Три відра крові заради кожного з нас!

Він уперше здав кров студентом першого курсу. Це був далекий 1966 рік. А став постійно приходити до обласної станції переливання з 2001-го, маючи за плечима багаторічний педагогічний досвід, спортивні досягнення і щире прагнення допомагати людям. Упродовж тринадцяти років чернігівець Віталій Фалько здав тридцять літрів крові - три відра!



За цю благородну місію йому присвоїли звання «Почесний донор України»! Вже на заслуженому відпочинку - має 45 років трудового стажу, 35 з яких працював у Чернігівському профтехучилищі хімічної промисловості викладачем математики і заступником директора з навчально-виховної роботи. Називати цього підтягнутого чоловіка пенсіонером язик не повертається. Хоча йому вже сімдесят один, він будь-якому молодику ще носа втре. Щоранку бігати тридцять кілометрів - під силу одиницям!

«Відчуваю себе на двадцять»

За радянських часів у Чернігівській обласній станції переливання крові було, як кажуть, не проштовхнутися. Віталій Фалько каже, що бажаючі вичікували своєї черги по кілька годин.

- Нині такого вже давно немає. Донорів з кожним днем все менше й менше. Якби мені вік дозволяв, то ще б здавав! -зізнається. - Це такі відчуття, словами не передати. Ніби крила виростають! Жити хочеться! Нові сили з’являються, організм оздоровлюється, омолоджується. Уявіть, після процедури я одразу їхав на роботу в училище, а ввечері тренував своїх вихованців і тренувався сам. Ніякої втоми не було!

Упродовж року донор Фалько здавав кров п’ять-шість разів - це десь три літра.

- Найбільше у мене брали 490 грамів, а коли ще Радянський Союз був, то по півлітра, - згадує пан Віталій. - Тоді ж чого люди приходили? Бо вихідні давали. Відпустка всього двадцять чотири дні, а так ще додасться. Та я мав іншу «зацікавленість». Здавав кров заради всіх, хто її потребував. Від думки, що когось рятую, відчував неймовірне моральне задоволення! Вважаю, що донорство має бути винятково безоплатним, щоб люди свідомо і щиро це робити. До того ж отримував власну вигоду - завдяки донорству відновлював свій організм. Не знав, що таке нежить, червоне горло, кашель, взагалі будь-яка інфекція. Я хворів усього двічі, вже й забувся, коли. Серце у мене міцне, тиск завжди стабільний та й настрій бадьорий. Погляньте на мене: відчуваю себе на двадцять років!

Біг, тренажери і холодний душ

Важко уявити, що Віталій Фалько, маючи такий поважний вік, ще й досі захоплюється спортом. Щодня, чи то в свято, чи то у вихідний, рано-вранці поспішає на тренування. Спочатку біжить кілометрів 12—20, а то й усі 30! Приміром, у бік Товстолісу, Терехівки, Малинівки чи Халявина. Коли до Чернігова повернеться, ще півтори годинки у парку «Зелений гай» на спортмайданчику віджимається, підтягується, з гирями «грається».

- У мене серцево-судинна система - відмінна! Ви лишень уявіть, якщо я 24-кілограмову гирю беру тільки на одну руку 150 разів, а ще ж на другу, - виходить 300. Потім дві гирі (48 кг) одночасно штовхаю аж 80 разів! На організм навантаження шалене, підраховував - за півтори години десь 40 тонн. Але все це додає мені лише здоров’я. Потренувавшись на свіжому повітрі, приймаю обов’язково холодний душ, так загартовуюся, - підсумовує чоловік.

Віталій Фалько - майстер спорту з гирьового спорту. Захопився цим силовим видом майже одночасно, як став постійно здавати кров. А змалку чим хлопчина тільки не «горів»! І брусами, і волейболом, і боксом, і штангою. Правда, в одинадцятирічному віці під час тренувань зірвався з жердин і впав. Дуже злякався. Довелося з брусами покінчити.

- У нульових роках на базі нашого ліцею започаткував спортивну секцію з важкої атлетики, тренував студентів і тренувався сам! Після пар хіба ж так сюди молодь поспішала. До речі, навчання було безкоштовним, і працював я безоплатно. Шість-вісім груп по 30 спортсменів у кожній. Серед моїх вихованців - чемпіонка України з пауерліфтингу Валентина Овсієнко, майстер спорту серед гирьовиків Андрій Чухнін... Усіх не згадаєш. Усе моє життя пролетіло серед дітей - на роботі і тренуваннях. Додому приходив пізно, дружина не сварилася, навпаки - підтримувала. З Тетяною ми вже разом сорок років! У нас чудовий син Євген і хороша невістка Анастасія.

Без хабарів і подарунків

Віталій Фалько з теплотою згадує свої трудові будні, відчувається, як не вистачає йому тієї метушні, допитливих і щирих хлопців та дівчат. їхнє училище випускало операторів витяжки, перемотки корду, шовку, ткачів, верстатників, слюсарів-ремонтників промислового обладнання, електро- та радіомеханіків...

- Таких спеціалістів уже ніде не готують, - розповідає далі мій співбесідник. - У 1974 році, коли прийшов працювати в заклад, в училищі навчалося понад тисячу майбутніх робітників! А потім їх ставало все менше й менше, поки взагалі ліцей не закрили... Інколи на вулиці зі мною вітаються або обіймають зовсім незнайомі люди. Згодом упізнаю в них своїх дорогих студентів і старанних спортсменів. Так приємно, що й досі мене пам’ятають! Багато з них живе і працює за кордоном - в Америці, Португалії, Італії, Великобританії, Німеччині.

Колишній викладач і тренер каже, що працював чесно й совісно.

- Ніколи не брав хабарів і подарунків. Вважаю, що так жити правильно, - переконаний ветеран праці. - Потрібно більше робити хорошого. Приміром, якщо дозволяє здоров’я, ставати донором і рятувати людей. Боятися здавати кров не варто. Віддаючи частинку себе, ми допомагаємо не лише комусь, а й собі. Зміцнюючи серцево-судинну систему, донори не знають, що таке інсульт та інфаркт. Крім омолодження організму також підвищується життєвий тонус. Та найголовніше - усвідомлення, що завдяки твоїй крові хтось вилікувався чи навіть вижив!

«Хочу прожити 125! А може, й більше»

А народився Віталій Фалько у Дрогобичі Львівської області. Разом з ним росли ще двоє братів і сестра. Найстарший Валентин був шахтарем, далась взнаки хвороба, тож уже на тому світі. Лілія і Владислав - пенсіонери, живуть на Вінниччині і в столиці. Батько Василь Фалько багато років працював завідувачем кафедри математики Чернігівського педінституту, а матір, пані Наталія, викладала в школі російську мову й літературу.

- Коли закінчив фізико-механічний факультет, мене забрали до армії, - розповідає далі. - Служив у дивізіоні оперативних тактичних ракет у Приморському краї на кордоні з Китаєм. Саме тоді на Далекому Сході відбувалися бойові дії. Жили ми у горах, так званих сопках. Як зараз пам’ятаю, росли там карликові дубки. У них такий ще стовбур тонесенький, а заввишки деревця не більше чотирьох-п’яти метрів... Після армії вчителював у школі, а потім мене чекало профтехучилище.

Почесний донор України і завзятий спортсмен Віталій Фалько планує жити довгенько.

- Хочу до 125 років! А може, й більше, - каже посміхаючись. - Вчені довели, що це можливо! До речі, мої батьки - довгожителі: тато прожив 92 роки, а мама - 93. Обоє учасники бойових дій, пройшли війну від початку до кінця. Ненька була радисткою, батько - зв’язківцем. Увесь час на передовій, і жодного поранення. Тепер мені про них нагадують лише численні ордени та медалі... Ось дочекаюся онуків, правнуків, весілля усім відгуляємо. Яка ж то радість - жити! І бути здоровим. Давайте берегти те, що у нас є!

Лариса Галета, "Деснянка" №50 (683) від 14 грудня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: