Юрій Горошко: істеричні люди з поганими нервами на посаді викладача не затримуються

Цього колоритного чоловіка постійно плутають із якимось митцем та намагаються познайомитися на вулиці. У інших містах місцеві жителі приймають за іноземця і починають розмову англійською мовою. Втім, Юрій Васильович Горошко до цього вже звик і реагує з гумором. Робота викладача чернігівського педагогічного університету, професора кафедри інформатики і обчислювальної техніки та діючого програміста спонукає філософському ставленню до будь-яких проявів життя.

Я був завжди пов'язаним із нашим педагогічним університетом. Ще студентом працював у ньому спочатку лаборантом, потім вчився у аспірантурі. І нарешті, викладачем, доцентом на кафедрі. Можна сказати, у цих стінах пройшло все моє життя.

У 1988 році я вперше побачив комп'ютер. Це були “Yamaha”, які привезли до нашого інституту. Графіка, звук, і все таке незвичайне та красиве — на ті часи видавалося повною дивиною. Програм було мало, тому зразу довелося вчитися програмувати: самотужки вивчив і асемблера, і “Паскаль” для тих комп'ютерів. Вечорами приходив до класу, де вони стояли, і сидів до ночі. Ось так я і захопився комп'ютерами.
Під керівництвом академіка М.І. Жалдака створювали програмний засіб “Гран-1”. Його знають багато студентів та викладачів, він і сьогодні використовується у багатьох школах України для вивчення математики. Цією програмою я займався всю аспірантуру, а деякі фрагменти доробляю і зараз. Якщо хто захопився програмуванням — то це вже на все життя.

Комп'ютерні ентузіасти за останні десятиріччя перетворилися із програмістів у просунутих користувачів. Коли комп'ютери були примітивними, для того, щоб хоча б що-небудь на них зробити, обов'язково треба було вміти програмувати. А зараз програм уже стільки, що для виконання будь-якої задачі програмувати нічого не треба. Програми стали складнішими, і попит на них збільшився. Тому якщо студент хоче пов'язати своє життя із програмуванням — він завжди знайде роботу. А кваліфікаційний поріг у цю галузь завжди був високим, і для того, щоб робити серйозні речі, треба дуже багато знати.
А взагалі, програмування — робота молодих, це треба розуміти. На певному етапі людина, яка розвивається, переходить на інший етап: менеджмент, підготовку учнів, постановку задач програмістам.

Ким студент буде після закінчення факультету інформатики чи взагалі ВУЗу — залежить виключно від нього. Я, звісно, викладаю їм якісь основи інформатики, даю компетенції певного рівня. Але в Україні ніяка вища освіта не робить зі студента по закінченню університету спеціаліста, і особливо — комп'ютерна. Якщо студент хоче розвиватися, ставить мету навчитися програмуванню, у нього немає іншого варіанту, як тільки займатися самоосвітою. За допомогою викладачів такої мети можна успішно досягти. Деякі мої студенти успішно працюють у чернігівських ІТ-фірмах програмістами. А якщо мети не ставити, випускник ВУЗу буде просто кваліфікованим користувачем комп'ютера.
Є ще така галузь як “олімпіадне програмування”, для якого можна готувати студентів. Якщо людина гарно виступає на високому рівні: Україна, світ, то це дає і гроші, і престиж.

Ще у Древньому Єгипті казали: нове покоління зараз зовсім не те, яким було наше. І до таких заяв треба ставитися філософськи. Але, насправді, дійсно освітній процес в Україні зараз зовсім не той. Стосовно програмування скажу, що дуже погано, коли зменшується кількість годин математики. А математика — це наука, яка тісно пов’язана з програмуванням. Мабуть, диференціація освіти відбулася таким чином, що для пересічного учня навантаження зменшилися, але з'явилося більше спеціалізованих закладів. Але гарні студенти, які прагнули вчитися, були і двадцять років тому, є і зараз.

Студенти стали прагматичними і приземленими. Але це ж проблема не їхня, а всього суспільства. Людям треба якось виживати, і приземленість та прагматизм - саме ті якості, які дозволяють ефективно робити це.

Реформи міністра освіти Табачника мало кому можуть подобатися. У Чернігові відбуваються масові злиття університетів, із Політеху утворюють якогось здоровенного монстра, який буде монополізувати освіту. А монополізація цієї сфери завжди призводить до погіршення ситуації. Не буде у ВУЗу конкурентів — важко буде говорити про якісну освіту. Це — погана для нашого міста тенденція.

Прив'язка кількості викладачів до кількості студентів, яка існує у нас — це те, від чого страждає і процес навчання і взагалі рівень освіти. Ситуація складується абсурдна — якщо ти виганяєш студента за його незадовільні знання, тим самим ти обрізаєш собі зарплату. Студентів начебто виганяти ніхто і не забороняє. Але відбувається це за рахунок втрати ставок. А хто ж на це піде? Тому і вчаться всі, крім якихось зовсім патологічних випадків. І як би ти не хотів, планка, яку викладач ставить собі по якості освіти, знижуватиметься навіть попри його бажання. А ходять розмови про те, що кількість студентів на викладача ще збільшать. Тобто, якість освіти впаде ще.

Якщо на викладачів створюється велике аудиторне навантаження — наукою їм займатися ніколи. Ні сил, ні часу після тих пар уже не буде розвиватися і займатися своїми  дослідженнями. Незрозуміло, потрібна державі наука чи ні.

Іноді дійсно здається, що держава спеціально робить наших людей тупими, щоб легше було керувати ними. Освіта в Україні спрощується і примітивізується, навчальні програми стають іншими. У якихось елітних закладах, може, все по-другому. Але у звичайних, на мою думку, багато предметів не на високому рівні.

Розподіл на елітні навчальні заклади і “для всіх” - це не є погано. Погано те, що елітність ця визначається не на основі таланту студентів, а на основі гаманців. Для талановитих людей повинні бути складніші навчальні плани і вищий рівень навчання. Але якщо для цього потрібні передусім великі гроші, нічого з цього не вийде.

Викладачу обов'язково треба отримувати наукові ступені. Написання і захист дисертації — це те, що розширює кругозір науковця, дозволяє познайомитися із багатьма колегами по всій країні, альтернативними точками зору. Завдяки такій роботі людина не вариться у власному соку. Кажуть, що у даний час у сфері захисту наукових ступенів велика корупція, але я із таким не стикався. Доктором я став цього року, і, крім офіційної плати за захист, досить високої, правда — 8 000 грн., нічого нікому не платив. А взагалі, все залежить від рівня ради, з якою ти співпрацюєш.

Хтось із відомих сказав: “Зроби захоплення своєю роботою, і ти більше не працюватимеш жодного дня”. Може, бути викладачем чи науковцем зараз і не так престижно, і не дуже вигідно матеріально. Але якщо ти хочеш цим займатися, то люби свою справу, і не матимеш проблем.
Якщо любиш свою роботу і студентів, ти вчитимеш їх не тільки тому обсягу необхідної інформації, яка зафіксована у навчальній програмі, а і чомусь іншому: світогляду, ставленню до життя. Намагатимешся власними прагненнями запалити якесь світло, яке у майбутньому вкаже шлях студенту. Вчиш ставити цілі і добиватися їх, бути послідовним і наполегливим. Ось це, мабуть, і є наша місія.

Студентів треба любити, навіть якщо деякі з них тебе зовсім не люблять. Терпимість і толерантність — дуже важливі складові роботи педагога. Істеричні люди з поганими нервами на посаді викладача не затримуються. 

Колись спробував порахувати, скільки тисяч книжок я прочитав. І не зміг цього зробити. Раніше у мене в сумці завжди була якась книга. Зараз я замінив їх на електронну книжку, яку читаю за кожної нагоди. Читання — це моє друге велике захоплення.

Через свій зовнішній вигляд інколи потрапляю у кумедні історії. Люди на вулицях питають, чи не художник я або музикант. А у великих містах вважають іноземцем. У Москві приносять меню англійською мовою. А в Києві нещодавно звернулися: “Welcome to Ukraine”.

Довідка: Горошко Юрій Васильович, доктор педагогічних наук, доцент, професор кафедри інформатики і обчислювальної техніки Чернігівського національного педагогічного університету.
Неодружений
Захоплення — програмування та книги

Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.