І рідний рушничок карпатський

Від Глібова чи Гліба пішла назва поселення - ніхто достеменно не знає. У всіх документах - село Нове, але місцеві називають інакше, хутором або Глібівкою. Тут дві вулиці - від Нової гілкою відходить Лісова, всього 18 дворів і проживає 50 людей - віддалений від села куток кілометрів на два. На під'їзді праворуч - порожні приміщення типової ферми, на околиці зліва в заростях дерев і кущів - триповерхова цегляна споруда без вікон. А далі - асфальтована вулиця з доглянутими обійстями, сучасний вигляд мають і два довгі будинки казенного типу з квітниками у дворі. Зовсім не по-хутірському в селі.

- То свого часу побудував радгосп житло для працівників, - розповідає депутат Седнівської селищної ради, майстер лісу Михайло Шевчик. - Радгосп ім. Чкалова був потужним - займалися овочівництвом, працювала свиноферма. Всім вистачало роботи. Коли виробництво занепало, виїхали з Глібівки й молоді трудівники. Залишилися люди поважного віку. У нас немає магазину, двічі на тиждень на кілька годин відкривається кіоск сільпо, не їздить громадський транспорт, але ще ходить шкільний автобус - у Глібівці четверо учнів. Про село детальніше розказав би хтось із старожилів.
Михайло Олексійович знає всіх - це його депутатський округ. Він називав прізвища, імена, навіть роки народження. Наприклад, Настя Витязь - із 1927-го, Поліна Дуброва - теж із 27-го, їхні ровесниці Віра Мельник і Оксана Шихова, а Розалія Ребенок - аж із 1921-го року.
- До речі, Розалія Федорівна може багато цікавого розповісти, - зазначив співрозмовник.

На відгалуженій вулиці під самим лісом - її садиба. Ошатний сад підступає до будинку, в палісаднику - троянди, гортензія. Доріжки - мов на доглянутій дачі, а не в сільському дворі. Живе бабуся при сім'ї, молодша донька з чоловіком переїхала з міста, господарюють, і мати доглянута. Розалія Федорівна охоче погодилася розповісти про своє життя і про Глібівку.
- Народилася я аж на Івано-Франківщині, в Букачівському районі, в 1921 році. Навчалася в польській школі, як усі, й костел відвідувала. Подорослішала - стала першою комсомолкою, - з гордістю й душевним піднесенням розповідає про давно минуле. - Працювала на залізниці. Навіть у Дніпропетровськ посилали навчатися, так що я професійний залізничник. А прожила тут, бо заміж вийшла за Івана Ребенка. Познайомилися, коли він після Фінської війни у нас працював. Та доля сюди нас привела. Як розпочалася війна, залізничну бригаду евакуювали в Ніжин. Недовго там попрацювала, фронт наближався(ми з Іваном уже були одружені), то до свекрів у Глібівку перебралася. Тоді ще хутори були, пам'ятаю Вовков, Католік, Панська долина... В Олексія й Уляни Ребенків була велика сім'я - шестеро дітей. Дві доньки -Марина й Галя та четверо синів
- Петро, Іван, Микола й Григорій. Хлопці всі з війни повернулися, дружно ми жили, у радгоспі ім. Чкалова працювали. В сорокових роках тут не було й клаптика вільного, уся земля оброблялася. Які ж помідори родили! Земля була червона. А кавуни горами лежали. В радгоспі вирощували також висадку буряків і капусти.

Розповідаючи, як переживали воєнні роки, Розалія Федорівна зазначила, мовляв, усім було важко, а їй на чужині, далеко від рідних (ні вісточки, ні звісточки) - здавалося б, ще тяжче мало бути, але щиро, по-родинному сприйняли її в Івановій сім'ї, й односельці доброзичливо ставилися, бо й сама поважала людей, і працьовитою була. За всяку роботу бралася, та ще й шити трохи вміла. Обновками радувала зазвичай своїх, іноді й сусідів. Спливали роки, у повсякденній селянській зайнятості все встигала: донькам увагу приділяла й повишивати викроювала годину-другу, ще й у самодіяльності брала участь - у п'єсах грала, вірші читала. На різних роботах працювала, зокрема у дитсадку, але найбільше - в радгоспі, на овочівництві. Яскраво закарбувався в пам'яті той день, як їй і чоловіку вручали значки Ударника соціалістичної праці. Розалія Федорівна вийшла на поле, а чоловік погнав того дня череду пасти, коли ж бригадир його шукає. Сказала, що черга їхня прийшла відпасувати, так послав людину на підміну, а Івану Олексійовичу на поле сказав прибути.
- Отак при людях вирішили нас вшанувати, обом значки вручили прямо на робочому місці, - пригадує жінка приємний момент трудової біографії.

Назавжди стала Глібівка рідною для Розалії Федорівни - через кохання, родину, роботу. І донькам не перечила, як дорослими стали. Старша поїхала до бабусь на Івано-Франківщину й там залишилася, менша в Чернігові жила й працювала, поки додому повернулася. Тож історія села, яке стало рідним,їй не чужа.
- Тут поселилися люди вже після революції, - розповідає історію Глібівки Розалія Федорівна. - Колись довкіл на хуторах жили, а цегляний будинок край села - то пана чи купця Яцька, довкіл - його землі. За копанкою цегельний завод був і скляний працював. Кажуть, Яцько у Лизогубів грошей заробив, побудувався, непоганим був, людей не зобижав.
- Із третього поверху того будинку всю околицю видно,- додає донька (у дитинстві не раз побувала там із ровесниками), і сад панський великий був.

Віра Іванівна пригадує, як закінчила чотири класи в Новому, семикласну освіту здобула в Черниші, до речі, до 1954 року село належало до Черниської сільради, а середню -в Седневі. Пішки добиралися (у нинішньому році виповнилося 50 років, як закінчила школу). Повернувшись у батькове обійстя до старенької мами, на землю свого дитинства, жінка переймається тутешнім життям - радіє благодатній тиші, свіжому подиху лісу, внукам, що приїздять із міста й можуть насолоджуватися, як і вона в дитинстві, красою рідного куточка. Внучка Руслана особливо любить за козами спостерігати, вже помічниця, слухняна дівчинка.
- Погано тільки, - зазначає Віра Іванівна, - що транспорт до нас не ходить. Колись заїздила маршрутка з Макишина в Нове - відмінили. Нас тут хоча й мало, але ходила б у певні дні маршрутка за графіком, люди б їздили. А Михайла Олексійовича нам Бог послав, - раптом перевела розмову на сусіда через городи. - Він - наша «швидка» допомога в усьому, наш зв'язок і підтримка, депутат наш. Узимку як замете вулицю, телефонуємо: «Олексійовичу, виручай, не можна вийти». Нічим у нього розчистити сніг, але хоч трактором проїде, протопче стежку - і то добре.
- Електрику в нас у 62-у році провели, - каже Розалія Федорівна. - І газ уже років 15 маємо. За роки багато змінилося, навіть у хаті, тепер і вишивки мої не потрібні, але зберігаються.
Віра Іванівна внесла до світлиці стос акуратно складених вишитих хрестиком речей - рушники, картини у стилі другої половини ХХ-го століття, характерні для нашого регіону. І раптом - старенький рушничок із геометричним узором.
- А це мій, ще дівоцький, із Карпатського краю, - запроменилися очі Розалії Федорівни.

Ніна Петровська, газета «Наш край» №63-64 (9203-9204) 10 серпня 2013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.