Старшина Єдомаха ловив у піджак бомби і дивом вижив у авіакатастрофі

П'ятниця, 11 травня 2018 11:31 | Переглядів: 1548

У дворі чернігівської багатоповерхівки, де живе ветеран Другої світової війни Михайло Єдомаха. зацвіли вишні. Бджілки гудуть - ягідки вродять! Радісно на душі!

Тут, біля білосніжних дерев, любить постояти фронтовик. Щовесни, коли наближається 9 Травня. Михайло Єдомаха ніби знову переживає бойові будні й донині не може усвідомити, як йому вдалося вижити у страшній авіакатастрофі й повернутися додому.

«Доживу до 105-ти, а потім побачу!»

Він невисокий на зріст, жвавий і підтягнутий! У червні Михайлу Єдомасі має виповнитися 99. а через рік - 100! Здоров'я має відмінне! Хіба трішки недочуває та недобачає. але й то вважає - не від старості. Як кажуть, дісталося у спадок від війни.

Дідусь переконаний, хороше самопочуття - це. насамперед, заслуга його люблячої дружини.

- Валюша мене береже! Золота жінка! Ось доживу до 105-ти, а потім побачу, ще скільки! - посміхається.

- У Михайла Павловича. - так називає свого чоловіка-довгожителя дружина Валентина. - тиск, як у тридцятирічного. 120 на 80!

- Так! Я за життя нічим не хворів! І ноги у мене, як у немовляти. - додає. - Роблю щоранку зарядку, тому й немає проблем з варикозом та іншими недугами.

Подружжя Єдомах дуже прискіпливе до свого здоров'я. Дотримуються визначеного режиму і правильного харчування.

- У нас. як у санаторії! - розповідає пані Валентина. - Їмо п'ять разів на день. Вранці, за півгодини до сніданку. Михайло Павлович випиває дві склянки води і упродовж дня ще літр. Також ми по двадцять хвилин користуємося «Самоздравом». це такий тренажер для дихання. Він поліпшує кровообіг усього організму, зокрема головного мозку і серця. До речі, сьогодні із «собезу» телефонували, сказали, що путівку дають на 21 день у санаторій для інвалідів війни «Перемога», що на Київщині. Чоловік регулярно раз на два роки оздоровлюється.

Пропозиція

Разом Єдомахи живуть 24 роки. До їхнього весілля у кожного була власна сім’я. А познайомилися, коли пан Михайло очолював міське управління культури і пані Валентина прийшла влаштовуватися на роботу в щойно створену бібліотеку, що саме відкривали в районі Бобровиці. Далі упродовж 22 літ вони майже нічого про одне одного не чули.

- Коли ми одружилися. мені було 60. а Михайлові Павловичу - 77? - каже жінка. - На той час він жив сам. Емма. перша дружина. померла. Я ж давно розлучилася, працювала ще на радюприладному заводі. Як зараз пам'ятаю той телефонний дзвінок і щире запрошення в гості. Михайло Павлович стіл накрив, поставив трилітрову банку меду (до 95 (!) років тримав у Жукотках пасіку з 20 вуликів. - Авт.), нарізав ковбаси, оселедця, хліба, дістав пляшку... І сказав: «Знаєте, Валентино Олексіївно, ми вже люди такого віку, що я вам прямо скажу - виходьте за мене!» Ну, я й погодилася!

Як не погодитися?! Михайло Єдомаха - поважна і освічена людина - закінчив ще до війни Чернігівський учительський інститут, Вольське льотне училище, опісля - Ніжинський педінститут. Учасник бойових дій. Нагород купу має.

Життя - на волосині

- Народився я в Жукотках Чернігівського району в 1919 році в сім'ї звичайних селян. З самого малку доводилося важко працювати, тоді кожному члену родини виділяли по гектару землі. Нашій сім'ї - шість: матері, батьку, бабусі, двом моїм братам і мені. - розповідає Михайло Єдомаха.

Немовлям його життя висіло на волосині, маленького Михайлика ледь не вбили.

- Мої батьки думали, що я німий, бо не плакав і не вимовляв жодних звуків, - згадує дідусь. - Та після одного випадку мене, як кажуть, прорвало. У Жукотки на конях верхи прибуло шестеро білогвардійців генерала Юденича. Вони тікали від переслідування радянської армії. Один попрямував селом, дізнатися обстановку. Решта вершників зупинилися посеред вулиці. Довкола - ні душі, а заїжджим будь-що потрібно було дізнатися, що це за населений пункт і куди направлятися далі? Мама, зі мною на руках, вийшла з хати і погодилася розповісти все. що їх цікавило. Та. як тільки до неньки наблизився білогвардієць. я дуже сильно закричав і став плакати. Зі злості він витягнув шаблю і хотів уже відсікти мені голову. Мама притис-ла мене до грудей, та я не замовкав. Аж раптом з'явився їхній боєць, який на ходу вигукнув, що залишатися тут дуже небезпечно. Всі рвонули. Так я лишився живий.

Борттехнік

Михайло Єдомаха закінчив семирічку у рідному селі, потім вчився у Михайло-Коцюбинській школі. Далі тривали два роки навчання в учительському інституті. Працював учителем історії на півтори ставки у Жукотках і підробляв у другу зміну в сусідній Слободі.

- Але я мріяв бути льотчиком! - каже ветеран. - Якось зустрів свого знайомого, який закінчив льотне училище. Він до батьків приїхав. Яка ж у нього форма гарна! Чоботи до блиску! Дав собі слово - теж стати військовим і піднятися до небес!

Михайлові запропонували вступити до штурманського училища. Але. щоб там навчатися, треба було добре знати математику. А Єдомаха - історик. Тож відмовився. Згодом його зарахували до Воль-ського льотного училища, що в Саратовській області. Коли подавав документи, у приймальній комісії такому майбутньому курсантові дуже зраділи, адже українець уже мав освіту, бездоганне здоров'я і велике бажання навчатися!

- Два роки промайнули, як мить. І ось здобув спеціальність - борттехнік літаків, - розповідає далі. - Після навчання з усіх випускників одного мене відправили у Приморський край. Коли розпочалася Друга світова, брав участь в розгромі японської армії, що була союзником Німеччини. А потім служив у Кореї. Йшов воювати - сержантом, завершив - старшиною. Двоє рідних братів з фронту так і не повернулися, загинули від ворожих куль... Батька теж тяжко поранило у живіт, та він вижив. Ще після того двадцять років трудився у селі. Мама до останнього дня журилася за синами...

Непритомний... між лопатями літака

У Приморському краї Михайло служив бортмеханіком.

- Шасі прибрано, створки закрию! - згадує дідусь, як доповідав, коли літак вже відривався від землі. - Перед польотом я перевіряв робочий стан двигунів, устаткування. прилади, роботу кожної системи і, за потреби, оперативно усував несправності. Бортовий механік - це штатна посада молодшого авіаційного фахівця. Під час польоту відповідав за правильну експлуатацію агрегатів, стежив за порядком десантування та скидання вантажів. А ще ми з хлопцями вручну навантажували бомби, одна завважки сю кілограмів! Підвішували їх... А коли лунала команда «Відбій!», ловили бомби у свої піджаки. Був у нас двомоторний гвинтовий вантажний літак, справжній красень!

Не може забути фронтовик Михайло Єдомаха той день, коли сталася авіакатастрофа. Це було в 1945 році. На борту літака. крім екіпажу, усього летіло дванадцять людей, перевозили сейф із секретними документами.

- Все йшло добре, ми летіли.., а потім не пам’ятаю, відкрив очі й побачив якісь дерева, незнайому місцевість, - розповідає дідусь. - Наш літак упав на землю, його розламало ніби іграшку на дві частини. Я лежав між лопатями, з голови сочилася кров. Непритомний пробув півтори години. Разом зі мною живими лишилося шестеро: штурман, військовий лікар, три жінки з травмованими ногами й руками.

Чому сталася авіакатастрофа, невідомо й донині. Літак упав за два кілометри від корейського поселення. Разом із штурманом старшина Єдомаха віднайшли село і попросили місцевих жителів врятувати пасажирів. На ношах їх доставили до найближчої лікарні.

Секретні документи Михайло Єдомаха знищив, поцілив у сейф з гранатомета. А літак так і лишився лежати серед тайги.

Поцілунок ветерана

Після війни фронтовик повернувся додому. Викладав історію у ліцеї залізничного транспорту, потім його обрали керівником Чернігівського обласного комітету профспілок, очолював Чернігівське міське управління культури.

З першою дружиною виховав сина В ячеслава. Він став істориком, нині йому вже 70 літ.

- Дуже шкода, що онуків не діждався. - журиться дідусь. - І Валюша єдину доньку втратила... Підтримую її. як тільки можу. Це велике горе, не дай. Боже, таке пережити. Танюша була відомим талановитим хореографом бальних танщв, Гї дуже любили діти. І ми любили, у гості їздили. Одинадцять років минуло відколи забрала її автокатастрофа.

Помирати ні фронтовик, ні його вірна дружина не бояться. Кажуть, усьому свій час.

- Можливо, це прозвучить трохи дивно: сорок років тому Михайло Павлович собі пам'ятник замовив, стоїть десь у гаражі. Фотографію гарну вибрав, а із зворотного боку зобразили пасіку і бджілок, - каже пані Валентина. - Любить він цих трудівниць! Мо', то й вони йому стільки років життя подарували?!

Фотографувала Михайла Єдомаху біля квітучих вишень. Фронтовик вдягнув святковий костюм з нагородами. Серед них виблискує Орден Вітчизняної війни II ст.

Хотіла обійняти справжнього фронтовика, їх вже лишилися одиниці, й подякувати за все. Аж він випередив мене та ще й поцілував у щічку.

Справжній поцілунок ветерана - незабутній! Як і подвиг - захищати рідну землю!

Лариса Галета, "Деснянка" №19 (704) від 10 травня 2018