Грем’яч, який з лиця землі стертий: історії двох сімей про втрату дому і життя «після»

Грем’яч — найпівнічніше з донедавна великих сіл України. Але сьогодні — це суцільна рана. Село повільно зникає з мап району, області і всієї держави під ударами, вогнем і часом. Те, що ще вчора було вулицями, подвір’ями, будинками й інфраструктурою та повнилося звичним людським рухом, сьогодні — руїни і згарища. І все ж у пам’яті тих, хто звідти виїхав, Грем’яч залишається живим. З городами, хатами, голосами сусідів і щоденними справами, які колись здавалися звичайними.

«Ми сиділи до останнього»

Подружжя Кушнеренків — мої бабуся і дідусь — залишило Грем’яч тоді, коли жити там стало небезпечно не умовно, а буквально. Перші скиди почалися ще влітку 2025 року. Спочатку їх сприймали як тимчасове явище.

— У червні вороги почали влучати скидами в дах — раз, другий. Ми трохи підлатали, думали, минеться, — розповідає бабуся Ольга Михайлівна.

Але влучання не припинилися. Навпаки — ставали точнішими, почали скидати вибухівку на людей.

— Потім знову прилетіло, діда (так вона, за звичкою, називає свого чоловіка) поранило. Він вийшов обдивитись обійстя після атаки і, повертаючись до хати, наступив, очевидно, на міну. Ми обмотали ноги бинтами, щоб хоч трохи зупинити кровотечу. Всі ноги були посічені і з уламками в живому тілі. Покидали речі, які були, взяли паспорти — і поїхали. Якби ще 5–10 хвилин, нас би накрили дронами. Не знаю, як тоді доїхали до міста. Одразу в лікарню, а там вже чоловік втратив свідомість через сильну кровотечу.

— Ви щось забирали з дому?

— Поїхали туди ще потім через деякий час. Зять та онук допомагали, поки чоловік був у лікарні. Тоді була сильна злива, і ми вирішили ризикнути. Там вже курей ловили, качок. Собаку в машині везли. Усе, що могли, забрали. А потім уже не було як з’їздити — дрони доганяли машини, трактори…

Село, яке вигорає щодня

За чотири роки повномасштабної війни Грем’яч перестав бути місцем, де можна жити. Будинки руйнувалися не за раз: спочатку пошкодження, потім — повне знищення.

— Хату розбили, сарай побили, а навесні вже добили повністю. Все згоріло. Нема нічого вже — ні хати, ні сараю, — Ольга Михайлівна скрушно зітхає.

Цілі вулиці в Грем’ячі зникають одна за одною — не поступово, а різко. Люди говорять про це коротко і без зайвих прикрас:

— Всю вулицю попалили. Залишилися считані дома.

Разом із житлом зникало не лише відчуття дому, а й усе, що робило село живим і самодостатнім.

— Все спалили — і школу, і лікарню, і садок, — кажуть переселенці-грем’ячани.

Це не просто перелік будівель, а зруйнований уклад життя: місця, де вчилися, лікувалися, росли діти. Село спорожніло майже повністю. За підрахунками колишніх жителів, наразі в Грем’ячі ще залишається десяток людей. А як вони там живуть — хто знає? Щоденні обстріли не залишають навіть мінімальної змоги для звичайного існування. У таких умовах життя перестає бути життям у звичному розумінні. Воно зводиться до виживання, де кожен день стає випробуванням.

Коли страх стає сильнішим за прив’язаність

Інша родина з п’яти осіб (свого прізвища вони просили не називати) залишила Грем’яч раніше — взимку 2023 року. Вони довго не наважувалися виїхати, сподіваючись, що стане тихіше. Але ситуація лише погіршувалася. Обстріли посилювалися, вибухи ставали регулярними, а життя — дедалі нестерпнішим. Це рішення не було одномоментним. Воно визрівало поступово. Психологічно витримувати це ставало дедалі складніше. Після виїзду вони ще поверталися влітку — ненадовго. Але побачене лише підтвердило: назад дороги немає. Зв’язок майже зник, комунікації були зруйновані, а обстріли — ще інтенсивнішими. Село почало порожніти. Люди виїжджали одне за одним. А потім родина втратила будинок — снаряд повністю його зруйнував.

«Повернутися — це вже не про життя»

Сьогодні обидві родини говорять про майбутнє Грем’яча без ілюзій.

— Приїхати… подивитися… поплакати на руїнах…

Повернення в їхньому розумінні більше не означає відновлення життя. Це радше спроба попрощатися з місцем, яке було домом. Навіть після завершення війни повернення життя до Грем’яча виглядає малоймовірним у найближчі роки. Село практично знищене. Його відбудова потребуватиме величезних ресурсів — часу, грошей і зусиль. І таких сіл в Україні десятки і сотні.

Пам’ять проти порожнечі

Найболючіше — це не втрата будівель. Найважче — усвідомлення, що дому, подвір’я, де пройшло життя, більше не існує. Там, де було дитинство, де були друзі, де було відчуття дому, тепер — порожнеча і руїни, вигоріла земля.
І навіть якщо колись повернення стане можливим, це буде вже інше місце. Без тих самих стін, які пам’ятали голоси господарів. Без життя, яке їх наповнювало. І все ж залишається крихка надія, що колись, не скоро, але все ж Грем’яч знову стане місцем, де житимуть люди, а не витимуть вовки і здичавілі собаки. А мене сьогодні ведуть і ведуть туди спогади. Того зруйнованого вщент села мені ніщо не замінить.

Джерело: газета «Сіверський край», Анастасія Андрос

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: