Четверо батьків і четверо дітей

Часто доля посилає людям випробування розчаруванням і бідою, ори зустрічі з якими одні зневіряються і замикаються в собі, вважаючи весь світ ворожим, а інші не лише мужньо все витримують, ай не втрачають при цьому людяності, доброти, милосердя.



Серед таких — і Альона Чечотка із Салтикової Дівиці Куликівського району, клубок життєвих перипетій якої — із людських радостей і горя: вона - мати-одиначка, не знає рідних батьків, бо її удочерили ще немовлям. Розраховувати вона може лише на себе, але від того не опускаються руки. Навпаки — жінка впевнена, що зробить усе, аби її діти були щасливими.

У Альони є тека з написом „Моє родове дерево”, де вона зберігає історію свого життя, яку довелося збирати по крихтах, — відомості про своїх родичів, багатьох із яких вона навіть не бачила. І досі жінка не знає достеменно всієї правди про стосунки своїх рідних батьків, як так сталося, що її покинули, навіть точну дату свого народження дізналася лише недавно. Але вона з такою теплотою перебирає листи, записи і фотографії, що стає зрозуміло: кровні зв’язки долають час і відстань, обман і розчарування. Альоні вдалося дізнатись, що її біологічні батьки - Ярослав Якович Лєвша і Катерина Сергіївна Степанова - познайомились на будівництві Усть-Іллімської залізниці. Невдовзі народилась вона - Альона. Через деякий час Ярослав Лєвша привіз її до своїх батьків-пенсіонерів, а сам повернувся до першої дружини. Чому дитини не забрала мати - невідомо. Дідусь і бабуся уже виховували двох онучат і забрати третє їм було не під силу. Сусідки з будинку навпроти пожаліли нещасну дитину і написали про неї в листі до своїх родичів — бездітної пари. Альона і досі називає батьком і матір’ю саме їх — Василя Тимофі-йовича і Мотрону Романівну Чечоток, жителів СалтиковоТ Дівиці.

Подружжя розуміло: хоч їхній дім — і повна чаша, у ньому не вистачає дитячого сміху, а їхні серця переповнені любов’ю і ласкою, яку не судилося віддати рідній дитині. Отриманий від сестер лист був ніби знаком долі. Лише Чечот-кам відомо, скількох зусиль коштувало вдочерити бажану дівчинку, скільки довелося оббити порогів і витратити нервів. А потім стільки ж сил було віддано на те, щоб уберегти Альо-ну від цієї таємниці. Родина навіть переїхала з Кули-ківки, де тоді жила, доСо-сниці, аби ніхто не знав і не розповів дівчині, що вона прийомна. Але, захворівши, Василь Тимофгйович захотів повернутись у рідне село, адже, кажуть, вдома і стіни лікують. У С.Дівиці Альона ходила до школи, і тут же її, шестикласницю, „добрі люди просвітили”, що батьки їй нерідні.

—- Я не хотіла тоді жити, — згадує жінка. — Це була дуже болюча новина. Але батьки і одна моя вчителька переконали мене, що це все неправда. Навіть вигадали історію, як тато приносив мамі у пологовий будинок хризантеми.

Але сумніви все одно залишилися. І рідні це бачили. Тому, коли Альоні виповнилося 20 років, Мот-рона Романівна не витримала і зізналась, що вони з чоловіком нерідні її батьки. Зараз, уже в зрілому віці, Альона розуміє: батьки приховували це заради її ж блага, але вважає, що мала право знати про своє походження з дитинства.

Після цього Альона почала шукати рідних. Спершу Мотрона Романівна не хотіла нічого розповідати доньці про родичів - можливо, прагнула вберегти її від розчарувань, а може, побоювалась, що, знайшовши рідних батьків, Альона забуде прийомних. Але згодом усе ж таки допомогла дочці розшукати рідню у м. Стрий Львівської області. Влітку 2006 року Альона поїхала туди, але батька, Ярослава Яковича, живим уже не застала - він помер за 4 роки до цього від тяжкої хвороби. Зате познайомилась із його останньою дружиною, яка, на диво, гостинно зустріла неждану гостю. Саме від неї дізналася, що батько був художником, майстром із різьблення (декілька його виробів жінка подарувала Альоні), що мав він дев’ятеро дітей. Із деякими братами й сестрами Альона познайомилася, ходила з ними на батькову могилу.

— Я все ніяк не могла усвідомити, що ось вони -мої рідні, — говорить жінка. — А згодом зрозуміла, що схожа на них, відчуваю зв’язок із ними. Зараз я листуюся з батьковою дружиною, вона постійно пише мені про моїх братів і сестер. І я вдячна цій чужій, по суті, жінці за гостинність і за допомогу. А також за те, що вона розповіла мені про батька багато хорошого.

Розшукати матір через телепередачу „Ключовий момент" і „Жди меня" Альоні не вдалося. Допомогла їй телефоністка Н.П.Байрак, яка родом із С.Дівиці. Разом вони зателефонували у село в Іркутській області, де, за останніми даними, проживала Катерина Сергіївна Степанова, мати Альони. Так вдалося зв'язатись із тамтешньою сільською радою і дізнатись адресу, на яку Альона написала матері листа. Через деякий час .жінка відгукнулася, написала, що дуже хотіла б приїхати, але поки що не може, бо хворіє. У листі Катерина Сергіївна нічого не пояснює, просто просить пробачення за свій вчинок, називає дочку лагідно, розпитує про онуків, обіцяє підтримувати зв’язок і по можливості допомагати.

Дізнавшись про своїх кровних батьків, Альона не забула і прийомних. Вона каже, що їм треба поставити пам’ятник за те, що вони виховували й терпіли її, що й досі допомагають, ось і будинок у С. Дівиці купили дочці та онукам. Подружнє життя Альони не склалося, біль і сльози її перемогла лише радість материнства.

— Мені чомусь здається, що моя така нещаслива доля - це кара за батьків гріх, за те, що він залишав своїх дітей (хоч його дружина це й заперечує), — ділиться Альона.

У сім’ї Чечоток кожен має свої таланти й інтереси. Найстарша, Варя, робить гарні речі з бісеру, навіть отримала за них нагороду на районному конкурсі, пише досить серйозні вірші, статті й гуморески до газети „Новачок”, а ще вона — справжня мамина помічниця. П’ятикласниця Катя займається грою на піаніно в музичній школі і за короткий час наздогнала в цьому дітей, які вчаться набагато довше. Десятирічна Марія гарно танцює, а наймолодший, Діма, захоплюється конструюванням іграшкових автомобілів. Усі дівчатка малюють, відвідують художню студію при місцевій школі, захоплюються аплікацією Й саморобками. Всі разом виготовили гарні новорічні гірлянди, які створили святковий настрій у домі. Є ще одна спільна для всієї сім’ї любов - до книжок. У них чимала бібліотека, і навіть Діма, який ще не вміє читати, із захопленням показує власні книжки, розповідає про них. У кожного члена родини є свої фотоальбоми, теки з „мемуарами” (так вони називають вирізки з газет зі статтями про себе), похвальні листи, грамоти тощо. Діти з радістю і з небезпідставною гордістю показали свої вироби, нагороди, фотографії. А ще в родині звикли все робити разом - працювати, вчитись, гратись. Мама із задоволенням проводить час із дітьми, грає з ними в шахи, вирізає статті про тварин і рослини, читає книжки. Вони неодноразово були в Київському зоопарку, їздили в цирк, на різні вистави. Позаминулого року дівчата відпочивали в Італії, минулого - в таборі „Деснянка”.

А ще Альона навчає дітей добра і милосердя. Про „лелеку Чечоток” у селі знають усі. Птах з’явився на їхньому подвір’ї минулого року. Виявилося, що він поранений. В£ря розповідає, що бачила на * вулиці хлопців із повітряною рушницею. Можливо, вони й підстрелили лелеку. Альона з дітьми обробили йому рану і тривалий час підгодовували жабами. Птах одужав, почав літати, а одного разу не повернувся, як було завжди, додому. Через два тижні діти знайшли Малюка (так вони назвали лелеку) у дворі - із діркою у дзьобі і переламаною лапкою, до якої були прив'язані ганчірками палички. Невже хтось навмисне покалічив птаха і підкинув його у двір Чечоткам як в насмішку над їхнім щирим піклуванням? Жаліслива сім'я знову зайнялася лікуванням Малюка, навіть возили його до ветлікарні, де лелеці ампутували ушкоджену частину лапки. Але, попри старання своїх благодійників, Малюк поволі згасав і помер -мабуть, було пошкоджено щось усередині. Дуже за ним сумували, бо полюбили птаха усією душею.

Я не ідеалізую Альону Чечотку і її сім’ю. Просто хочу показати, що, навіть пройшовши тернистий шлях, можна знайти в серці місце для тепла і надії, любові і краси. Сподіваюсь, що у цій родині буде все гаразд, адже, за народним повір'ям, лелека не просто так обирає для свого житла той чи інший будинок — злагода та достаток не залишатимуть дому, на подвір'ї якого з'явився цей птах.

Аліна Селюк, «Гарт» №8 (2292) від 23 лютого 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: