
Мене звати Ігор. Я заступник командира радіорелейного батальйону з психологічної підтримки персоналу. Я вчився в економічному інституті. Закінчив його, пішов на військову кафедру. Там отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Після того пішов працювати в банк

Двір будинку Марії Михайлівни Гузій на вулиці Покровській у Канівщині від інших відрізняється ідеальними чистотою і порядком. Так само охайно і доладно все у самому будинку. Абсолютно всі предмети лежать на своїх місцях так рівно, що перфекціоністи позаздрять, а чистота така, що рекламний Містер Мускул не витримав би порівняння.

Кажуть, що школа в селі – це більше, ніж освіта. Це серце, яке б’ється в унісон із кожним жителем громади. Сьогодні Іваницький ліцей Парафіївської селищної ради проходить через горнило випробувань: освітні реформи, демографічні виклики та сувору реальність прифронтового життя.

Дмитру Курочкину з Городні 32 роки. Після закінчення Городнянської гімназії Дмитро поступив у Козелецький ветеринарний технікум, бо, каже, подобалось працювати з тваринами. Три роки він працював ветеринарним фельдшером у Городні, одночасно заочно навчаючись у Сумському національному університеті.

Хто ж не любить малину – стиглу, соковиту та неймовірно ароматну? Кожен її сорт по-своєму особливий: ми звикли до червоної та жовтої, знаємо про існування чорної та білої, вирощуємо колючі кущі або ж сучасні безшипні форми. Малина буває ранньою, що першою вітає літо, і пізньою, яка тішить ягодами до самих холодів.

Не зважаючи на складну безпекову ситуацію, постійні звуки повітряної тривоги, часті обстріли громади, культура нашої Сновщини продовжує жити. Наші земляки, наші невтомні люди продовжують творити, плекати та розвивати рідні звичаї, традиції та не дають забувати нам, що попри всі негаразди і лиха, слід кожному знайти хвилинку для душевного відпочинку та спокою.

Андрій Плеса, солдат 116-ї окремої механізованої бригади, обороняв Чернігів з перших днів. — Андрійко і мій син Сашко дружили з дитинства. Були однокласниками. Встиг трохи попрацювати охоронником в «АТБ». Разом і пішли захищати місто, були в теробороні. Обом було по 20 років, — каже 48-річна Алла Бєлоконська, мати Олександра.

Так каже 83-річна Мирослава Моргун із Тиниці на Бахмаччині. Попри свій поважний вік вона не просто веде активний спосіб життя, а й намагається допомагати всім, хто цього потребує, особливо нашим захисникам. — Почалося це ще 2014 року, — говорить Мирослава Степанівна. — Усі ми пам’ятаємо, в яких умовах тоді була українська армія.

Йому 84 роки, але події літа 1986-го він пам’ятає в деталях. Анатолій Михайлович Лігун, голова Чернігівської обласної організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України», сьогодні очолює когорту людей, чиї ряди невблаганно рідшають.

Поліцейські на псевдо Титан і Мартін – екіпаж, де довіра стала бронею не менш міцною, ніж сталь їхньої машини. Вони говорять спокійно, виважено і без зайвих слів. Але за цією стриманістю – бойові завдання на найгарячіших напрямках, евакуації поранених під обстрілами, дороги всіяні ворожими мінами та рішення, від яких залежить не лише власне життя, а й життя побратимів.