Однією рукою заплітати косу вона так і не навчилась. Усе інше робить

Долі таких людей, як Ганна Анатоліївна Яценко із села Рудівки Прилуцького району, вражають. Народилася жінка... без правої руки. Вірніше, рука є, але закінчується зап'ястям. Замість кисті — маленька подушечка з п'ятьма крихітними пальчиками, з яких ростуть нігтики. Якоюсь не такою, як усі, жінка себе не вважає. Лівою рукою навчилася робити все. Трьох дітей народила й виростила, онуків діждалася. Варить їсти, порає город, пере, білить хату, жне траву, доглядає стареньку маму.

«Мама були на восьмому місяці, як їх переїхала підвода»

Хата Ольги Андріївни та Ганни Анатоліївни — край поля. У кукурудзі, яку вирощує місцевий орендар, завелися лисиці. Тягають кляті з людських дворів курей, зупину їм нема. Ось і в Яценків 18 було, а залишилося тільки четверо. Та ще й шуліка прилітає.
— Не знаємо, що й робити, — каже Ганна Анатоліївна. — Колись велике хазяйство тримали. Корову, свиней, кролів... Тепер залишилося четверо курей, і то не знаємо, чи виживуть.
Хату цю Ольга Андріївна та Анатолій Гнатович побудували, вже проживши разом 26 літ. У сорок п'ятому вони побралися. Тоді поранений у праву руку лейтенант прийшов у школу викладати військову справу. Оля вже працювала тут діловодом. 2 лютого вони розписалися, а 3 березня справили весілля.
— Привів він мене до своєї матері, — розповідає Ольга Андріївна. — Вона мене дуже любила. Восени ми з Анатолієм двома коровами возили буряк. Я вела корів на поводі, чоловік ішов ззаду. Раптом корова наступила мені на ногу. Я впала, і віз двома боковими колесами переїхав мене, якраз по попереку. Чоловік злякався, підняв мене на руки.

— Що болить? — питає.
— Нічого, — кажу.
Ну, ми ще навантажили буряками віз, поїхали додому. Зі мною ніби й нічого. Хоч була я вже на восьмому місяці вагітності, якихось змін усередині не відчула. 1 грудня почалися перейми. Свекруха послала когось із сусідів по фельдшера, але, доки він прийшов, я вже народила Галю. Усе зробила мати, Наталія Петрівна, спасибі їй, золота була людина. Прожила вона до 96 років, ніколи в лікарні не лежала. Шістьох синів народила. А у війну знайшла в житі мертвого радянського солдата, перевезла до своєї хати і поховала в садку. Вважала хлопця з Київщини Дмитра Софієнка своїм сьомим сином. Два роки доглядала його могилу. Пізніше прах покійного перевезли в Яблунівку, поклали у братську могилу. Мудра була жінка, моя покійна свекруха...
А тоді, як народилася Галя, ми й побачили, що права ручка у неї покалічена. Гадаємо, через те моє падіння під воза. Мабуть, ще в утробі дитина зазнала травми.

У п'ять літ Галя вже вміла писати

Галя росла кмітливою дівчинкою. У п'ять літ уже переписувала до зошита газетні замітки. І в школі вчилася добре. Діти її любили, ніколи не дражнили. Лівою рукою робила все. Коли через вісім з половиною років у Яценків народилася ще одна донечка, Лідія, Галя гралася з сестричкою, няньчила її. Вони й досі дуже дружні, радіють кожній зустрічі і розмові, ділять пополам горе й радість.
У школі Галя ні в чому не поступалася ровесникам, її звільнили від уроків виробничого навчання, а вона все рівно ходила. Грядки на пришкільній ділянці доглядала, полола, сапувала — як усі. І вдома бралася за всяку роботу. Наполегливою росла. Закінчила одинадцять класів, а далі ще й річні бухгалтерські курси в Прилуках. Роботи за спеціальністю в селі не було, і вона пішла працювати в книжковий кіоск, І тоді до юної дівчини прийшла любов.

Любов

Микола Джевага був з дуже бідної сім'ї. П'ятеро дітей, злидні в кожному кутку. Після восьми класів пішов у Ладан вчитися на тракториста. І мало не щовечора пішки приходив у село на побачення з коханою. Від Ладана до Прилук —18 кілометрів, а тоді ще до села 12 навпростець. І назад так само, пішки. Що то значить молодість і любов!
Ольга Андріївна, звісно, хвилювалася. Доведе Микола Галю до воріт, мати тут як тут.
— Іти геть і не ходи сюди! — проганяє залицяльника. — Бачиш, вона інвалід, діла робити не зможе.
— Я буду все робити! — Микола їй у відповідь.
Іншого разу забирає мати дочку від хвіртки.
—Та зрозумій же,—твердить парубку, — заміж вона не буде йти!
— Буде! — не здається Микола.
Ольга Андріївна Джеваг добре знала. З матір'ю Ольгою Костівною вчилася в одному класі. А батьки молодих взагалі дружили. Мало не в сльозах дружина кинулася до чоловіка:
— Та скажи ж хоч ти їй! Яке заміжжя!
Анатолій Гнатович — людина поміркована. Ніколи ні на які конфлікти не йшов. І тут сказав:
— На твоє усмотрена.

Отак усе й вирішилось. Прийшли до Яценків свати з хлібом і засватали Галю. Вирішили, що після весілля Микола житиме у приймах — Яценки-батьки обоє працювали в школі, на грошах, та й Галі краще жити вдома, біля мами і бабусі.
Так усе й було. Микола прийшов у прийми. Тесті йому ще й мотоцикл купили. Ганяв на ньому селом. На слова заздрісників, що треба б обережніше їздити, реготав:
— Цей розіб'ю — новий куплять!
У жовтні 1966 року вони справили весілля. Микола працював на тракторі, Галя — в книжковому кіоску. Троє їхніх діток народилися підряд: у 1967-ому — Наташа, у 69-ому — Вітя, через рік — Світлана. І до школи так ходили: Світлана — в перший клас, Вітя — в другий, Наташа — в третій.
Усіх дітей Галя народила в селі — тоді в Рудівці був пологовий будинок. Вона виявилася дуже вправною мамою, так гарно сповивала і дочок, і синочка, що санітарки не могли надивуватися:
— Та вона ж це робить краще за нас!

Подружнє життя тривало тільки 9 літ

Ольга Андріївна пропрацювала в школі 42 роки. У неї в трудовій книжці один запис: прийнята на роботу — звільнена з роботи у зв'язку з виходом на пенсію.
— Дев'ять директорів пережила, — сміється вона. — Строгі були, дисципліну тримали. Так що онуків, як і моїх дітей, гляділа свекруха Наталка Петрівна.
А Галя про своє каліцтво ніколи й не думала. Навчилася робити усе на світі. Навіть вишивала, виконувала нескладні операції на швейній машинці. Усе робила і робить по дому, по хазяйству, на городі.
— Чого не змогла, то це заплітати однією рукою собі косу,—усміхається вона.—Довга була... Ніяк не виходило. Перед дев'ятим класом домовилися з мамою, що відріжемо. У тому віці всі дівчата підстригалися. Ну й я. Так і вирішили проблему.
Після книжкового кіоску вона клубом завідувала, далі кухарем у шкільній їдальні працювала. По гектару буряків у колгоспі порала. Не жінка, а диво!

З Миколою дев'ять років прожили нормально. А тоді розгулявся чоловік. Не так пив, як любив чужих жінок. Терпіти таке Галя не змогла. Пішов — іди. Цікаво, що в суперницях вона не бачила ворогів. Коли через якийсь час він одружився з Анею і там народилося п'ятеро дітей, Галя сприйняла молоду дружину колишнього чоловіка як рідню.
— Діти ж наші між собою рідні, то чого нам ворогувати, — каже Ганна Анатоліївна.
Аня заїхала в село із Закарпаття. Тут їх багато, тих, що приїхали в Рудівку на буряки та й знайшли собі на Чернігівщині долю. Звуть їх чомусь гуцулами. Й Аня — гуцулка по-тутешньому. Діти дружать між собою, матері — теж. Ось 31 січня Яценки святкували 90-річчя Ольги Андріївни, то серед гостей була й Аня. А як же інакше! І на Петра, коли ми приїхали до Ганни Анатоліївни та Ольги Андріївни, вони покликали й Аню. Прийшла після церкви, поцілувала Ольгу Андріївну, пригостила цукерками. Посиділи, поговорили. А тоді гуцулка заспішила додому: час доїти корів. Велике хазяйство тримає, всієї роботи робити не переробити...

З Підмосков'я сина привезли в труні

Діти в Ганни всі вчилися добре. Наташа у школі була відмінницею, одержала золоту медаль, вивчилася на економіста в Харківському сільськогосподарському інституті імені Докучаева. Живе в Димерці Козелецького району, має чотирьох синів.
Світлана з чоловіком працює в Києві. У Прилуках будують дім. Маму з бабусею провідують часто.
Вітя закінчив морехідку в Лієпаї. Трохи плавав мотористом, а потім повернувся додому. Жив з дружиною і сином у Прилуках, їздив до Москви на заробітки. У 2001 році сестрі Світлані зателефонували знайомі. У те, що вони повідомили, не хотілося вірити. У Лікіно-Дулево Орєхово-Зуєвського району, де працював Віктор, його знайшли вбитим. Забрати тіло сина поїхала Галя з Миколою і зятем, чоловіком Світлани. 32 роки прожив на світі Віктор. Мав повернутися додому. Розповідали, що вже зібрався в дорогу. Грошей, які заробив, при ньому не знайшли.
А за рік до того помер Анатолій Гнатович. П'ять літ був прикутий до ліжка, не ходив ногами.

Отак горе за горем прийшло до Ганни Анатоліївни та Ольги Андріївни. Два роки тому помер і Микола. Ховали його обидві дружини і діти.
— Вітін син Віталік цього року закінчив школу, — каже Галя. — Гарний хлопець. Захопився айкідо, робить успіхи. Невістка наша вийшла заміж, народила доньку. І слава Богу. Віталіка ж не ображають, а це головне.

«Мама радіють: дочекалися літа!»

— Я ще до школи ходила, як мама з татом повезли мене до Києва, щоб замовити протез, — розповідає Ганна Анатоліївна. — Зробили. Але носити його я не змогла. Наче й не важкий, але літом у ньому жарко, а зимою — холодно. Ходжу так. А що мені ховати? У селі знають, яка в мене рука. Я нею допомагаю собі — і як воду з колодязя дістаю, і як серпом траву жну, і сумку несу, квіти саджу, обід готую, консервую. Та все роблю. Якось білила хату і впала на праву руку тріщини подовжні були. Зрештою все зажило. Але з тих пір рука мерзне. А все інше – нормально.
Група інвалідності у мене третя, пожиттєва. Платили по 8, по 16, по 24 карбованці. Такі були пенсії. А вже як померли батько, а були вони на війні офіцером, інвалідом першої групи, у військкоматі добра людина підказала, що я як інвалід дитинства можу одержати пенсію по втраті батька. Тепер за нього нараховується пенсія і мамі, і мені. Нам на життя вистачає.
Хазяйства вже не тримаємо. Мама стали слабі, треба більше уваги приділяти їм. Взимку вони чекали тепла. Тепер радіють: тепле літечко надворі! Отак і живемо. Завжди раді приїзду сестри Ліди, дочок, онуків. Дай їм Бог щасливої долі!

Лідія Кузьменко, тижневик «Чернігівщина» №29 (357)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.