GOROD.cn.ua

Однією рукою заплітати косу вона так і не навчилась. Усе інше робить

Тепер вони у хаті удвох: Ольга Андріївна та Ганна Анатоліївна
Долі таких людей, як Ганна Анатоліївна Яценко із села Рудівки Прилуцького району, вражають. Народилася жінка... без правої руки. Вірніше, рука є, але закінчується зап'ястям. Замість кисті — маленька подушечка з п'ятьма крихітними пальчиками, з яких ростуть нігтики. Якоюсь не такою, як усі, жінка себе не вважає. Лівою рукою навчилася робити все. Трьох дітей народила й виростила, онуків діждалася. Варить їсти, порає город, пере, білить хату, жне траву, доглядає стареньку маму.

«Мама були на восьмому місяці, як їх переїхала підвода»

Хата Ольги Андріївни та Ганни Анатоліївни — край поля. У кукурудзі, яку вирощує місцевий орендар, завелися лисиці. Тягають кляті з людських дворів курей, зупину їм нема. Ось і в Яценків 18 було, а залишилося тільки четверо. Та ще й шуліка прилітає.
— Не знаємо, що й робити, — каже Ганна Анатоліївна. — Колись велике хазяйство тримали. Корову, свиней, кролів... Тепер залишилося четверо курей, і то не знаємо, чи виживуть.
Хату цю Ольга Андріївна та Анатолій Гнатович побудували, вже проживши разом 26 літ. У сорок п'ятому вони побралися. Тоді поранений у праву руку лейтенант прийшов у школу викладати військову справу. Оля вже працювала тут діловодом. 2 лютого вони розписалися, а 3 березня справили весілля.
— Привів він мене до своєї матері, — розповідає Ольга Андріївна. — Вона мене дуже любила. Восени ми з Анатолієм двома коровами возили буряк. Я вела корів на поводі, чоловік ішов ззаду. Раптом корова наступила мені на ногу. Я впала, і віз двома боковими колесами переїхав мене, якраз по попереку. Чоловік злякався, підняв мене на руки.

— Що болить? — питає.
— Нічого, — кажу.
Ну, ми ще навантажили буряками віз, поїхали додому. Зі мною ніби й нічого. Хоч була я вже на восьмому місяці вагітності, якихось змін усередині не відчула. 1 грудня почалися перейми. Свекруха послала когось із сусідів по фельдшера, але, доки він прийшов, я вже народила Галю. Усе зробила мати, Наталія Петрівна, спасибі їй, золота була людина. Прожила вона до 96 років, ніколи в лікарні не лежала. Шістьох синів народила. А у війну знайшла в житі мертвого радянського солдата, перевезла до своєї хати і поховала в садку. Вважала хлопця з Київщини Дмитра Софієнка своїм сьомим сином. Два роки доглядала його могилу. Пізніше прах покійного перевезли в Яблунівку, поклали у братську могилу. Мудра була жінка, моя покійна свекруха...
А тоді, як народилася Галя, ми й побачили, що права ручка у неї покалічена. Гадаємо, через те моє падіння під воза. Мабуть, ще в утробі дитина зазнала травми.

У п'ять літ Галя вже вміла писати

Галя росла кмітливою дівчинкою. У п'ять літ уже переписувала до зошита газетні замітки. І в школі вчилася добре. Діти її любили, ніколи не дражнили. Лівою рукою робила все. Коли через вісім з половиною років у Яценків народилася ще одна донечка, Лідія, Галя гралася з сестричкою, няньчила її. Вони й досі дуже дружні, радіють кожній зустрічі і розмові, ділять пополам горе й радість.
У школі Галя ні в чому не поступалася ровесникам, її звільнили від уроків виробничого навчання, а вона все рівно ходила. Грядки на пришкільній ділянці доглядала, полола, сапувала — як усі. І вдома бралася за всяку роботу. Наполегливою росла. Закінчила одинадцять класів, а далі ще й річні бухгалтерські курси в Прилуках. Роботи за спеціальністю в селі не було, і вона пішла працювати в книжковий кіоск, І тоді до юної дівчини прийшла любов.

Любов

Микола Джевага був з дуже бідної сім'ї. П'ятеро дітей, злидні в кожному кутку. Після восьми класів пішов у Ладан вчитися на тракториста. І мало не щовечора пішки приходив у село на побачення з коханою. Від Ладана до Прилук —18 кілометрів, а тоді ще до села 12 навпростець. І назад так само, пішки. Що то значить молодість і любов!
Ольга Андріївна, звісно, хвилювалася. Доведе Микола Галю до воріт, мати тут як тут.
— Іти геть і не ходи сюди! — проганяє залицяльника. — Бачиш, вона інвалід, діла робити не зможе.
— Я буду все робити! — Микола їй у відповідь.
Іншого разу забирає мати дочку від хвіртки.
—Та зрозумій же,—твердить парубку, — заміж вона не буде йти!
— Буде! — не здається Микола.
Ольга Андріївна Джеваг добре знала. З матір'ю Ольгою Костівною вчилася в одному класі. А батьки молодих взагалі дружили. Мало не в сльозах дружина кинулася до чоловіка:
— Та скажи ж хоч ти їй! Яке заміжжя!
Анатолій Гнатович — людина поміркована. Ніколи ні на які конфлікти не йшов. І тут сказав:
— На твоє усмотрена.

Отак усе й вирішилось. Прийшли до Яценків свати з хлібом і засватали Галю. Вирішили, що після весілля Микола житиме у приймах — Яценки-батьки обоє працювали в школі, на грошах, та й Галі краще жити вдома, біля мами і бабусі.
Так усе й було. Микола прийшов у прийми. Тесті йому ще й мотоцикл купили. Ганяв на ньому селом. На слова заздрісників, що треба б обережніше їздити, реготав:
— Цей розіб'ю — новий куплять!
У жовтні 1966 року вони справили весілля. Микола працював на тракторі, Галя — в книжковому кіоску. Троє їхніх діток народилися підряд: у 1967-ому — Наташа, у 69-ому — Вітя, через рік — Світлана. І до школи так ходили: Світлана — в перший клас, Вітя — в другий, Наташа — в третій.
Усіх дітей Галя народила в селі — тоді в Рудівці був пологовий будинок. Вона виявилася дуже вправною мамою, так гарно сповивала і дочок, і синочка, що санітарки не могли надивуватися:
— Та вона ж це робить краще за нас!

Подружнє життя тривало тільки 9 літ

Ольга Андріївна пропрацювала в школі 42 роки. У неї в трудовій книжці один запис: прийнята на роботу — звільнена з роботи у зв'язку з виходом на пенсію.
— Дев'ять директорів пережила, — сміється вона. — Строгі були, дисципліну тримали. Так що онуків, як і моїх дітей, гляділа свекруха Наталка Петрівна.
А Галя про своє каліцтво ніколи й не думала. Навчилася робити усе на світі. Навіть вишивала, виконувала нескладні операції на швейній машинці. Усе робила і робить по дому, по хазяйству, на городі.
— Чого не змогла, то це заплітати однією рукою собі косу,—усміхається вона.—Довга була... Ніяк не виходило. Перед дев'ятим класом домовилися з мамою, що відріжемо. У тому віці всі дівчата підстригалися. Ну й я. Так і вирішили проблему.
Після книжкового кіоску вона клубом завідувала, далі кухарем у шкільній їдальні працювала. По гектару буряків у колгоспі порала. Не жінка, а диво!

З Миколою дев'ять років прожили нормально. А тоді розгулявся чоловік. Не так пив, як любив чужих жінок. Терпіти таке Галя не змогла. Пішов — іди. Цікаво, що в суперницях вона не бачила ворогів. Коли через якийсь час він одружився з Анею і там народилося п'ятеро дітей, Галя сприйняла молоду дружину колишнього чоловіка як рідню.
— Діти ж наші між собою рідні, то чого нам ворогувати, — каже Ганна Анатоліївна.
Аня заїхала в село із Закарпаття. Тут їх багато, тих, що приїхали в Рудівку на буряки та й знайшли собі на Чернігівщині долю. Звуть їх чомусь гуцулами. Й Аня — гуцулка по-тутешньому. Діти дружать між собою, матері — теж. Ось 31 січня Яценки святкували 90-річчя Ольги Андріївни, то серед гостей була й Аня. А як же інакше! І на Петра, коли ми приїхали до Ганни Анатоліївни та Ольги Андріївни, вони покликали й Аню. Прийшла після церкви, поцілувала Ольгу Андріївну, пригостила цукерками. Посиділи, поговорили. А тоді гуцулка заспішила додому: час доїти корів. Велике хазяйство тримає, всієї роботи робити не переробити...

З Підмосков'я сина привезли в труні

Діти в Ганни всі вчилися добре. Наташа у школі була відмінницею, одержала золоту медаль, вивчилася на економіста в Харківському сільськогосподарському інституті імені Докучаева. Живе в Димерці Козелецького району, має чотирьох синів.
Світлана з чоловіком працює в Києві. У Прилуках будують дім. Маму з бабусею провідують часто.
Вітя закінчив морехідку в Лієпаї. Трохи плавав мотористом, а потім повернувся додому. Жив з дружиною і сином у Прилуках, їздив до Москви на заробітки. У 2001 році сестрі Світлані зателефонували знайомі. У те, що вони повідомили, не хотілося вірити. У Лікіно-Дулево Орєхово-Зуєвського району, де працював Віктор, його знайшли вбитим. Забрати тіло сина поїхала Галя з Миколою і зятем, чоловіком Світлани. 32 роки прожив на світі Віктор. Мав повернутися додому. Розповідали, що вже зібрався в дорогу. Грошей, які заробив, при ньому не знайшли.
А за рік до того помер Анатолій Гнатович. П'ять літ був прикутий до ліжка, не ходив ногами.

Отак горе за горем прийшло до Ганни Анатоліївни та Ольги Андріївни. Два роки тому помер і Микола. Ховали його обидві дружини і діти.
— Вітін син Віталік цього року закінчив школу, — каже Галя. — Гарний хлопець. Захопився айкідо, робить успіхи. Невістка наша вийшла заміж, народила доньку. І слава Богу. Віталіка ж не ображають, а це головне.

«Мама радіють: дочекалися літа!»

— Я ще до школи ходила, як мама з татом повезли мене до Києва, щоб замовити протез, — розповідає Ганна Анатоліївна. — Зробили. Але носити його я не змогла. Наче й не важкий, але літом у ньому жарко, а зимою — холодно. Ходжу так. А що мені ховати? У селі знають, яка в мене рука. Я нею допомагаю собі — і як воду з колодязя дістаю, і як серпом траву жну, і сумку несу, квіти саджу, обід готую, консервую. Та все роблю. Якось білила хату і впала на праву руку тріщини подовжні були. Зрештою все зажило. Але з тих пір рука мерзне. А все інше – нормально.
Група інвалідності у мене третя, пожиттєва. Платили по 8, по 16, по 24 карбованці. Такі були пенсії. А вже як померли батько, а були вони на війні офіцером, інвалідом першої групи, у військкоматі добра людина підказала, що я як інвалід дитинства можу одержати пенсію по втраті батька. Тепер за нього нараховується пенсія і мамі, і мені. Нам на життя вистачає.
Хазяйства вже не тримаємо. Мама стали слабі, треба більше уваги приділяти їм. Взимку вони чекали тепла. Тепер радіють: тепле літечко надворі! Отак і живемо. Завжди раді приїзду сестри Ліди, дочок, онуків. Дай їм Бог щасливої долі!

Лідія Кузьменко, тижневик «Чернігівщина» №29 (357)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: людські долі, «Чернігівщина», Лідія Кузьменко