Олег Єрмоленко навчився жити без рук

Він був один такий на всю область — молодий та без обох рук. Війна все змінила. На фронті хлопці втратили хто руки, хто ноги. І як тепер з цим жити? Олег Єрмоленко з села Феськівки Менського району навчився. Камуфляж не вдягає, у Києві в переході не стоїть. Каже, вистачає пенсії.

14 січня 2006 року у Менському зоопарку ведмідь Тимко відірвав 14-річному Олегу обидві руки. Хлопець переліз через півтораметровий залізний бар’єр перед кліткою з ведмедем. Хотів пригостити звіра сухариками. Праву руку Олега ведмідь видрав з лопаткою з плечового суглоба. Другу сильно погриз. Біля плеча від лівої залишилася коротенька кукса сантиметрів вісім.

Застала хлопця вдома, дивився на ноутбуці фільм «Лісник». Підріс, змужнів. Йому вже 24 роки.

— Як ти?
— Нормально.

— Зараз для воїнів, котрі постраждали в АТО, роблять хороші рухомі протези. Тобі б такий.
— Майже десять років без нього прожив. Мені здається, що до нього вже ніколи не звикну. Сумніваюся, що зможу собі такий купити.
Люди з усієї України, дізнавшись про долю Олега Єрмоленка, провідували його в лікарні. Приносили солодощі, надсилали гроші на відкритий для нього рахунок. Ці гроші мали б піти на протезування хлопця за кордоном. Ведмедя Тимка хотіли вбити. Та захисники тварин і холодні голови начальників поміркували: а кому від цього стане легше? Руки хлопцю не повернути. У Тимкову клітку приварили ще залізних прутів, підняли висоту бар’єра. Для Олега зробили протези на обидві руки. 110 тисяч гривень на них виділило Міністерство охорони здоров’я. Виготовили їх за німецькою технологією в «Українському центрі реабілітації інвалідів Афганістану» в Києві. І надягли їх хлопцю 1 серпня 2006 року в ортопедичному відділенні лікарні «Охматдит». Та ні інструкції, як користуватися протезами, ні спеціальної ложки та інших пристроїв для обслуговування не дали. Сам він до того не дошукався. Через два місці хлопець скинув нові руки. Тепер вони йому вже і не підходять. Підріс.

— А що з грошима, які переказували люди?
— Я процесор, телевізор, велик купив і ще багато чого. Те, що залишилося, хай лежить. Може, прийде врем’я, і хата мені знадобиться. Корову треба купити. Без неї в селі складно жити. Хороша щонайменше тисяч 15 коштуватиме.

— Про що мрієш?
— От якби машину з ножним керуванням. Хотілося б спробувати.

Щоб не заважав розмові, Олег язиком вимкнув ноутбук.

— Раніше ти ногами грав на приставці, малював.
— Тепер не граю. Сиджу «ВКонтакте». У мене там 144 друга, спілкуємося. Повідомлення набираю так: натискаю на клавіші з буквами язиком.

Читайте також: Як Олег Єрмоленко навчився жити без рук, які відірвав ведмідь

— Гуляти ходиш, дівчина є? Он, американець Нік Вуйчич, котрий народився без рук і ніг, став шоуменом, одружився, двох діток зробив.
— У клуб не ходжу. А от з хлопцями грати в футбол з радістю. Ми частенько збираємось. Була дівчина з сусіднього села. Дружили півроку. Потім вона поїхала вчитись, і все. Та і не до дівок мені. Роботи цілий рік вистачає.

— І що ж ти робиш?
— Город виполюю, грядки. Затис між великим і другим пальцями ноги бур’ян — смик-смик і видираю з коренем. Картоплю пробував капцем підважувати і закладати в корзину. Повільно виходить. Бульба велика випадає. Рибалити ходжу. Нахилився, підважив куксою топтуху на плече і пішов. З друзями ходжу. Топчемо, вони вибирають. Добре плаваю на спині і пірнаю. Я й зимою дома всидіти не можу. Ідемо з хлопцями, показую, де ополонку рубати, які снасті куди ставити. Ще ніколи без улову не вертався. Я рибу чую. і гриби теж. Вони наче самі до мене йдуть. Цьогоріч тільки на гриби непруха. Якась падлюка ліс спалила, де я місця знав.

— Чого в побуті навчився?
— Штани спортивні ношу, пояс на резинці. Сам їх і знімаю. Спочатку правою ногою, пальцями, захоплюю штанину нижче коліна на лівій нозі і тягну до низу. Потім навпаки. І так по кілька разів. Вони падають додолу. Беру їх ногою і кладу на диван. Футболку теж сам умію знімати. Спочатку зубами тягну, нагнувшись над диваном. Коли вона повисне на шиї, притискую коліном до дивана і витягую голову. Або затискаю між колінами футболку і витягую голову.

— А їсти як?
— Я чай собі можу наколотити.

— Як? Треба ж воду закип’ятити.
— А що там уміть? — каже Олег. — Вода завжди набрана. Узяв чайник, притис бородою до плеча (кукси), поставив на плиту. Пальцем правої ноги повернув ручку потрібної конфорки. Пальцем натис на кнопку. У нас плита з електрозапалюванням. Ні запальнички не треба, ні сірників. Закипіло, зняв. Притримую плечем і бородою. Ручка у чайнику пластикова, холодна. Нахилив, налив у чашку, зубами взяв ложечку, наклав цукру. І знову ложечку у зуби. Розмішав і п’ю. Беру нарізний батон зубами.
Такий спеціально для мене купують, бо хліба я не люблю. Інші продукти тітка Алла для мене нарізає. Супу сам собі можу налить. Зняв зубами кришку з каструлі, черпак у зуби або затискаю між підборіддям і культею. Насипав і їм.

Із рідних лише батькова сестра Алла Чорна опікувалася Олегом у лікарнях. Возила їжу, перевдягала, годувала, підбадьорювала.

Рідній матері Олега за горілкою до синової біди діла не було і нема. Вона так жодного разу і не провідала його тоді, не переймається і зараз.

На той час, як з Олегом сталася біда, батько з нею вже не жив, теж горілку попивав. У часи протверезіння обіцяв кинути пити, глядіти сина-інваліда. Не вистачило сили волі. Хоча жити було для кого. Четверо дітей. Олег — найстарший. За ним Діма, його забрали на виховання тітка Алла Чорна з чоловіком. Двох менших, Аллу і Льоню, ростили дід з бабою (батькові батьки). Батька і матір позбавили батьківських прав. Згодом батько Олега помер.
Алла Чорна не віддала хлопця ні в монастир, ні в будинок для інвалідів. Вирішила: «Доки житиму, Олега глядітиму». Про одне молила Бога, тільки б він навчився сам себе обслуговувати.

— А як ти ходиш у туалет і плавки знімаєш?
— А вам усе розказати і показати? Моє одне слово 20 гривень коштує. Гаразд, я пожартував. У туалет уже призвичаївся ходити без сторонньої допомоги. Доки тепло, купаюся у річці. Зимою тітка миє. Вона ж мене щодня вмиває.

— А мати хоч раз провідала?
— Ні, — хитає головою. — Вона, крім горілки, нікого не любить.

— А в тебе як з горілочкою?
— У селі кажуть, п’ю, під парканами валяюся. Хай мелють язиками. Інших сиріт не бачать, що вже зранку напиваються. Я п’ю пиво з таранькою. Люблю пиво смоктати, коли дивлюся вдома футбол. Я для себе грошей не жалію. Що хочеться, те й купую. У мене пенсія більше тисячі гривень.

Доки розмовляли, за Олегом прийшов товариш, кликати на риболовлю. А я знову про протези своє веду.

— Та кому я зараз треба? Вже кілька років як із села не виїжджаю. Державі і людям нині є кому помагать. Війна...

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №41 (1535)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: