Війна залишила шрами. Життя подарувало силу. Стежки долі Івана Тупика довжиною у 90 років

З онукою Олесею

Є історії, які хочеться слухати повністю. Бо за кожним прожитим роком –людська доля, за кожним спогадом – ціла епоха, а за кожним шрамом – випробування, які залишають свій слід на все життя. Історія Івана Ісаковича ТУПИКА із Дібрівного, який цьогоріч святкував своє 90-ліття, це підтверджує. Бо його доля – то життєвий шлях людини, у якому поєдналися мужність, працьовитість і любов до рідного краю.

ТА ДАЛЕКА, АЛЕ Й ДОСІ СТРАШНА ВІЙНА

Іван ТУПИК народився 2 червня 1936 року у звичайній сільській родині. Його батьки – Ісак та Марина Тупики виховували трьох синів: Дмитра, Івана та Олександра. Іван був середнім у родині. Коли розпочалася Друга світова, наймолодшому, Сашку було лише 9 місяців. Батько Івана пішов на фронт. На плечі матері лягли всі турботи про родину: виховання синів, господарство та очікування чоловіка з війни. Саме ці роки навчили Івана Ісаковича витримці, відповідальності та вмінню долати труднощі.

– Одного разу ми з хлопцями знайшли німецьку каску. Ми тоді були дітьми й не усвідомлювали всіх небезпек війни. Для нас це була просто цікава річ. Я одягнув каску, але мене побачили німці. На щастя, вони лише забрали її й не зробили мені нічого поганого, — пригадує Іван Ісакович.

Ще одна історія з дитинства пов’язана з німецьким телефонним кабелем. Коли окупанти проклали дротовий радіозв’язок, Іван знайшов кабель і відрізав шматок – просто тому, що той знадобився йому для власних дитячих справ. Так маленький Іван, сам того не розуміючи, тимчасово завадив роботі німецького зв’язку. Іван Ісакович згадує, що коли коли німецькі війська прийшли у Дібрівне, багато сімей залишили свої домівки й переховувалися у лісі, де жили у землянках. Родина Тупиків залишилася у рідній хаті. Родина тримала корова, тож маленький Іванко носив молоко у ліс – родичам, які там переховувались.

Одного разу, повертаючись додому, хлопчик знайшов гранату. Йому тоді було лише сім років. Іван приніс небезпечну знахідку додому у гладишці, заліз під стіл і почав її розбирати. Пролунав вибух, який назавжди змінив його життя: хлопчик втратив праву руку та око. Його мама, яка в цей момент стояла біля столу, також була посічена уламками. Іван Ісакович говорить, що рани з часом загоїлися, але шрами залишилися на все життя — як пам’ять про страшну війну, яку йому довелося пережити у дитинстві.

НАВЧАННЯ, ПРАЦЯ І ПЕРШІ ПЕРЕМОГИ

Попри важке дитинство, чоловік згадує свої юні роки з особливим теплом. Він залишався звичайним сільським хлопчиком – допитливим, непосидючим і завжди готовим до нових пригод. У 1943 році Іван пішов до першого класу – з однією рукою, але з великим бажанням навчатися. Навчився писати лівою. І робив це так гарно, що вчителі й учні тільки дивувались. З дитинства Іван був привчений до праці. Допомагав батькові у лісі: саджали дерева, доглядали за насадженнями, прибирали ділянки. Саме тоді, можливо, і з’явилася його особлива любов до лісу, яка згодом стала справою всього життя.

Після закінчення школи Іван Ісакович навчався у школі тваринництва в Седневі. Найбільше юнака зацікавило бджільництво, яке він і обрав. Навчання поєднувалося з практикою: учні працювали на полях, заготовляли сіно та солому, здобували знання не лише з книжок, а й через щоденну працю. З весни до осені Іван їздив у Седнів на навчання велосипедом, керуючи ним однією рукою. А це 15 кілометрів. Взимку винаймав житло у Седневі, а на вихідні батько забирав його додому конем, адже автобусного сполучення тоді не було. Після завершення навчання Іван працював у колгоспі рахівником, а також за сумісництвом пас овець.



З правнуками Владиславом і Марком

РОДИНА — НАЙБІЛЬШЕ БАГАТСТВО

У лютому 1958 року Іван одружився із сільською дівчиною Ніною. Уже у вересні того ж року у подружжя народився первісток — син Володимир. Згодом у сім’ї з’явилися ще двоє синів – Олександр та Петро. Сьогодні Іван Ісакович має велику родину, якою по праву пишається: троє синів, шестеро онуків і одинадцять правнуків. Усі діти здобули освіту, виросли гідними та освіченими людьми. Дружина Ніна пішла з життя у 2009 році після тяжкої хвороби. Після її смерті Іван Ісакович ще довгі роки самотужки давав раду великому господарству: доглядав корову, свиней і курей, заготовляв сіно та солому, виконував усю необхідну роботу по двору. І навіть з однією рукою продовжував справлятися з тим, що багатьом важко зробити й двома. Єдине, чого так і не навчився робити сам – доїти корову. У цьому йому допомагала невістка Світлана.

Друга невістка, Тетяна, розповідає як дивувалася своєму свекрові, коли після заміжжя разом із родиною жила з ним в одному домі, поки вони будували власну хату. Її вражало, як вправно Іван Ісакович справлявся з будь-якою роботою, маючи лише одну руку. Він майстрував, ремонтував, будував, виконував усю чоловічу роботу і ніколи не користувався протезом. Тетяна каже, що він умів однією рукою поставити цвях, утримати його в дереві й забити вправно молотком. Так само легко він зав’язує шнурки, готує їжу та дає собі раду з повсякденними справами.

Сьогодні він живе сам, але поруч із ним — велика родина. Старший син Володимир мешкає неподалік і разом із дружиною Світланою часто навідується до батька. Не забувають дідуся й онуки Яна та Олеся, а також правнуки Марк, Антон і Влад. Саме вони найчастіше бувають у дідуся, даруючи йому радість спілкування. Син Петро живе у Чернігові. Разом із дружиною Тетяною вони також регулярно приїжджають до батька, допомагають по господарству, обробляють батьківський город, вирощують городину та роблять домашні заготовки на зиму - і для себе, і для Івана Ісаковича.

Син Олександр також підтримує батька і завжди залишається поруч у важливі моменти. Для Івана Ісаковича родина – найбільша цінність. Він радіє, коли до нього приїжджають діти, онуки та правнуки. Особлива радість для дідуся – зустрічі з найменшими. Правнуки забігають до нього в гості, а він не відпускає їх без маленького гостинця — чи то на морозиво, чи просто на дитячу радість. Такі прості моменти для нього дуже дорогі. У родині Івана Тупика є історія, яка показує, як події минулого відгукуються через десятиліття.

У лютому 2022 року, коли через Дібрівне рухалися російські колони, син Івана Ісаковича Володимир згадав розповіді батька про початок Другої світової війни. Нині, як і багато років тому, війна прийшла у їхнє село, а в родині знову була маленька дитина — наймолодшому правнуку Івана Ісаковича Марку було близько 10 місяців, майже стільки ж, скільки було його дядькові Олександру на початку Другої світової.

– Історія ніби повторюється, – каже Володимир.

КІНЬ І ЛІС — НЕВІД’ЄМНІ ЧАСТИНИ ЖИТТЯ

Особливе місце у житті та у серці Івана Ісаковича займав кінь. Майже 40 років він був його вірним помічником, супутником і справжнім членом родини. Разом вони долали лісові дороги, допомагали у господарстві, перевозили сіно та виконували щоденну роботу. Для Івана Ісаковича кінь був не просто твариною. Він був частиною його щоденного життя, праці та лісових доріг. Коли з віком сил ставало менше і доводилось зменшити обсяг господарства, найважче йому було розлучитися саме з конем. Рідні розуміли, що доглядати за ним непросто: потрібно заготовляти сіно, солому, корм, щодня піклуватися про нього. Але Іван Ісакович довго не міг знайти у собі сили залишитись без вірного друга. І сьогодні чоловік згадує про нього з великою теплотою.

– Ми так любили, коли дідусь брав нас із собою на воза. Він говорив, що зайнятий і роботи багато, а ми все одно обступали його віз, наче горобці. Дідусь не міг нас зігнати, бо бачив, як ми раділи. Відвозив нас за село, а додому ми вже йшли пішки — щасливі, бо для нас це була справжня пригода, — розповідає онучка Яна.

У 25 років Іван Ісакович пов’язав своє життя з лісом, ставши лісником. Спочатку він доглядав за колгоспними лісами, а згодом продовжив працювати у лісгоспі. Загалом цій справі він присвятив близько чотирьох десятиліть. Його робочі будні проходили серед дерев і лісових доріг: він об’їжджав лісові ділянки, стежив за порядком, доглядав за насадженнями, прибирав чагарники, дбав, щоб ліс залишався здоровим і доглянутим. Багато хто пов’язує професію лісника з полюванням. Але Іван Ісакович бачив своє призначення в іншому: він став справжнім охоронцем лісу. Беріг не лише дерева, а й усе живе навколо.

ЮВІЛЕЙ У КОЛІ ВЕЛИКОЇ РОДИНИ

Своє 90-річчя Іван Ісакович відзначив у колі найрідніших людей: дітей, онуків і правнуків. Майже вся велика родина зібралася разом, щоб подарувати дідусеві тепле свято та подякувати за роки любові, турботи й мудрості. Найстаршому правнуку Івана Ісаковича — 24 роки, а наймолодшому — лише чотири. Сьогодні Іван Тупик є найстаршим чоловіком серед мешканців Дібрівного. Попри поважний вік, Іван Ісакович досі їздить велосипедом, рівно й упевнено долає свої звичні дороги – так само, як усе життя долав випробування.

На нашій землі живуть люди, чиї долі здатні багато чому навчити. Іван Ісакович своїм прикладом показує: навіть після важких випробувань можна залишатися сильним, добрим, відкритим до людей і з любов’ю ставитися до природи, яка була поруч усе його життя.

Джерело: "Новини Городнянщини", Валентина Чорна

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: