У людей навчався, з людьми ділився, або Удвох із соловейком

Василь Ткаченко народився в Кувечичах за п'ять років до війни. Дитяча пам'ять чітко закарбувала в свідомості, як з осиротілою родиною долали біду.

- Найстрашніше і найболючіше було, коли фашисти палили село, розповідає Василь Гордійович. - За окупації селянам роздали колгоспних коней. У кінці квітня 43-го люди переполошилися, що будуть палити село, й наша родина повантажила найнеобхідніше на підводу та вирушила в сусідні Кезі до родичів. Коли чималенько від їхали від домівки, мама раптом згадала, що в хліві зачинені вівці. Побігла випускати, та вже й не змогла повернутися з оточення, загинула. У Кезях теж було неспокійно, боялися, що їх спіткає доля сусідів. Тоді ми з батьком (два мої старші брати й сестра) поїхали у Велички. Хтось по дорозі сказав, що втікачів шукатимуть, тож звернули в ліс, переночували. Наступного дня територію оточили мадяри, й коли виїхали з лісу, батька арештували, забрали у в'язницю в Чернігів. До речі, його не призвали на фронт, бо мав пільгу за бойові заслуги під час революції.

Повернувся Гордій Ткаченко додому через місяць, а діти тим часом переживали в Кезях то в його сестри Марії, то в інших родичів. Удома все згоріло, вертатися було нікуди, тож купив у сусідніх Шуманах хатку, а потім у Кувечичах на своєму дворищі побудували хатину-халупку.
- Я й заміж туди йшла, - зазначає дружина Василя Гордійовича Парасковія Андріївна. - 3 часом розжилися, облаштували своє дворище и сину допомогли побудуватися. Усе життя в колгоспі пропрацювали.
- Отже, я місцевий, - з гордістю каже Василь Гордійович. - Як мовиться, ні кроку звідси, якщо не враховувати армію. Повернувшись додому, одразу пішов у колгосп на роботу - підвозив корми, був причіплювачем і навіть працював на відгодівлі свиней. Тоді на фермі трудилося аж 14 свинарок.

Найбільше припала до душі Василю Гордійовичу робота з деревом. Років 12 на пилорамі пробув, не сторонився важкої роботи, не шкодував молодої сили, поки радикуліт не підкрався. Порівняно легшою була робота столяра, й це ремесло освоїв.
- Ніякої спеціальної науки в мене не було, - каже співрозмовник. - Старався у знаючих людей розпитати, як те чи інше зробити. Усе виготовляв: і вікна, й двері. Та по-справжньому навчився в професійного майстра - Володі Козакова. Він працював у Чернігові на меблевій фабриці, а в наше село приїхав жити. Охоче ділився своїми знаннями з сільськими будівельниками та столярами. У мене Мишко малий був, то якось спитав у Козакова, чи не можна б лижі зробити. Він розповів, які заготовки треба, й навчив. Тоді на наших саморобних лижах чи не півсела дітвори каталося. Про корито поросятам чи топорище й говорити нічого, а от якісну діжку зробити складніше. Розповідали, що й батько мій на огірки діжку зробив, та мати поскаржилася, що вода не держиться. А він тоді: «Ти ж сказала на огірки, а не на воду треба».

Василь Гордійович сам навчався в людей і в свою чергу навчав інших. Навіть коли вже залишив виробництво, пропонував, мовляв, привозьте мене в будівельну бригаду, навчатиму молодь. Із вдячністю говорить про сільського умільця голова кооперативу Михайло Купрієнко.
- Ми з Василем Гордійовичем пропрацювали разом понад 20 років: і льон вантажили, й скиртували, а найдовше - у будівельній бригаді, - розповідає керівник господарства. - Я тоді був студентом, по суті, нічого ще не вмів, і Василь Гордійович, як батько, навчав працювати, життєвим досвідом ділився. Від нього навчився я й лижі робити, й діжечки.

Керівник згадує життєву науку наставника, старшого досвідченого щирого односельця, а також його підтримку у важкий момент. Михайло Купрієнко за рішенням односельців тільки очолив кооператив, де треба було розпочинати, як кажуть, із нуля. І в тій ситуації дехто з трудівників запропонував по можливості за власним бажанням підтримати новостворене господарство. Михайло Михайлович і нині, через 10 років, вдячний кожному, й зокрема - Василю Гордійовичу, який одним із перших приніс свої кровні для загальної справи. Виходить, повірив, що кооператив виживе. Й не помилився.

Василь Гордійович з Парасковією Андріївною виростили сина й доньку.
- Тепер зашилися удвох із соловейком, - каже господарка. -У дітей свої сім'ї, донька в Чернігові, у неї двійко синів, а син у Кувечичах обжився, мають двох доньок. Михайло працює в господарстві головним інженером.

- Чому ви свою половинку соловейком називаєте?
- Бо такий він у мене хороший, трудящий, добрий, надійний, ніколи, як деякі інші жінки, горілки від нього не ховала. Усьому міру знає. Як же інакше? Мій соловейко...

Хто б ще так додумався називати, як не любляча дружина? Таки ж бо є в житті непересічні цінності, які вимірюються не сріблом-злотом, а повагою, любов'ю, вдячністю, теплотою душевною.

Ніна Петровська, газета «Наш край» №91-92 (9231-9232) 16 листопада 2013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.