• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Наступив на протипіхотну міну. Праву ногу відірвало відразу. Але дівчина не покинула


Наступив на протипіхотну міну. Праву ногу відірвало відразу. Але дівчина не покинула

24-річний Владислав Шатіло, чернігівець, ветеран полку «Азов», через місяць після повноліття поїхав воювати на схід України. Про це не жалкував ні разу.


Владислав Шатіло, ветеран полку «Азов»

— 28 липня 2014 року мені виповнилось вісімнадцять років. Йшла активна фаза війни, я переживав, що не встигну туди. Мої друзі теж збиралися на війну. Деякі навіть підробляли документи, щоб піти служити, адже хлопцям тоді було по 15-17 років. На той час створили добровольчий батальйон поліції «Чернігів». Я завів там друзів і на початку серпня почав готуватися до першої ротації. Пройшов курс молодого бійця.

— Як і де його проходили?

— Смішно зараз це згадувати. Заняття проходили тиждень на базі поліції. В районі Старої Подусівки. Нам показували, як затримати людину, як обшукувати машину тощо. Усе що найпотрібніше для спецпризначенців. Також дали зробити по 20 пострілів з автомата Калашникова та шість з пістолета Макарова. Ось і вся підготовка.

«Перша ротація»

— 15 вересня 2014 року поїхав у свою першу ротацію у Станицю Луганську з батальйоном «Чернігів». Його основа — 14-та сотня з Майдану «Вільні люди». Можна було поїхати на місяць раніше. Але чекали друга, у нього були негаразди з медичною комісією, проблеми з серцем. Лікарі так і не дозволили йому йти служити. А я був наймолодшим у батальйоні з позивним «Шатя» (від прізвища) ще близько року.

Служив на рівні зі старшими побратимами. У деяких вже був досвід бойових дій в Афганістані чи Іраку, і ним вони ділилися з нами.

— Як рідні відпустили на війну?

— Я єдина дитина у родині. В підлітковому віці був активною дитиною, дома майже не з’являвся. Весь час проводив на вулиці з друзями. Займався різними видами спорту, але професійно ніде не затримався. Тому, коли я збирався на Схід, для рідних це не було якоюсь несподіванкою. Сидіти спокійно у місті, коли йде війна, я б не зміг.

Мама подякувала, що я їй відразу сказав правду. Бабуся проживає окремо, дізналася лише через три місяці. Я її пожалів і не розказав одразу. Але місяців через три їй це сказали сусіди. Батьки розлучені, тато нині покійний. Був радий і теж мене підтримав.

Уявлення про війну взагалі не було. Бачив лише у фільмах. Жодного разу не пожалкував, що потрапив на фронт.

Наш підрозділ був під МВС, тому більш-менш хлопці були укомплектовані. Заробітна плата складала близько десяти тисяч гривень. Наче і велика на той час. Але більша частина все одно йшла на одяг і спорядження. Багато всього привозили і волонтери.

У батальйоні «Чернігів» прослужив рік, до серпня 2015 року, їздив на ротації місяць через місяць. Не вистачало людей на той час. У вересні 2015 року вступив до полку «Азов». Там щороку мав дві відпуски по 15 днів і одну — на десять днів, якщо є на те сімейні обставини.

По телевізору у нас не договорюють всіх реалій, що там коїться. В зоні АТО місцеве населення майже все зазомбоване. По телебаченню йдуть лише російські канали, українського мало. Бабусі і дідусі постійно кричали нам в спину: «Бандерівці, навіщо ви сюди приїхали. Їдьте звідси і не вбивайте нас!»

В «Азові» втратив побратима Юрія Луговського з Львівської області. У Водяному в нього поцілив снайпер. Стрілки працювали добре підготовлені і заїжджі.

— Чи вдавалося спілкуватися з протилежною стороною?

— Вороги — це вороги. І друзями вони ніяк стати не зможуть. Якщо на полі бою друг або рідна людина перейде на ворожу сторону, я вб’ю, не роздумуючи.

— Як часто додому дзвонили?

— За можливості. Мама знала, де я, але спілкувалися загальними фразами. Навіть під час активних бойових дій і обстрілів казав їй, що все тихо і сидимо на базі. Адже розумів, що ворог поряд і мене теж можуть прослуховувати.



«Мама не знала про поранення три місяці»

Для Владислава війна на передовій закінчилась у березні 2019 року, коли він втратив ногу. Під час розмінування наступив на протипіхотну міну.

Поранень було два. Перше отримав в зоні АТО у лютому 2017 року. Але воно не зв’язане з виконанням бойового завдання. На базі чистили зброю. Через необережне поводження Євген Томачевський, мій товариш, ненавмисно поцілив у мене з автомата. Куля потрапила у ключицю, а від неї відрикошетила в легені. Були зламані ребра. Пробув на лікарняному близько трьох місяців. Женя — мій кращий друг, а тому особисто до нього претензій не мав. Це дійсно був нещасний випадок.

Друге поранення отримав 20 березня 2019 року після боїв на Світлодарській дузі (лінія оборони, куди на початку 2015 року відійшли з Дебальцевого сили АТО. — Авт.). Ми розміновували дорогу біля селища Новолуганського. Наступив на протипіхотну міну. Праву ногу відірвало відразу. Врятувати чи пришити можливості не було. Пам’ятаю все, як було, як падав. Свідомості не втрачав, сам собі накладав жгут-турнікет на кінцівку. Мабуть, від вибуху все заніміло одразу, бо болю не відчував взагалі. Побратими винесли мене. За годину вже був у госпіталі в місті Часів Яр Донецької області. Більше тоді ніхто не постраждав. Наступного дня мене перевезли у госпіталь міста Дніпра, де пробув близько двох місяців.

Після першого поранення навіть реабілітація була важча, ніж після другого. Мамі попросив ні з частини, ні з госпіталю не дзвонити і нічого не казати. Побачила мене, коли я отримав перший пробний протез і повернувся в Чернігів. Хотів сказати їй особисто, при зустрічі, щоб їй легше було сприймати. Десь місяців через три після поранення. До цього, я їй періодично дзвонив і казав, що зі мною все гаразд.

Актриса з Маріуполя


— З дружиною Оленою, на два роки за мене молодшою, познайомились в Маріуполі, де була база постійної дислокації полку «Азов». Там ми відпочивали між ротаціями. Шукати у Чернігові не було часу. Це було влітку 2017 року, після першого поранення. Маріуполь на той час вже був мирним і спокійним завдяки хлопцям з «Азова», які його звільнили. Після робочого дня ми з товаришем вирішили прогулятися до магазину. Зустріли у парку двох дівчат. Слово за слово і обмінялися контактами. Почали зустрічатися частіше. Зрозуміли, що це кохання з першого погляду і не можемо один без одного. А от інша пара не склалася. Мій знайомий згодом звільнився, а дівчина танцюристка їздила з гастролями по всьому світу.

Два роки ми зустрічалися, притиралися один до одного. Більшість часу на відстані, спілкувалися телефоном. Я їздив в АТО, Олена — в Харків на навчання.

Після поранення дівчина була зі мною майже весь час. Був поряд і Женя Томачевський. Він також інвалід другої групи. У Водяному, в лютому 2018 року, його підстрелили з кулемета. В нього немає нирки, селезінки, видалено метр кишківника.

Після поранення я міг продовжувати службу в полку «Азов», займати якусь кабінетну посаду. Але на той час я вже п’ять років віддав захисту Батьківщини, вирішив звільнятися і влаштовувати особисте життя.

Чекав, поки Олена закінчить навчання в академії культури, щоб разом переїхати до Чернігова. Вона в мене актриса. Приїхали восени 2019 року і майже відразу одружилися.

З інвалідністю, але в чергу на житло — зась!

— У законах прописано багато, але по факту майже нічого немає — квартири, машини, безліч пільг. Наскільки мені відомо, в Чернігові ще ніхто не отримав машину від держави. Квартири, щоправда, отримують інваліди першої і другої групи, — каже Владислав.

— Ви інвалід другої групи. Чи є перспектива отримати житло?

— Через те, що мав у власності 1/3 частину в квартирі бабусі (загальна площа близько 40 квадратних метрів), формально за законом є своя площа і її вистачає для мене і дружини. Цю частку я передарував матері. Але мені повідомили, що такими діями я «завідомо ускладнив своє житлове становище». Після цього потрібно п’ять років чекати і не можна ставати в чергу. З дружиною проживаємо на зйомній квартирі.

Так само з безкоштовним проїздом. Водії часто відмовляються возити атошників. Або не більше двох у салоні. Але ж за законом, вони повинні возити, скільки є. Чи держава не передає перевізникам кошти, чи вони десь губляться у самих перевізників? Прикро, що я не завжди можу скористатися своїм правом.

Життя без ноги

— Близько двох місяців чекав на протез. Повністю оплатила держава. Німецької комплектації. Лише сама стопа коштує більше ста тисяч гривень і ще близько п'ятдесяти тисяч — частина протезу, що з'єднується з куксею (частина кінцівки, що залишається після ампутації. — Авт.).

Раз на рік можна безкоштовно робити ремонт і раз на три-роки — міняти стопу.

Нещодавно у Верховній Раді хотіли внести постанову, щоб збільшити терміни ремонту і придбання нового протеза. Але ветеранська спільнота відстояла. Навіть раз на рік робити ремонт недостатньо. Тим паче для активних людей, які постійно в русі.

Після останнього поранення минуло більше двох років. На протез я стараюся не звертати уваги і веду активний спосіб життя. Ні в чому себе не обмежую. Роблю все, що робив раніше — керую автівкою, їжджу на велосипеді, займаюся спортом. Тренуюся через день.


Протез Владислава Шатіло

Єдине, що було важко на початку, — розходитися. І звикати, що опора знаходиться на гомілці, а не на стопі.

Спеціальність Олени, на жаль, не дуже затребувана в Чернігові. Вакантних місць немає. Ходила на кастинг до обласного драматичного театру. Але тоді набрали лише чоловіків. Їй сказали почекати. Зараз Олена домогосподарка.

Я по інвалідності отримую пенсію, близько 11 тисяч гривень щомісяця. З Максимом Лещенком і Романом Січком створили ремонтну бригаду з трьох чоловік. Також продовжую займатися громадською роботою. Від підрозділу «Азов» його колишній командир Андрій Білецький створив політичну партію «Національний корпус». У Чернігові є осередок цієї партії, я долучаюсь на громадських засадах.

Нині закінчив перший курс за спеціальністю «Національна безпека» Острозької академії.

Ігри воїнів

Нещодавно Владислав Шатіло брав участь у змаганнях «Ігри воїнів». Виборов три золоті і одну срібну медалі.

— Команда з Чернігівської області привезла найбільшу кількість медалей. Національні «Ігри воїнів» в Україні провели вперше. Вони стали відбірковими до збірної, яка представить державу на міжнародних «Іграх воїнів» у США вже у вересні. Усі організаційні і фінансові питання беруть на себе організатори змагань. З Чернігівської області приймати участь будуть троє: я, Олександр Гавриленко, чернігівець, співробітник поліції, і Олександр Дударєв з Коропа, ветеран ЗСУ. Владислав Шатіло переконаний, що мир треба відстоювати не лише на фронті, але й тут, у тилу.

Не всі підтримують своїх захисників і навіть не соромляться це казати в обличчя. В тому ж транспорті не тільки водії, а й самі пасажири, постійно дорікають як мені, так і побратимам, що ми безкоштовно їдемо, а вони вимушені за це платити. Але ніхто з них не задумується, поки вони спокійно живуть у сонячному місті, десь на Сході їх спокій оберігають хлопці.

* * *

— В області, станом на 1 червня, зареєстровано 14805 учасників АТО/ООС, — повідомила Оксана Петренко, головний спеціаліст відділу Міністерства у справах ветеранів України в Чернігівській області.

Ольга Самсоненко, тижневик «Вісник Ч» №24 (1831), 17 червня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Владислав Шатіло, ветеран, полк «Азов», військовий, людські долі, війна, «Вісник Ч», Ольга Самсоненко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект