«У наймах було справжнє пекло...»

Параска Дмитрівна Кучернюк із Левковичів народилася 11.11.11 - дата, так би мовити, відповідає модним традиціям останніх років. Але було це понад століття тому, у далекому 1911 році... Життя прожила нелегке, натомість бабуся й досі залюбки спілкується й завжди рада гостям.

- Я її дуже люблю, свою рідненьку, - розповідає донька Параски Дмитрівни Віра Орішко. - Що довелося перетерпіти їй на життєвому шляху - не дай Боже нікому.

Коли маленькій Паші виповнився рік - померла мати, у шість дівчинка залишилася сиротою - не стало й батька. Мачуха не захотіла собі зайвого клопоту й віддала дитину чужим людям. Якийсь час сирота тулилася біля старої хворої жінки. Згодом її забрала до себе рідна бабця. Але й там дівчинка була зайвою, адже, окрім бабусі, в одній хаті мешкав її син зі своєю дружиною й дітьми. Інколи, утираючи гірку сльозу, старенька згадує, як дядько брав її малою на поле: він сіяв, а вона волочила кіньми. Дядько стомиться, сяде відпочити, а їй не дозволяє.

Коли підросла, подалася у найми до Киїнки, згодом до Слабина, де доглядала дітей місцевих учителів. Пам'ятає, як просилася додому, але бабуся не могла її забрати, адже тітка постійно докоряла, мовляв, зайвий нахлібник їм не потрібен. Віддали Параску в заробітки у М.-Коцюбинське, але там було справжнє пекло. Спала дівчина біля печі на мішку, о п'ятій ранку вже мала накосити трави й нагодувати коня.
- Після - весь день доводилося ходити у мокрому від роси одязі, бо не мала у що перевдягтися, - переповідає Віра Орішко материні спогади. - Якщо в Слабині хоча б щось платили (за місяць можна було заробити на нову хустку), то тут зовсім нічогісінько. За ці роки мати навчилася терпіти знущання й коритися долі.

Згодом Парасчин дядько поїхав із сім'єю у Хабаровськ, бабуся залишилася сама, тож забрала онуку до себе у Левковичі. Пройшли роки, настав час створювати власну сім'ю.
- З батьком мама познайомилася на будівництві залізниці, полюбили одне одного, а згодом і побралися, - продовжує пані Віра. - Народилася моя сестра Люба, потім я. Але щастя було недовгим, у 43-му батька не стало. Так залишилася мама з двома дітьми на руках. Працювала в колгоспі, у полі - від зорі й до зорі, а зимовими вечорами вишивала. Вдруге заміж не пішла, казала: «Батьком для моїх дітей ніхто не зможе стати». Але нас завжди жаліла, тішила.

Нині Параску Дмитрівну доглядає донька, а на свята навідуються онуки.
- Як доживу, - каже бабуся, - восени мені виповниться аж 102 роки. А як подумаю - ніби й не жила, так швидко промайнув час...

Міла Погуляй, газета «Наш край» №31 (9171), 19 квітня 12013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.