Біографія з позначкою «Цілком таємно»
Іван Давидовим Кудін
Повернувшись додому, до рідної Софіївки Щорського району, не любив розповідати про військову службу. Коли його «притискали» товариші, мовляв, розкажи, як там у вас було, відповідав жартома: «Служба, як і в інших військових частинах: стройова, навчання, перебували у Дніпропетровську».
- Коли закінчив так звану «службу», - розповідає Іван Кудін, - запросили в особовий відділ. Там без церемоній сказали: «Прочитайте, поставте підпис. Майте на увазі: ніде і ні за яких обставин...».
Мені вдалося зустрітися і поговорити із «засекреченим» Іваном Кудіним.
- Розкажіть, будь-ласка, про ту таємничу війну за кілька тисяч кілометрів, на якій все-таки довелося побувати?
- До армії мене призвали в жовтні 1951 року з Корюківщини (на той час наша Софіївка належала до Корюківського району). Шістьох нас відправили до Дніпропетровська, але в одну військову частину ми потрапили втрьох: я, Михайло Василенко та Олександр Воробей. Рік служили разом. Потім мене перевели в інше місце. На той час я був досвідченим навідником, першим номером 85-міліметрової зенітки. Тоді це була грізна артилерійська зброя. Разом з товаришами потрапив до Київського військового округу. Зібрали нас двадцять чоловік. Сказали, що у нас буде дещо інша служба.
- Можна було запитати, яка саме?
- Ні, таке не заохочувалося. Хоча ми все-таки поцікавилися. Командири пояснили: «За два тижні дізнаєтеся. Служитимете за кордоном. Ви, як комсомольці, маєте усвідомлювати - Батьківщина кличе».
- Шукали добровольців чи забирали примусово?
- Якось надвечір нас вишикували і розказали про ту таємничу службу, спитавши, чи є добровольці. За кілька хвилин всі ними стали. Іншого вибору не було.
- Сказали, куди повезуть?
- Ні, таких пояснень не чув. Привезли на залізничний вокзал. Їхали у плацкартних вагонах з кількома пересадками. Тиждень перебували у дорозі.
- Куди привезли?
- До Іркутська, де командири стали ще мовчазнішими. Тиждень «сиділи на валізах». Тут сформували частину. Нас розподілили у вагони-товарняки і відправили. Так ми дісталися китайського кордону. Військові тут ходили в незвичній формі. Нас зводили до лазні, а вже через три-чотири години стояли у великих колонах у китайській військовій формі, яка була схожа на будівельну, зеленуватого кольору. Капелюх циліндричний, із козирком та навушниками. Передягнувши, повезли до китайсько-корейського кордону. Частину розкидали по селах, іншу - перевезли до містечка Андунь. Там вишикували. Командири зачитали наказ, мовляв, ви тут є, а фактично. немає. Іншими словами, «військо у секреті».
- Яка це була війна? Як несли службу?
- Корейсько-американська. Службу несли восьмигодинним чергуванням біля зеніток. Завжди були напоготові. Проте нам повідомляли, коли назустріч рухалася ціль.
- Чи розповідали правду у листах?
- Нас попередили: про військове справи не писати. Та й усі листи перечитувала спеціальна служба. Тому багато викреслювали. На тих листах, які проходили, ставився штамп «Перевірено військовою цензурою».
- Чи вдавалося комусь її «обійти»?
- Одного разу намагався перехитрити. Захотілося порадувати своїх родичів із Шахтарська Донецької області. На той час у Китаї продавали модні «газові» хустинки, в Союзі таких не було. Я придбав, уклав до конверта з листом, спеціально пройшовся по ньому праскою, щоб не помітили... Куди там! Витягнули. А лист дійшов.
- Ви відчули себе у ролі «китайця»?
- Які ж ми китайці? Кожного дня згадували рідну Батьківщину. Дуже сумували... Там, на кордоні, ми перебували майже два роки, воювали по-справжньому. Хоча в наших документах про це немає відміток.
- Вдалося пізніше підтвердити факт перебування на війні?
- Нас засекретили так, що тільки років п'ятнадцять тому я отримав статус «учасника бойових дій», а деякі мої товариші й досі його не мають.
Сніжана Божок, тижневик «Деснянська Правда – вільна» №54 (28033)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: війна, розвідник, Сніжана Божок




