Спати в одязі й вірити у ранок: чому жителі Мощенки залишаються жити під обстрілами

18 серпня у Мощенці рано вранці росіяни двічі розстріляли з дронів звичайний магазин у селі. Мабуть, вони вбачали у ньому важливий стратегічний військовий об’єкт. Для місцевих же жителів це було єдине місце, де вони могли придбати хліб й інші необхідні продукти. Тепер за хлібом у Городню двічі на тиждень їздить староста Сергій Руденок старостатівською «таблеткою»-УАЗом. Як виживають у таких умовах люди, які, попри оголошення обов’язкової евакуації все ще залишаються жити у селі, що перебуває під постійним прицілом ворога?

— Як били по магазину, то було два «прильоти»: один о 5.40 ранку, другий — о 6.30. Двічі в одне й те саме місце, значить, цілились спеціально. Добре, що був ранній час і людей біля магазину ще не було, – каже Людмила Руденок, яка разом з чоловіком приїхала у Городню, щоб закупитися необхідним і побувати у лікарні. – Ми чули й бачили як летів, потім розвернувся, знизився, порвав усі проводи і влучив прямо у будівлю магазину. За два дні до того дрон влучив у нежилу будівлю. І по пожежній машині, яка приїхала на виклик у той день, FPV-дрон вцілив. Наступного дня також нежилий будинок у селі після подвійного влучання дронів горів. То вже коли бомбили магазин, пожежники у село не заїжджали.



Людмила Руденок

У Мощенці після того обстрілу тиждень світла не було. Зараз уже відновили електропостачання. А як напередодні Дня незалежності у сусідній Гасичівці було влучання дрона у нежилу хату, пожежу знову ж таки староста з місцевими мешканцями намагались загасити. Та хіба то можливо такими силами? З’їв вогонь що міг. Добре, що далеко не розповсюдився. І як ферма там горіла, то чоловік і вночі туди їздив, і вранці. Дуже переживав, щоб масштабної біди не наробило.

Швидка допомога до села не доїжджає теж. У разі потреби доставити хворого до лікарні його слід «вивозити назустріч» медикам у більш безпечне місце. Свого медпрацівника у селі вже нема, фельдшерка виїхала у рамках обов’язкової евакуації.

– Ліки, щоправда, які були у нашого медпрацівника, ще залишилась. Їх теж у разі потреби видає людям староста. Може й з Городні привезти необхідне, – каже пані Людмила. – А от уколоти укол вже нема кому. Мені, наприклад, чоловік робить уколи. А я не вмію. То йому доводиться і лікарем бути, і ветеринаром.

Оце сьогодні у Городню приїхали, свою корівчину прип’яли, бо пасти зараз нема ніякої змоги. То й думається щохвилини – що там з нею, чи жива, чи ворожий дрон і тварину не пожалів?

У пані Людмили кілька сумок із покупками на замовлення односельців, з якими вона чекає чоловіка. У того справ у місті безліч: і хліб забрати, і необхідне купити що хто з людей замовляв, і у міській раді справи повирішувати. Хоча скоріше просто розповісти ситуацію. Як ти їх вирішиш, коли у селі сам залишився і за продавця, і за лікаря, і за ветеринара, і за пожежника? Мабуть, і за поштаря, бо пошта теж щотижня вже не їздить у Мощенку. І як буде надалі – невідомо.

Мобільний зв’язок і інтернет на сьогодні теж послуги, практично недоступні жителям села. Між тим у Мощенці ще залишаються жити люди – до сотні мешканців. Людмила Руденок пояснює це так:

– Страшно стало жити у селі. Дуже. Але як зважитися на виїзд? Ну, мій чоловік, звісно, людей не покине, він же староста. Двадцять років пропрацював на цій посаді. Робота, яка несе велику відповідальність за людей. До того ж у Мощенці живе його мати, моя свекруха, яка вже вісім років як лежача, за нею догляд потрібен.

Та й хати свої, ми ж їх будували, облаштовували обійстя все своє життя. Городи, худоба, господарство. Важко людині зважитись кинути усе, що роками наживалось.

Переїхати, каже пані Людмила, теж непросто. Мало у кого є власні кошти, щоб купити своє житло. Міська рада пропонує будинки у більш безпечних селах. Наприклад, у Пекурівці. Але, каже, то далеко. Хочеться ближче, щоб мати можливість при поліпшенні безпекової ситуації навідуватись у своє обійстя.

Її мати живе у Гніздищі, тож якийсь запасний варіант, коли вже зовсім «припече», є. Та й туди поки не спішать до тещі на довгі гостини.

Поки живуть люди у Мощенці, й вони залишаються, бо потрібні односельцям. Між обстрілами й пожежами мощенці продовжують вести свій нехитрий уклад життя. Порають городи, тримають господарство. Навіть по гриби у ліс ходять, що не може не дивувати у такій ситуації.

Кажуть, були лисички – збирали у більш-менш доступних місцях, здавали заготівельникам. Все ж копійка до маленького родинного бюджету. Нині трохи білі прокидаються. Споконвіку це було селянським промислом. Як примусити себе відмовитись від того, що з дитинства у крові? Це ж своя, рідна земля, свій ліс, де кожен кущик і кожне деревце знайоме.

Через страх і тривогу йдуть у ліс, бо вони тут господарі, а не ті, що шлють на наші землі смертоносні снаряди. Ті ж мотиви звучать і у розповіді 74-річної Валентини Римар з Мощенки. Вона все життя прожила у рідному селі, де народилася. Тут вийшла заміж, тут народилися її діти – син нині мешкає у Києві, донька – у Славутичі.



Валентина Римар

– Сама у хаті залишилась, – каже вона. – Страшно. І вдень, а особливо вночі. Вже ввечері починає накочуватись тривога. Спати лягаємо вдягнутими, щоб встигнути вискочити, якщо буде «приліт». Жаху натерпілася, як у магазин прилетіло. Бачила той шахед, що летів, а тоді на зниження пішов. Я – за документи і за поріг хати. А ховатись куди?

Попри все, жінка написала заяву про відмову від евакуації. Хоча, каже, і діти теж наполягають на тому, щоб вона перебиралась у більш безпечне місце.

– У доньки двокімнатна квартира, і їх там троє, син дорослий з ними живе, ще не одружений. А син взагалі з батьками дружини живе. Отак і виїхати, по суті, нема куди, і страшно виїжджати, кидати усе. І залишатись страшно. Так і живемо.

Наче й розумію, що треба зважуватись на переїзд. Все майно вже пов’язане у вузли на випадок екстреної необхідності, килими скручені. А чи вдасться все забрати?

Ми розмовляємо з пані Валентиною у міській лікарні. Вона приїхала до стоматолога.

– Приїхала разом зі старостою, він ось нас привіз. Маршрутки до нас не ходять, транспортного сполучення нема ніякого, – каже жінка. – Та хоч би й ходили, я ж би не вибралась, бо вже вдома по подвір’ю з паличкою пересуваюсь за станом здоров’я. Тож Сергій Володимирович мене виручає. Втім, як і усіх нас.

Магазину нема – то не біда. Хліб староста привозить, запаси у нас у кожного є з необхідного. Картоплі та овочів наростили. І продовольчу гуманітарну допомогу дають. Ще кури у мене є, то можна по куриці різати на суп. Це все можна пережити.

Аби не оті супостати, що обстрілами життя не дають. Ось, їхатимемо назад додому, і не знаєш що чекає. Хоч у старости і детектор дронів є, а все одно боязно. Так і живемо. Чи то існуємо.

Староста Сергій Руденок на розмову не залишився – багато справ треба повирішувати, поки у Городні. Махнув рукою: «Про мене що писати? Роблю собі що знаю за потрібне, та й усе. Як і кожен би староста на моєму місці. Он, з жінками поспілкуйтесь, вони й розкажуть усе про наше життя».

Розказали. Не скаржились, не нарікали, не звинувачували. Просто по-жіночому розповідали про свої будні. І про проклятого ворога, який є винуватцем усіх бід, які звалились на голови нещасних, ні у чому не винних жителів колись квітучого й затишного села, сама назва якого у багатьох вже нині викликає страх.

Вони не просять допомоги, розуміють, що відповідальність за їхнє рішення про відмову від обов’язкової евакуації лежить на них самих. І за своє життя. Тому просто живуть. Рахують не роками чи місяцями, а днями.

І вірять, що вдасться дочекатись того моменту, коли слово «евакуація» стане не актуальним. І вони видихнуть на повні груди. І спатимуть не в одежі. І зможуть пасти своїх корівчин. І ходити у магазин за хлібом. І про пережите страхіття у селі нагадуватимуть лише давно згорілі хати.

Та віра дає сили жити. І з надією зустрічати кожен новий ранок.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: