Десять дітей - це щастя!

Анні Шатирко лише тридцять, а вона вже має десятьох дітей: двох рідних і восьмеро прийомних!

Аня ще маленькою мріяла, коли виросте - обов’язково матиме багато діточок: не трьох, не п’ятеро, а щонайменше - семеро.



- У третьому класі ми писали твір про те, ким хочемо стати, - розповідає тридцятирічна Анна Шатирко з Киїнки Чернігівського району. - Хтось виводив слово «вчитель», «лікар», «продавець», хтось - «військовий», я ж написала: «багатодітна мама»! За роботу вчителька тоді поставила мені погану оцінку й сказала, що материнство - не професія. Та в моїй голові крутилося одне: «Ось, почекайте, я виросту й доведу, що це не так».

і довела! В Ані та її чоловіка Сергія - десять дітей! Двоє рідних і восьмеро прийомних. Один ліцеїст, шестеро школяриків і троє дошкільнят. Усі доглянуті й слухняні. Своїх батьків називають мамою й татом, дівчаток - сестричками, хлопчиків - братиками. Подружжя Шатирко створило дитячий будинок сімейного типу, й мама щомісяця отримує від держави офіційну заробітну плату - 35 відсотків від виплат на дітей. Чи хоч раз за п’ять років пожалкувала, що зважилася на такий відповідальний крок? Аня каже, що її материнської любові вистачить для всіх! Вона щаслива, коли її троє донечок та семеро синочків посміхаються й понад усе цінують свою велику і дружну сім’ю!

Тільки таточко!

- У моему класі вчилися дві дівчинки, в однієї не було руки, інша мала важке захворювання, - згадує Аня. - Жили школярки в дитячому будинку сімейного типу, який у Чернігові був чи не найпершим в Україні. Дівчатка народилися в різних сім’ях, але спілкувалися між собою так, що здавалося, ніби вони рідні сестри. В усьому допомагали одна одній, підтримували, підбадьорювали і найголовніше -відчували, що комусь потрібні. Тоді я зрозуміла: не важливо, яка тече кров по судинах, важливо ж, яке у тебе серце!

Коли Ані виповнилося вісім, у неї з’явився новий батько, тато Юрій. Жодного разу не назвала його вітчимом. Й нині це слово не любить. Тільки таточко! А він завжди вважав і вважає її любою донечкою. Хоча з Аниною мамою у них є спільний син.

- Мабуть, саме тато дав поштовх до розуміння того, що навіть зовсім чужа людина може стати найріднішою, - розмірковує жінка, - тому ми з чоловіком і виховуємо стільки дітей.



Ультиматум, десять переїздів і приємні клопоти

Аня й Сергій одружилися одинадцять років тому. Обоє родом з Чернігова. Одразу після весілля поїхали, як мовиться, підкорю-вати Київ. Вона влаштувалася бухгалтером, він працював на будівництві.

- У столиці наше життя було веселим і безтурботним, - продовжує співбесідниця. - Але коли мої батьки мали терміново їхати з України на постійне проживання до Канади, ми повернулися до Чернігова.

Виявляється, тато Юрій - висококваліфікований зварювальник, спеціалістів такого рівня в Україні всього шість(!). Захистив міжнародний диплом і працював під водою(!).

- За кордоном батько зварював на глибині газогони, - розповідає Аня. - Але як тільки дізнався, що я завагітніла (лікарі сказали, що ми з чоловіком не можемо мати дітей), від радості того ж самого дня написав заяву на звільнення і з мамою вилетіли літаком з Канади додому. Відтоді й донині ми нерозлучні! Ось тільки дуже жаль, що мами вже немає на світі...

Коли в Шатирок народилася перша донька Мілана - новоспечені щасливі дідусь і бабуся подарували молодим батькам квартиру в Чернігові. Упродовж одинадцяти років подружнього життя Аня й Сергій переїжджали з місця на місце аж десять разів!

- З кожним роком ми намагалися розширювати житлову площу, - пояснює. - Тож продавали помешкання й купували більше. Як тільки з'явилася чотирикімнатна квартира на Масанах, вирішили, що готові стати прийомними батьками. До речі, коли мій майбутній чоловік запропонував стати його дружиною, я навіть поставила ультиматум, мовляв, погодишся у майбутньому на прийомних дітей - тоді вийду заміж. Пообіцяв! Але потім про це й чути не хотів. І лише коли в нас з’явилися власні донечки й Сергій відчув, як це бути батьком, зрозумів: кожен має право на любов і щасливу родину. Спочатку ми вирішили взяти хлопчика, бо ж у нас було справжнє жіноче царство. Та й на свято 8 Березня нашому таткові було б легше, як кажуть, відбиватися, - посміхається Аня. - Але замість«підтримки»йому додалося ще більше клопотів. Адже наш перший прийомний син Артур народився саме 8 березня.

«Ми сестричку хочемо!»

Потім Ані запропонували взяти підлітка. Хлопець жив у дитячому будинку сімейного типу, де батьки збиралися на пенсію. Зазвичай знайти сім’ю для ось таких дорослих дітей надзвичайно складно. Але Сашку пощастило! Його прихистили Шатирки. З новою родиною він прожив три роки. Нині Саша дорослий, йому вісімнадцять, вчиться в ліцеї.



- Згодом у нас з’явився Єлисей, у нього теж своя історія.., - зітхає Аня. - Квартира стала для нашої сім'ї замалою, тож у 2015 році придбали будинок у районі ЗАЗу Все ніби нічого, та ось школа далеко. Встигала хіба що тільки відвести та забрати дітей. Тому з Сергієм вирішили переїхати. Розглядали чимало варіантів й обрали Киїнку. Це прекрасне приміське село з чудовими дитячим садочком і школою!

У 2016-му в Шатирок з’явилося ще трійко діток: дві сестрички Леся та Яна, і братик - Саша. Їхні біологічні батьки опинилися у складних життєвих обставинах. Упродовж чотирьох місяців, саме стільки вони виправляли свої недоліки, діти тимчасово жили з мамою Анною і татом Сергієм. Коли все, як мовиться, наладилося, сестрички і братик повернулися додому.

- Ми підтримали їх у найпотрібніші хвилини й це, мабуть, найважливіше, - каже жінка. - Я б не змогла спокійно спати, знаючи, що десь вони страждають і плачуть...

У липні минулого року подружжя взяло на виховання ще трьох братиків. Хлопці лишилися сиротами, їхні батьки померли. Найстарший Андрій торік закінчив 9 клас і наразі вчиться в залізничному ліцеї, Даня - другокласник, а Ромчик - першачок.

- Наші рідні донечки, Мілана й Поліна, постійно мене просили: «Мамо, ти нам усе хлопців і хлопців приводиш, а ми сестричку хочемо! Таку ж, як ми!», - з посмішкою розповідає Анна. - І в кінці березня у нас з’явилася Машенька. Нещодавно їй виповнилося шість.

А напередодні навчального року, 31 серпня, сім’я Шатирок неочікувано поповнилася ще двома хлопчиками.

- Зателефонували з районної служби у справах дітей і запропонували взяти рідних братів - п’ятирічного Андрійка та шестирічного Сашка, - каже жінка. - Відмовити не змогла. .. Тепер у нас десятеро синів і доньок! І я по-справжньому щаслива!

Найголовніші помічники!

- Велика сім’я - це й чимало обов’язків. Як вдається з усім справлятися? - цікавлюся.

- Якби мої діти одночасно були немовлятами - я б збожеволіла! А так вони всі різного віку, і, як у звичайній багатодітній сім’ї, молодші беруть приклад зі старших. Самі прибирають у своїх кімнатах, застеляють ліжка, знають, що й коли потрібно зробити. Андрій, Єлисей і Артур інколи забирають із садочка Машу, Андрійка і Сашу. Можуть сходити до крамниці. Мої діти - найголовніші помічники! А щодо чоловічої роботи, то навіть наймолодшим хлопцям вона дуже подобається. У них є окремий ящик з інструментами, й семирічний Ромчик вже вміє повністю розбирати та збирати свій велосипед! Побачив, як це робить татко, і сам спробував - вийшло!

- Які ж у вас величезні каструлі! не приховую здивування.

- Так, величезні! Колись їсти готувала сама, тепер - куховарка, приходить через день. Приготування страв забирає щодня десь три години. Це той час, якого у мене катастрофічно не вистачає. Крім роботи по господарству - також перевірка домашнього завдання. А ще ж кожного треба зібрати до школи й дитсадка. Запитати, як минув день, що цікавого відбулося? Обов’язково похвалити, обійняти, приголубити. Ласка й ніжність дітям потрібніші, ніж морозиво чи цукерки!

- Уявляю, скільки щодня доводиться мити тарілок, чашок, ложок!..

- Колись у нас була помічниця - посудомийна машинка. Але вона «не витримала лихої долі» й зламалася, - з посмішкою каже Аня. - А нова для нашої великої сім’ї, на 12 персон, коштує аж 13 тисяч гривень. Тому миємо вручну.

- Якщо ще запропонують дітей - заберете?

- Площа нашого будинку - 230 «квадратів». Щоби взяти когось, потрібно обладнати ще одну кімнату, зробити санвузол... Нині ми дуже переймаємося дірявим дахом. 24 серпня сильний вітер зірвав шифер. Щоб замінити покрівлю, потрібно десь 50 тисяч гривень. Така сума для нас непосильна. Звернулися до народного депутата по нашому округу Максима Микитася, пообіцяв допомогти.

Картинг, ментальна арифметика, танці й піаніно

- Офіційно у нас дитячий будинок сімейного типу, але я не люблю оцього визначення. Ми - сім’я! - вважає Аня. - Один одного називаємо «мама», «тато», «доня», «синочок», і кожен відчуває себе частинкою єдиного цілого. Сподіваюся: так буде завжди!

Розповіла жінка, що, крім навчання в школі і відвідин дитсадка, її діти залюбки грають у футбол, Єлисей нещодавно захопився картингом, Мілана, Поліна і Даня - ментальною арифметикою, що за кордоном дуже популярна. їздять на заняття в Чернігів. Наступного року батьки планують й інших хлопців залучити. А ще донечки гарно співають, Артур вчиться грати на піаніно.

Даня, Ромчик, Маша, Мілана та Поліна мріяли про танці. Діставатися кілька разів на тиждень у місто - не варіант: коли ж уроки вчити?! Тож мама Аня запропонувала відкрити філіал у Киїнці чернігівському хореографу, художньому керівникові зразкового колективу сучасного танцю «Парадокс» Наталії Ша-раповій. Підтримали це й сільський голова, завідувачка центру дозвілля.

- Якби ви бачили, як цьому раділи і мої діти, й інших батьків! Скільки ж щастя було у їхніх оченятах! - згадує моя співрозмовниця.

Навіть батьки інколи відчувають себе... сиротами

Влітку сини й доньки відпочивають не лише у своїх дідусів та бабусь у Чернігові, а й набираються сили і здоров’я за кордоном, приміром в Італії.

- Коли половина наших дітей десь гостює, ми з Сергієм відчуваємо себе... сиротами, - посміхається Аня. - П’ятеро - це, вважай, як для звичайних людей - одна дитина.

Киїнська сільрада Шатиркам виділила землю. Спробували город обробляти, та навчання й гуртки багато часу відбирають. У Сергія до того ж ще й робота, він слюсар газового обладнання.

- Закинути школу й ходити на грядки -дозволити собі не можемо. Й не тому, що ми якісь ледарі чи не вміємо працювати на землі. Просто у нас на першому місці - освіта, - каже мама десяти дітей.

У своєму невеличкому дворі газон засіяли травою, встановили гойдалки, турніки, драбинки. Незабаром хочуть посадити більше плодових дерев, встановити парканчик... Словом, планів багато. Головне, щоб усі здорові були!

Раптом до неньки підбігла найменша Машенька, у її рученятах - котик, якого знайшов у кущах старший Андрій.

- Мамо, дивись - він заснув! І більше не тремтить від холоду! Може, котику сниться мама?.. Нічого не бійся, маленький, у тебе тепер є ми, - шепотіла шестирічна дівчинка й ще міцніше пригортала до себе пухкенький клубочок.

Лариса Галета, "Деснянка" №40 (673) від 5 жовтня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: