. Старша дочка до війни ходила на підготовчі курси - хотіла після 9 класу до медичного коледжу вступати. Зараз курси поновили, хоча теж дистанційно. У молодшого сина півтора місяці тому розпочалися тренування з карате. Тренери взагалі великі молодці, безкоштовно прийняли на заняття діток, які займалися іншими видами спорту. Робили з малечею розминку, тренувалися, багато гралися, щоб діти могли відволіктися. Знизилися ціни у магазинах, які підскочили на початку війни. Тож загалом усе непогано, якщо так можна взагалі сказати. Звичайно, треба залишатися на сторожі, але налаштовувати себе оптимістично. Бо якщо постійно думати, що все погано, то й дах може поїхати!».

Одеса

Близькі мені люди залишилися й там. Свого часу, коли РФ окупувала Крим, чоловік куми, військовослужбовець, не зрадив військовій присязі. Так вісім років тому родина покинула все: роботу, друзів, які повернулися спинами, будиночок, про який мріяли й тільки-но почали будувати. Сім’я переїхала до Південної Пальміри, заново почали налагоджувати життя. А 24 лютого голову родини викликали по тривозі. А кума посадила синів до машини і повезла до батьків, углиб України. Три дні вона не бачила чоловіка, який опинився на передовій, три дні не знала спокою. її розум рвався у бій, серце боліло за дітей та стареньких батьків. Але сидіти й чекати вона не могла. Тихо, щоб не знали ні діти, ні батьки, вона сіла у машину. Через купу блокпостів, без спецперепусток дісталася Одеси.

За перші два місяці війни з чоловіком бачилася лише двічі. Схудлий, втомлений, але вдома вони домовилися говорити лише про хороше. А вже поза домом кожен на своєму фронті робив те, що мусив. І щодня призвичаювався жити в нових умовах. «Від мого будинку до парковки, до якої ходжу двічі на день, - півтора кілометри. Десь за два тижні від початку війни практично вздовж усієї доріжки праворуч з’явилося огородження з написом «Обережно: міни», а ліворуч - колючий дріт. Спочатку, коли проходила повз, були «мурахи» по тілу, а перед очима - наче дежавю якесь - Крим. А потім на все це перестала реагувати, написи стали буденністю.

А ще з часом я навчилася розрізняти вибухи: якщо бахкає ліворуч - треба ховатися у ванній; якщо праворуч - продовжую спати, бо то далеко; якщо трусяться шибки,треба спускатися у підвал. Коли почалися ракетні удари по нашій області і вперше побачила у вікно зарево на пів неба, то зачинила вікна. Не просто заклеїла скотчем, а взяла підкладку під ламінат і заліпила нею всі вікна. Відтоді регулярно і часто ходжу до бомбосховища. Але не завжди, буває, просто в приміщенні між стінами чекаю, поки мине тривога. Бо ж щоразу після сирени бігти до укриття просто нереально. Тривоги в нас цілодобово, щокілька годин. І не можливо вгадати, що наступне стане ціллю ворога. Тож спокійних снів нам зараз не бачити».

Київ

Там, на Троєщині вів своє розмірене життя мій однокласник. Допоки не почалася війна і якось зранку поруч із його будинком не впали уламки ракети, від чого у дворі згоріло кілька машин. «Трішки постраждали вікна, але то нічого, то відновиться. Страху, хвилювань у мене взагалі не було. Лише праведний гнів. Наприклад від того, що деякі ЗМІ тоді висвітлювали події наче на користь ворога. Наприклад, про наш випадок розповіли, ніби просто в місті підірвалися авто, жодного слова про російську ракету. Але нас не злякати, не зупинити, бо тримаємося, як одне ціле».

За кілька тижнів родині все ж довелося полишити квартиру та розпочате кочівне життя Україною. «Дітям зовсім не на користь щоденні залпи ППО та загрози обстрілів, хоча за фактом від них ніде не сховатися. Спочатку ми перебралися на Київщину до друзів, потім переїхали на Полтавщину. Тут спокійніше поновлювати процес навчання, що для нас важливо. Адже наші діти - то найцінніший життєвий скарб, вартий боротьби та інвестицій. У цьому й полягає кардинальна різниця між нами, українцями, та північними орками, для яких діти - розхідний матеріал. Тому вони й приречені на поразку».

Джерело: газета "Вісті Борзняньщини" від 26.05.2022 р., Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: війна

Добавить в:
 
 


Центр Комплект