Сапер помиляється лише раз, а батько помилятися не має права!

Якби не чужа війна, що неабияк загартувала чернігівця Василя Лісеного й підштовхнула переосмислити своє життя, хтозна, як усе б склалося. Афганістан залишив невиліковну рану в душі та серці цього високого, підтягнутого підполковника. Його добрі глибокі очі наповнювалися слізьми, коли згадував службу в ісламській країні, а усміхався колишній сапер, як розповідав про найдорожчих у світі - дітей та онуків. Тато Василь замінив сину й донечці маму. Підступна хвороба назавжди забрала у нього кохану дружину, порадницю й помічницю, коли дітки були ще малі. І слово, що дав собі, - поставити їх на ноги і виховати справжніми людьми - дотримав.



«Мене і досі зустрічають Чорнотичі й мама»

- Народився я в Чорнотичах на Сосниччині, - почав розповідь Василь Олексійович. - Там до школи ходив, звідти й до армії забрали. Як давно це було! З нетерпінням чекали на мене батьки і сестра Люба. Нині ж у селі живе лише ненька - Галина Іванівна. їй уже вісімдесят три. та це не заважає їй тримати велике господарство: корову, поросят, курей, качок, гусей, кролів... Без живності не уявляє свого життя. Скільки з сестрою не переконували збути хоч трохи, та все марно. Біля худоби поратися - мамі за свято, і всім нам харчами хоче допомогти. Землі обробляємо в Чорнотичах багато. Картоплю саджаємо, щоб господарство не голодне взимку було. Сіно заготовляємо.,. Роботи у селі ой-йо-йой!

Майже щотижня навідується до своєї старенької мами вже сивий син. Гостинці везе, по господарству допомагає. Хто ж, як не він?! А ненька тим часом санчата бере, банки мостить і прямує до пункту, де приймають молоко. Копійчину заробить і онукам передасть. Може, як кажуть, не врятують ті гроші, та дітям приємно. І бабусі також.

- Поряд, через одну хату, живе мого батька брат, якому вісімдесят п’ять років. Так ось мама ще й за ним доглядає, їсти варить, у хаті прибирає, одяг пере, - каже Василь Лісений. -Як не важко, а вона все одно двері до дядька відчиняє. Без милосердя, співчуття, прагнення допомогти мама жити не вміє.

Чужа війна

До армії Василя Лісеного забрали після закінчення сосницького сільськогосподарського училища, де здобув спеціальність тракториста-машиніста. Під час практики якими тільки комбайнами не кермував!

- У квітні 1980 року призвали мене у прикордонні війська. Закинуло аж до Туркменії. Півроку навчався у місті Мари - це третє за розміром місто в країні, розташоване у великому оазисі посеред пустелі Каракуми, -розповідає чоловік. - У школі сержантського складу вивчав саперну справу - як знешкоджувати міни, інші вибухові пристрої, нерозі-рвані снаряди. Спеціальність ця небезпечна, дуже ризикована. Адже недарма є вислів: «Сапер помиляється тільки один раз».

Українському солдату важко було пристосуватися до клімату, у затінку температура повітря сягала п’ятдесяти градусів. Воду з колонок не пили, бо могли підчепити різні інфекції, приміром дизентерію, отож рятував від страшенної спеки відвар із верблюжої колючки. Джерельна вода саперу Василю хіба що снилася.

- Потім служив у прикордонному загоні у Горно-Бадахшанській області. Якщо в місті Мари ми страждали від спраги та спеки, то в горах важко дихалося, не вистачало кисню. Ми жили на висоті 3200 метрів над рівнем моря, - згадує афганець. - Долали навіть такі перевали, де й п’ять тисяч із хвостиком висота була. Більшість солдатів нудило, деякі блювали.

У гірській місцевості хлопці захекувалися і швидко втомлювалися, та з часом пристосувалися до клімату.

- Після Нового року йшла колона в Афганістан. Я як сапер супроводжував її з двома недосвідченими бійцями, - продовжує співрозмовник. - Наше завдання - перевірка території на наявність ворожих мін та іншої вибухівки. Коли місцевість була досліджена, ставили огорожу і визначали з керівництвом мотоманевреної групи, де ліпше сховати вже наші сигнальні, протипіхотні міни.

Із міношукачем український сапер не розлучався. Перевіряв ущелини, відкриті місцини. Протягом року супроводжував колони до Сархада, Кандагара... Його майстерність переймали навіть афганські військові.

А якось їхній загін потрапив під обстріл і втратив командира підрозділу, котрий вискочив наперед і підірвався на міні.

- За всю свою службу я віднайшов багато мін, - каже колишній сапер. - Це нині я не можу згадати, що вчора було, а військові будні чужої війни не лише у моїх снах, а й щодня перед очима.

Такого досвідченого сапера, як Василь Лісений, ще пошукати треба! І хоч керівництво військової частини наказ про демобілізацію Лісеного вже отримало, все ж просило його ще хоч раз супроводити колону. Не відмовив! Так український сержант прослужив на два місяці довше визначеного терміну.



27 років у погонах

- Ризик і страх я пережив під час служби в Афганістані, - продовжує Василь Лісений, - отож без вагань пішов влаштовуватись у міліцію в Чернігові. Спочатку був патрульним. У дев’яності, коли стали з’являтися в місті ринки, став інспектором нового відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власност співробітники якого контролювали торгівлю та виявляли підпільних продавців. Одинадцять років, з 1993-го по 2004-й, служив дільничним. Перша дільниця була на Старій Подусівці, потім у районі вулиці 50 років ВЛКСМ, нині Козацької. Згодом обслуговував дільницю на проспекті Перемоги, поблизу швейної фабрики, а тоді на Новій Подусівці, де живуть цигани. .. Дехто з колег, як кажуть, десятою дорогою обходив цей район, я ж нічого не боявся і намагався з усіма знайти спільну мову.

На пенсію Василь Лісений пішов із посади чергового Новозаводського відділення міліції. Службі в правоохоронних органах він віддав двадцять сім років свого життя.

Люди радили віддати дітей до інтернату

Після Афганістану молодий патрульний по-справжньому закохався у звичайну дівчину Валентину. Вона народила йому синочка Ігоря та донечку Марину. Родина тулилася в чужому помешканні, бо власного житла не мала, аж доки дільничний Лісений не отримав службову квартиру. Яке ж то було щастя! Живи й радій! Та тяжко захворіла дружина і в свої тридцять три залишила світ.

- Не знаю, як мені вдалося все це пережити, - витирає сльози чоловік, - може, клопоти з дітьми й безкінечні службові будні? Я брав до рук книгу з кулінарії і вчився готувати, консервувати, прав, прибирав... Мариночці зачіски хіба ж такі робив! Старався, щоб діти до садка і школи ходили у чистому й випрасуваному одязі, охайними. Уроки з ними вчив, казки на ніч читав, засинав із ними. Коли затримувався на роботі, доньку із садочка забирали сусіди або ж Ігорьок. Дехто зі знайомих радив мені віддати дітей до інтернату, мовляв, так клопотів поменшає. Хіба ж я міг так вчинити? Заради них я жив і нині дихаю!

Трагічна втрата залишила в особистому житті Василя Лісеного непоправний слід. Нову дружину так і не привів до хати. Каже, що неньку дітям ніхто не замінить. Може, й так. Тому любов дарував обом своїм дітлахам подвійну.

Виросли діти, вивчилися, створили власні сім’ї. Син ігор, як і батько, пішов служити до поліції, нині він оперуповноважений. Марина здобула фах бухгалтера. Подарували татові трьох онуків - Майю, іллюшу та Владислава.

Коли розлетілися з батьківського гнізда пташенята, серце Василя Лісеного знову наповнилося коханням. Розмінявши енний десяток літ, нарешті став жити не лише для дітей та онуків, а й для себе і своєї другої половинки.

Про афганську війну колишній сапер воліє не згадувати. З побратимами зустрічається щороку 15 лютого, коли відзначаємо річницю виведення військ із цієї ісламської країни. Мужні, сильні й відважні чоловіки мовчки плачуть, схиливши голови, і покладають квіти до пам’ятника загиблим.

Чужа війна, згодом визнана як політична помилка, аж ніяк не применшує особистого, подвигу, героїзму тих, хто став прикладом самопожертви й вірності військовій присязі. Наші хлопці, ризикуючи життям, виконували свій обов’язок у горах і пустелях, під час наступів та оборони, рятували бойових товаришів і мирних жителів країни. Молоді за віком, але з сивими скронями і великим військовим досвідом вони поверталися на мирну землю.

У афганській військово-політичній спецоперації Радянського Союзу взяли участь понад 160 тисяч військовослужбовців - вихідців з України, 3360 з них загинули, 72 - пропали безвісти, 3560 - стали інвалідами.

Лариса Галета, "Деснянка" №7 (640) від 16 лютого 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: