«І від імені царя подарували діду фарфоровий чайник...»

До редакції «Деснянки» завітала десятикласниця Чернігівської ЗОШ І-III ст. №2 Інна Оседач.



Дівчина розповіла історію свого роду. Вона переконана, що мас повне право пишатися своїми рідними, котрі прожили коротке життя й поклали свої голови за майбутнє української нації і України, а також народів Європи.

- Я попросила свого дідуся Михайла Патлаха, полковника у відставці, який прослужив у Збройних силах тридцять два роки, розказати про участь моїх родичів у останніх війнах, а особливо в Другій світовій, - каже Інна. - Ми довго переглядали з ним фотографії тих часів, незабутньою була й розповідь дідуся. Не поділитися нею зі своїми однолітками, знайомими і читачами газети просто не можу. Ось на цій фотографії зображена велика сім’я. Мій дідусь Михайло - найменшенький, сидить на колінах у мами. Родина зібралася, аби провести на службу до лав Червоної армії двох братів моєї прапрабабусі Марії Михайлівни - Володимира і Миколу. На той час у Червоній армії вже служив у одному із саперних підрозділів 116-ї стрілецької дивізії в Миколаєві третій, найстарший брат Андрій. Він був командиром саперного взводу.



Коли від Володимира і Миколи отримали листи, - продовжує школярка, - то їхня мама Пелагея Андріївна відписала синам, що всі вони (троє братів) служать у Миколаєві і можуть там знайти один одного. Володимир і Микола потрапили на Чорноморський флот, але на різні кораблі та в різні військові частини. Отримавши листи від неньки, хлопці вирішили зустрітися 21 червня. Того ж дня надвечір Володимир і Микола знайшли будинок, у якому жив їхній старший брат зі своєю сім’єю, але час звільнення добігав кінця, отож парубки вирішили, що зайдуть до Андрія наступного разу.

Проте 22 червня розпочалася війна. У вересні 1941 року командир саперної роти 116-ї стрілецької дивізії старший лейтенант Андрій Дейнека загинув. Микола поліг, захищаючи Севастополь. Володимира було поранено, але він вижив і закінчив війну старшиною, а в 1947-му демобілізувався. Після війни працював у рідному колгоспі механізатором. У нього є син Віталій, який проходив військову службу водієм у бригаді зв’язку.

- Нині Віталій фермер, - далі розповідає Інна, - має двох синів - Романа та Руслана, які також служили у Збройних силах України.

Цікаво, що батько трьох братів (Андрія, Володимира і Миколи) Михайло Дейнека брав участь у Першій світовій війні. Служив у першому кавалерійському полку 8-ї армії Південно-Західного фронту, яким командував генерал Олексій Брусилов. Протистояла військам Брусилова Четверта австрійська армія, яку було розгромлено, а близько сорока тисяч її солдатів і офіцерів взято в полон. Під кінець війни Михайло Дейнека був поранений і його демобілізували.

- Потім він працював виконробом: будував водяні млини, -каже дівчина. - Бригада, якою дідусь керував, намагалася швидше закінчити будівництво млина, щоб селяни встигли до Великодня змолоти борошно. Було дуже холодно й вітряно. Дід Михайло застудився і помер від запалення легень. Тоді таке захворювання мало летальний кінець. А рідний брат Кузьма Дейнека свого часу був керуючим на Китайсько-Східній залізниці. Після революції його слід загубився десь у Кореї. Останній лист надійшов від нього перед війною.

Мій другий прапрадідусь, Са-мійло Патлах, брав участь у Російсько-японській війні 1905 року. Під час боїв отримав поранення і був демобілізований за станом здоров’я. Діда Самійла нагородили від імені царя цінним подарунком - фарфоровим чайником. Мав сімнадцять десятин землі. А коли розпочалася колективізація, дідусю нічого не залишалося, як вступити до колгоспу. У нього відібрали коней, корів, плуги та інше знаряддя праці. І сам гнув спину на колгоспному полі, сінокосі, фермі...

- Син Самійла Патлаха Григорій (мій прадід) проходив строкову службу на Далекому Сході в армії Блюхера, - не вгаває десятикласниця. - Служити в ті часи було нелегко, адже армію забезпечували погано, не вистачало продуктів харчування, замість чобіт у солдатів були онучі. Тоді там жило багато селян-переселенців з України, котрі тяжко трудилися і були заможними. Командири військових частин відпускали своїх підлеглих попрацювати у них. За це селяни добре годували солдатів та ще й з собою давали різні харчі.

У 1941 році Григорія Патлаха призвали до лав Червоної армії. У складі П’ятої, Десятої та Тридцять першої армій пройшов із боями всю війну. Його було двічі важко поранено: під Ржевом та Оршею. Закінчив війну офіцером у Празі. Нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни першого та другого ступенів, медалями «За взяття Кенігсбергу», «За відвагу» та іншими. Також має грамоту від Сталіна, яку підписали командувач 31-ї армії, Герой Радянського Союзу генерал Шафранов та начальник штабу армії генерал Щедрін. У грамоті написано, що частини та підрозділи пройшли з боями від Москви до Берліна, нищили ворога під Калініном і Ржевом, визволяли Смоленщину і Білорусію, громили бастіони на полях Польщі і Південної Пруссії, Центральної Німеччини і Чехо-словаччини.

- Після війни дід Григорій працював у колгоспі, - розповідає інна Оседач. - Його брат Дмитро закінчив військове училище, потім Ленінградську артилерійську академію, мав дочку, яка померла у блокадному Ленінграді. Загинув на Ленінградському фронті у званні підполковника. Його батьку Самійлу Патлаху пропонували допомогу за сина, який поліг на війні, але той відмовився. Сказав: «Своїми дітьми не торгую». А брат мого дідуся Олександр Патлах проходив строкову службу в танковій частині в Білорусі. Після звільнення з військової служби двадцять п’ять років працював у міліції. Отож пишатися мені є ким!

Лариса Галета, "Деснянка" №39 (619) від 22 вересня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: