Човен-довбанка з верби для всієї рідні!

Невдалий нас я обрала для інтерв’ю. У селі нині роботи стільки, що й угору ніколи глянути. Якщо вчасно грядки не посапати, тоді спробуй знайти в бур’яні те, що посадив. У мене також город заростає. Проте кидаю все й збираюся в дорогу. У Шестовиці Чернігівського району на мене чекав родина Підгайних, працелюбних і, як виявилося, незвичайних людей.



Колись стіни лозяні, а тепер цегляні

Знадвору будинок Анатолія і Олександри Підгайних здається невеличким, глід із горіхом накрили розлогими вітами майже половину даху. Насправді кімнат на першому поверсі чотири, а на другому облаштована велика мансарда з вікнами від підлоги до самої стелі.

Старовинна цегляна черепиця на даху сараю лежить рівненько. Таку не скрізь побачиш. Господар розповів, що привезена вона з Чернігова ще на початку сімдесятих. На м’ясокомбінаті, куди він із батьком привозив худобу на забій, розбирали старі споруди. Будівельне сміття та уцілілі матеріали вивозили. Отож колишній фронтовик Іван Якович попросив дозволу забрати керамічну черепицю додому. На той час, аби звести хату чи господарські споруди, селяни в складчину купували потрібні будівельні матеріали за кількасот кілометрів від дому.

- Скільки живу, стільки й будуюся! - каже Анатолій Іванович. - Колись не знали, що таке гіпсокартон, ОБВ-плита, перегородку в хаті з лози робив... Це вже тепер стіни добротні, з цегли. З роками кімнати тільки додаються, і все більше роботи... Сьогодні встав рано, травиці господарству накосив, бетонуємо зі старшим сином. Дружина обід готує, невістка Олена на стіл накриває, онук Толя до крамниці за хлібом побіг, а найстарша онучка Яноч-ка буряки з морквою розриває... Ось сонце підніметься ще вище - до хати підемо, трохи відпочинемо.

У дворі у Підгайних чисто, скрізь бетонні доріжки. Квітів насаджено! Саме півонії й іриси зацвіли. Гарно! Біля хати полуниця достигає, часник із цибулею пишаються, помідори тягнуться... Кущів смородини чимало, аґрусу, порічок. У садку прохолодно. Тут і яблуні, і груші, і черешні. Сортів багато, усіх назв господар вже й не пам’ятає. Щепить плодові дерева не перший рік і каже, що найголовніше у цій справі - вдало обрати час.

Сапує, косить і піч через день топить

У затишку біля молодих груш стоять клітки з кроликами. Чорні, сірі, бурі красені саме їдять листя кульбаби.

- Вирощуємо вухатих багато років, - розповідає чоловік. - Є ще клітки в сараї. Торік дуже хворіли, робили щеплення, але багато все ж пропало. Найбільшого лиха їм завдають комарі, що переносять інфекційні недуги.

Крім кроликів, у хліві рохкає поросятко. Колись Підгайні тримали корів, овець, індиків, гусей... Нині ж у загорожі каченята-велетні, на печі в коробці - щойно вилуплені індокачки. За птицею доглядає господиня Олександра Яківна. Тричі на день мішанку готує, чисту водицю ллє...

Топить піч не лише дружина Анатолія Івановича, а й він сам. Ніякої роботи чоловік не боїться. Каже, що стати майстром будь-якої справи примушує життя.

Окрім щоденної сільської роботи, він відмінно керує трактором, плете з лози кошики. В одній особі - і агроном, і будівельник, і зва-рювальник... Знаходить час і для захоплень. Другий рік поспіль майструє з колоди човника. За допомогою сокири, долота та старовинного тесла видовбує серцевину верби. Захоплення не з легких!

- Щоб виготовити довбанку, потрібно обов'язково брати живе дерево, - пояснив Анатолій Іванович. - Ліпше, щоб це була верба. У нас під горою Просте - сила. Колись ще малим із батьком садив... Він мене й навчив довбанку виготовляти, інструмент його бережу.

Не швидка справа такого човна майструвати. Неабиякі витримка, сила, вміння потрібні, а ще - знання, що ні в книжці не знайдеш, ні в Інтернеті.



- Для чого вам довбанка? - цікавлюся.

- Сини й онуки просять, щоб зробив. Кажуть, що це справжня екзотика. Озером хочуть помандрувати... Як не вгодити їм, адже вони у нас старанні, роботящі й не вередливі. Рано встають, пізно лягають, намагаються кожних вихідних навідати нас.

Це не перший човен-довбанка у Анатолія Підгайного, а п’ятий. Два від віку вже погнили, до речі, один із них прослужив аж двадцять п’ять років, інші два хтось поцупив. Спочатку власник саморобних човнів дуже переживав, а згодом заспокоївся і вирішив більше не витрачати ні часу, ні сили - з виготовлення судна. Та рідні не зміг відмовити. Отож ще трішки - і буде у дітей і внуків власний човен-довбанка. Дідусь змастить його оліфою, а потім фарбою. Весло витягне - і мерщій до води. Такого судна на шестовицькому озері більше не побачиш, та й, мабуть, на інших водоймах Чернігівщини.

І картину напише, і трактор полагодить

В юності Анатолій Іванович захоплювався малюванням. Кілька картин, де зображені яскраві, ніби живі, квіти, й досі прикрашають вітальню.

Після служби в армії пішов працювати на Чернігівський завод радіоприладів. З того час. минуло 46 (!) років. Нині Анатолій Підгайний - а пенсії, але тричі на тиждень виходить на роботу. Без заводу, де промайнуло все його життя себе не уявляє. У юстирувальника оптико-мє-ханічних приладів і вимірювальних інструменті найвищий розряд. Керівництво його дуже цінує і ніяк не відпускає. Знання, уміння й навички вінагромаджував усю молодість і зрілість.

Не даремно ж саме до нього люди звертаються, щоб усунув специфічні несправності будь-якої техніки. Що й робив би місцевий фермер, який має сучасні трактори та комбайни закордонного виробництва, якби не Анатолій Іванович?!

- Дядю Толю, без вас пропадемо! Землю треба обробляти, сіяти, саджати... А тут клапан зламався... Без вас - ніяк!

Відмовляти не звик. Помудрував трішки, і трактор знову в полі працює. А вдячний фермер у серпні своїм комбайном безкоштовно зернові Підгайних змолотить.

Обробляють селяни півтора гектара землі, з них на тридцяти сотках картоплю посадили, на решті посіяли озимину й кукурудзу. Мають невеличкий тракторець, він найголовніший помічник у полі.

Найдорожчі й найдорожче

Показав Анатолій Підгайний власноруч відреставрований механічний годинник, якому майже двісті років. Коли його завести, одразу звучить чарівна мелодія. І старовинні меблі не викидає. Лави і стіл виглядають поряд із сучасним телевізором досить незвично. У сарайчику зберігає дерев’яні лопати, що зробив його батько. Скільки їм років? Хіба порахуєш! Вже діда Івана немає на світі два десятки літ, а совкові держаки «живуть» і дуже цінуються, коли за вікном сніжна зима. Кращого засобу для прибирання снігу годі й шукати.

З дружиною Анатолій Іванович разом уже 45 років. Жартома Олександра Яківна каже, що стільки люди не живуть. Обоє із Шесто-виці, вчилися в одній школі. Зустрічалися, а потім побралися.

Батьки в Анатолія Підгайного - прості селяни. Мама закінчила чотири класи, але була грамотною й мудрою жінкою. Народила й підняла з чоловіком на ноги четверо дітей. Тато був умілим трактористом і завзятим теслею.

Валентина Яківна також із багатодітної сім’ї, де росло шестеро дітей. Навчалася в торговому технікумі, працювала бухгалтером, товарознавцем. Коли пішла на пенсію, повністю віддалася роботі на землі. З чоловіком виростили двох синів - Ігоря та Івана, діждалися онуків.

- Наші діти - рушійна сила, - зауважує господар. - Без них все, ідо нажили, втрачає сенс. І добре, що рід продовжується!

Пісня сили додає і кохання береже

Анатолій Іванович любить рибалити, а Олександра Яківна - співати. Вона понад десять років активна учасниця місцевого фольклорного хору «Горлиця». Виступи, концерти, репетиції дуже для неї дорогі. Щонеділі об одинадцятій поспішає до своїх дівчат. Чоловік трохи сердиться:

- Сапа й лопата серед городу, а вона гайнула! Стільки ж роботи... Та хіба ж її всю переробиш?! Нехай співає. З репетиції не йде, а наче на крилах летить. Весела, життєрадісна.

Буває, коли господар свариться, господиня йому у відповідь пісню заводить. Погані думки і настрій кудись діваються, натомість на обличчі усмішка з’являється. Справді, пісня - то велика сила!

Олександра Яківна має окремий фотоальбом зі світлинами усіх концертів. Скрізь жінки в українському національному вбранні. Зберігає й вирізки з газет про творчу діяльність хорового колективу.

Анатолій Іванович не ходить до церкви. Каже, що вірить у Сонце і Місяць, природним прикметам. Хоча, коли на богослужіння збирається його дружина, просить, щоб і за нього помолилася.

За своє життя подружжя багато чого навчилося. їхні діти з батьків приклад беруть. Правда, Анатолій Іванович ще хоче бджільництво освоїти. Батькові вулики десь на горищі лежать. Що ж, медок нікому не завадить!

Ось такі вони, звичайні й водночас особливі люди. По-своєму герої, що живуть серед нас.

Р.S. У кожному селі, селищі, містечку живуть ті, ким захоплюєшся. Якщо ви вважаєте, що людина заслуговує, аби про неї написали, тоді телефонуйте до нашої редакції.

Лариса Галета, "Деснянка" №25 (605) від 16 червня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: