На Прилуччині живе медсестра, залюблена у рідне село, людей і медицину

Валентина Купенко

Народилась у селі Сергіївка. Там закінчила десять класів. Вступила до Прилуцького медичного училища на акушерський курс. Навчалась рік і десять місяців. Закінчила у 1987 році. 1 квітня за направленням приїхала у Нетяжино. 40 років працює на одному місці… Так про життя Валентини Василівни Купенко можна розповісти коротко. Але ж коротко – нецікаво. Тому ми розпитали медикиню про обидва її шляхи – життєвий і трудовий – докладно.

— Валентино Василівно, староста Нетяжинського округу Сухополов’янської громади Світлана Миколаївна Федоренко у своєму звіті говорила про те, що Ви дуже добросовісно виконуєте свою роботу і у будь-який час доби приходите на виклики до хворих. Видно, що медицина Вам подобається. Ваші батьки були з нею пов’язані?

— Батько Василь і мама Ольга були простими колгоспниками. Ми жили з бабусею. Вона часто хворіла, і до неї приходила фельдшерка. А ми, двійнята (маю на декілька хвилин старшу сестру Тетяну), спостерігали за її роботою, а потім грались у лікарку чи медсестру та хвору. «Лікували» одна одну по черзі. Нам дуже подобались ставлення Тетяни Олексіївни (так звали фельдшерку) до бабусі та її вправна робота. І у медучилище ми вдвох з сестрою поступили. Мама нас підтримала. Сказала: «Йдіть, дівчата, вчіться. Я все життя у колгоспі пропрацювала, а ви у селі не залишайтесь». В училище ми поступили без екзаменів, бо мали похвальні грамоти зі школи.

— А у школі вам, мабуть, найбільше подобалась біологія?

— Так. Дуже подобалось вивчати будову людини, функції організму. Вчитись подобалось. Ми з усіх предметів мали п’ятірки, одна лише четвірка була з математики.

— Розкажіть про першу практику у медучилищі, про перший похід у морг?

— Було дуже страшно, але витримали. Інші дівчата виходили звідти, бо їм ставало погано, а ми витримали. Щоправда, після того з сестрою майже вирішили, що залишаємо навчання та повертаємось додому. Але пересилили себе й пішли на практику.

— Уколи ви також одна одній робили?

— Так, це тепер я лікую себе сама, навіть сестру не підпускаю. А тоді і уколи, і тиск міряли. І перед контрольними одна одній ставили запитання і одна одній підказували. Нам було легше вчитись. Ми з дитинства не розлучались, і коли давали направлення після навчання, ми хотіли, щоб нас кудись разом послали. Але так не можна. У ФАПі не можуть бути дві акушерки, а лише фельдшер і акушерка. І от нам дали два направлення – Нетяжино і Сергіївка. Сестра вибрала рідне село, бо якраз збиралась виходити заміж, а я поїхала у Нетяжино. З тих пір у ньому і живу.

— Чи полюбили Ви його за ці сорок років?

— Від Сергіївки до Нетяжина їхати польовими дорогами кілометрів десять, але села відрізняються. Як і будь-яке село відрізняється від інших. Але полюбити я його встигла. Вважаю, що Нетяжино – моє село. Так, у Сергіївці я народилась, прожила шістнадцять років, але ж у Нетяжині живу вже сорок. 1 квітня був ювілей.

— Сорок років працюєте на одному місці. Що змінилось за цей час?

— Обслуговувала і обслуговую три села. Це Нетяжино, Покрівка і Нова Тарнавщина. Коли почала працювати, у кожному селі було десь по 200 чоловік населення. І от прийшла я перший раз у ФАП — треба ж вести документи. Амбулаторний журнал, наприклад. А я ні людей не знала, ні їх прізвищ. Допомагала санітарочка Валентина Миколаївна Олексійко. Вона дуже довго пропрацювала у ФАПі і все про людей розповідала. Мені було легше. Наприклад, викликають мене у Покрівку, лише прізвище сказали, а куди саме їхати, не знаю. Від Нетяжина до Покрівки кілометра чотири. Я їздила велосипедом. От вона мені і розповідала, на яку вулицю їхати і який дім шукати.

— У перший робочий день було страшно чи Ви вже на той момент руку на практиках набили?

— Страшно, бо це – відповідальна робота. Зробиш укол, а потім вночі думаєш, чи правильно зробила. Пропрацювала так з весни до осені, а потім з декретної відпустки повернулась фельдшерка. Приблизно з пів року ми пропрацювали з нею разом – вона фельдшеркою, я акушеркою. А потім вона виїхала з села, а я залишилась вже як завідуюча ФАПом. Почала виконувати вже фельдшерську роботу.

— А щодо акушерської – перші пологи пам’ятаєте?

— Це було в училищі. Страшно було йти на практику у пологовий будинок. Тоді, до речі, народився хлопчик. А от у селі мені пологи приймати не доводилось. Просто спостерігала за вагітними і за дітками до року. Двічі на тиждень ходили до них раніше.

— Зараз у старостинському окрузі є діти до року?

— Нема, а тоді і по десять було. Колись, пам’ятаю, лише у Покрівці п’ятеро таких діточок було. Зараз наймолодшій дівчинці – три роки.

— Розкажіть про Вашу родину.

— Попрацювала рік, коли зустріла свого чоловіка. Їздила тоді автобусом у Прилуки по медикаменти. У тому автобусі Миколу і встріла. Родом він був з Нової Тарнавщини, на той момент якраз закінчив Харківський інститут і приїхав на роботу електриком. А наступного дня він прийшов у ФАП. Так ми почали зустрічатись.

— У селі тоді діяв клуб, були танці?

— Так, так. Але коли вперше пішла на танці, то дуже здивувалась. У нашому селі хлопці красиво вдягались для такого, а там приходили танцювати у куфайках і валянцях… Одружились ми у липні 1988 року. До того я жила на квартирі у бабусі Ніни, а коли вийшла заміж, то переїхала у Нову Тарнавщину, до них у сім’ю. Жили дружно. Через рік народився хлопчик, але помер. У 1990 році народилась донечка.

Назвали її Тетяною на честь моєї сестри.

— Її дитинство якраз припало на важкі в економічному плані часи…

— Так, затримки зарплат були і в медицині, і у колгоспі. Але якось викручувались. Брали у колгоспі телят, відгодовували і продавали. Так і виживали.

— Тетяна також обрала медицину?

— Ні. Вчилась вона добре. До шостого класу навчалась у Нетяжині. А потім школу закрили, учнів стали возити у Дубовий Гай. Я їй радила далі поступати у медичне училище, а вона відповідала: «Ні, я ж бачу, як ти днями не буваєш вдома. Вдень і вночі у тебе виклики». Воно і дійсно так. Будь-коли стукали у вікно. То тому погано, то тому, то у дитини температура. І донька не захотіла цієї професії. Їй дуже хотілось бути вчителькою історії. Рівнялась на вчительку, яка викладала їм предмет у Дубовому Гаю. Закінчила одинадцять класів і поступила у Ніжинський педінститут. Вивчилась на історика, також вчилась на магістратурі з археології. Зараз працює бібліотекаркою у бібліотеці у військовому містечку.



Валентина Купенко

— Дуже любить читати?

— Коли приїжджає до мене у село, завжди бере книжку. І вечорами читає. А вдень, коли має час, виставляє експозиції з книжок у квітах і фотографує. Вони з онучкою Соломійкою два роки у селі жили, потім переїхали у Прилуки. Тетяні запропонували тут роботу, почала працювати… Я з дванадцяти років вчила її сама, хоч і дуже важко було. Бо з чоловіком ми лише п’ятнадцять років встигли прожити, коли він помер. Нині продовжую працювати. Люблю своє село. Люблю людей. Люблю допомагати. Якось мені всіх жалко. Такий у мене характер. Всім хочеться прийти на допомогу.

— За ці сорок років рахували, скільком людям допомогли? Скільки викликів було? Рахунок йде на тисячі?

— Так. А ще я у кожного побула у хаті. І не по одному разу. Зараз людей менше. У Покрівці взагалі одна залишилась. А раніше було, діти хворіють, то телефонують у будь-який час доби. У чоловіка був мотоцикл МТ з коляскою, то він мене тоді возив, ніколи не відмовляв. А колись вже пізно їхала у Покрівку велосипедом щоб вколоти антибіотики. І колесо пробила. Йшла тоді додому пішки. А була це дев’ята чи десята година вечора.

— І досі переживаєте, коли робите уколи?

— Дуже переживаю за хворих. Хочу, якщо у людини болить живіт чи щось інше, щоб від моєї допомоги все відразу перестало. Не хочу, щоб люди мучились.

— З чим зараз хворі в основному звертаються?

— Більшість зараз пенсіонери. Тиск у людей, ноги хворі. Тепер переважно на виклики до них додому їжджу.

— Яких хвороб побільшало за чотири роки війни?

— Серцево-судинних. Високий тиск зараз замучує не лише людей похилого віку, а і молодих. Стало більше хворих спин і суглобів.

— Як нині називається Ваша посада?

— Медична сестра Нетяжинського ФП. Мій фельдшерський пункт знаходиться при в’їзді у село. Раніше там була контора. Потім переробили. Взимку тепло, паливо завозять, топлю сама. Влітку біля нього цвітуть квіти. І вдома у мене їх багато. Люблю ними займатись, говорю з ними.

— До доньки з онукою часто приїжджаєте?

— Я ще ж і соціальним працівником працюю. Їду на вихідні у Прилуки за продуктами та медикаментами для бабусь. І у гості до донечки заглядаю. Соціальним працівником пішла, коли закривали ФАПи. Нас тоді всіх звільнили. А тоді коли відновили, я на півставки так і залишилась працювати.

— Наскільки важка це робота?

— Важка. Треба підопічним і допомогти встигнути, і поговорити з ними. Та матеріальна ситуація змушує, бо хочу ж і доньці з внучкою допомогти. Але до грудня допрацюю, тоді мені буде шістдесят, і соціальним працівником вже не буду. Але фельдшерський пункт не кину. Працюватиму, доки вистачить здоров’я і доки будуть хворі. Ще маю город. З живності – лише собачка і котик. Поки я у Прилуках, їх годує моя підопічна.

— Розкажіть про онучку.

— Їй зараз вісім років. Ходить у 2 клас гімназії № 12. Навчається добре. Швидка. Любить багато балакати. І любить бабусю. Всім з гордістю каже, що її бабуся – лікарка.

— Молодому поколінню Ви б рекомендували свою професію?

— Рекомендувала б, бо вона завжди потрібна. І завжди буде на першому місці.

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: