Ювілей, якого вже не буде. Пам’яті воїна-штурмовика Олександра Ковтуна

Олександр Ковтун

Двадцять другого лютого Олександр Ковтун відзначав би свій сорокарічний ювілей. Цього дня у їхньому обійсті зібралися б рідні та друзі, й господар – душа компанії, як завжди, сипав своїми добрими і влучними жартами, розвеселяючи гостей, чи, як затятий рибалка, обговорював з ними спільний черговий виїзд на майбутню весняну риболовлю.

Та замість святкового столу родина збереться біля його портрета на Алеї Героїв у рідній Носівці. І біля його могили на Козарському кладовищі. Життя мужнього воїна, дбайливого господаря, люблячого чоловіка й турботливого батька обірвав ворог. Дата дня його народження майже співпала з датою початку великої та кровопролитної війни, і віддав життя, щоб ця війна не прийшла в його дім.

Був більше другом, ніж вихователем.

Олександр Ковтун народився 22 лютого 1986 року на Носівщині у приміському селі Підгайне. Його життєвий шлях був схожим на долі сотень і тисяч його ровесників: школа – професійний вибір – робота за спеціальністю. Після навчання у Носівській ЗОШ №7, вступив до Мринського СПТУ-33, отримав дипломи за спеціальностями слюсаря й тракториста.

Решту професій чоловік опановував самотужки, й коли з’явилася власна родина брався за будь-яку роботу, яка могла б приносити йому не стільки моральне задоволення, скільки допомагала утримувати родину. Тож встиг попрацювати і заправником на столичних АЗС, і кухарем у мережі закладів харчування «Пузата хата», де вони, до речі, працювали з дружиною Юлією.

А, втім, зростаючи у мальовничому селі, з одного боку до якого ніжно тулився густий зелений праліс, а з іншого огортали широкі привільні поля, у його серці завжди жила любов до навколишньої природи й рідної землі. Тож як тільки трапилася нагода, Олександр повернувся додому й до самої мобілізації працював у одному з місцевих лісництв.

Для 19-річного Артура Ковтуна, старшого сина загиблого Героя, батько залишається взірцем. У всьому. Хлопець згадує про нього з теплою усмішкою, хоча в очах — невимовний сум.

— Мій тато завжди був надзвичайно веселим та позитивним, завжди міг сказати якийсь жарт, зарядити будь-кого своїм оптимізмом, — розповідає Артур. — Мені дуже приємно, що саме ці риси його характеру передалися й мені… А ще він був прекрасним кулінаром. І дуже любив природу. У нашому підгайненському лісі батьку була знайома кожна стежинка, кожне деревце. У дитинстві у нього там навіть був свій власний будиночок на дереві – мрія кожного підлітка…

— Батько був справжнім господарем, всі його інструменти – як домашні, так і робочі – були завжди акуратно та дбайливо складені в одному місці, — згадує син. — Таким він був і в роботі. Батько не міг рубати живі, здорові дерева, а прибирав повалені, ті, які вже віджили свій вік, проводив санітарні чистки. Щоб потім на місці старих посадили нові. Часто брав мене на роботу, і я допомагав йому в цьому.

Як і кожна людина, що виросла біля лісу, Олександр був затятим грибником. Це була його стихія, — ділиться Артур. Хоча, як не дивно, із насолодою збираючи гриби, він їх майже не їв. Скільки разів, бувало, виїздили сім’єю до лісу на шашлики. І раптом батько кудись зникає. А через 10-15 хвилин повертається вже з повною корзиною грибів. Радості його не було меж.

Артур згадує кумедну історію, пов’язану з цим батьковим захопленням:

— Одного разу ми з другом теж поїхали по гриби. Збирали усе, що потраплялося на дорозі. Показую татові, а він сміється: каже, що там більшість отруйних. Мені тоді стало соромно, але то таке… Досі згадую ті гриби. Вже після його загибелі, не знаю чому, але чогось мені теж поїхати по гриби. Мабуть, хотілося відчути той зв’язок.

Окрім «тихого полювання», Олександр був майстерним рибалкою. Але й тут у нього був свій, особливий підхід.

— Для нього захопленням було не ловити рибу як усі, вудкою, а руками, — розповідає син. — Недалеко від нас є річка, він мене завжди брав із собою. Одягав гумовий одяг (заброди), залазив у воду і просто руками ловив то щук, то в’юнів. Кидав мені на берег, а я ходив і збирав. Тараньки з тієї риби в нас було море. Вудкою він ловив хіба що на ставку, у центрі Носівки, і то тільки тоді, коли хотів побути наодинці, відпочити від усього.

Батьківська мудрість

Дружба та довіра – цими головними принципами Олександр послуговувався у вихованні обох своїх синів, Артура та Артема.

— Важко без нього, — зізнається Артур. — Мамі, нам з братом. Адже для нас він був більше другом, ніж вчителем чи вихователем. Завжди вчив новому, підказував, підтримував, сміявся разом з нами. Тільки один раз, коли мені було років 4-5, поставив мене «на гречку» в куток, але без зайвої суворості, швидше як попередження. Батько вмів знаходити спільну мову з дітьми, іноді навіть стаючи їхнім спільником у їхніх маленьких хлопчачих хитрощах…

День, який змінив хід життя

Мирне життя родини Ковтунів, як і мільйонів українців, зруйнувало 24 лютого 2022 року.

— Це був жахливий день, коли все змінилося і для мене, і для всієї України, — згадує Артур. — Мама тоді працювала в Києві, біля Бориспільського аеропорту. З самого ранку вона дзвонила татові, але він спав. Тоді вона набрала мене. Я був переляканий, у сім’ї паніка. Сусіди зібралися на вулиці, обговорювали, що робити.

Олександр не міг сидіти склавши руки й за кілька днів разом з іншими чоловіками пішов до ТЦК записуватися до тероборони. Він рвався на фронт одразу, але спочатку йому казали чекати. Проте вже 15 березня 2022 року родина проводжала його на війну.

Шлях Воїна: від піхотинця до штурмовика

Спочатку Олександр служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Для мотивованих, патріотично налаштованих бійців служити там було непросто, беручи до уваги часом зверхнє та зневажливе ставлення до піхотинців з боку окремих командирів. За словами сина, батько частенько жалівся на бридке ставлення з боку окремих командирів.

Тож у 2023 році, коли формувалася 3-тя окрема штурмова бригада, Олександр попросився туди, вважаючи, що там зможе ефективніше використати свій бойовий досвід. Вже у якості штурмовика Олександр пройшов крізь найгарячіші точки.

— Він пройшов через оточення в Бахмуті, воював в Авдіївці, — розповідає Артур. — Бувало, що не виходив на зв’язок тиждень, два, а то й три. Ми дуже переживали. Частіше переписувалися, ніж розмовляли, бо йому так було зручніше. Але що б там не було, у нього була одна відповідь: «Все добре». Казав так, щоб нас не засмучувати.

— За ці роки військова служба стала для батька ще однією професією, яка, за його словами, навіть почала подобатися. Говорив, що обожнює свою роботу — захищати Вітчизну, рідну землю, свою родину, нищити ворогів, які вдерлися на нашу територію...

А між тим отримав близько десятка серйозних контузій.

— Ми були безмежно раді, коли він приїжджав додому. Вважали, що у відпустку, а насправді – на реабілітацію. Але тепер він вже не був таким, як раніше, — з болем зазначає син. — Став дуже серйозним. Вдома про війну намагався не говорити, завжди переключався на щось інше. На жаль, ця війна змінила нас усіх.

За рік до загибелі, зважаючи на численні контузії та стан здоров’я, Олександра перевели до підрозділу протиповітряної оборони (ППО) — навідником в артилерійський взвод зенітної батареї.

Попри все, залишатися людиною

Навіть на новій посаді Олександр проявляв виняткову мужність. 9 серпня 2025 року в районі населеного пункту Вище Солоне Ізюмського району Харківської області він здійснив справжній подвиг.

Будучи старшим вогневої групи під час масованої атаки ворога, Олександр особисто кулеметним вогнем знищив чотири ударні дрони. Його група також ліквідувала кілька FPV-дронів та боєприпас «Ланцет». Завдяки його майстерності було врятовано життя побратимів і збережено техніку.

Проте війна невблаганна. Його останній приїзд додому був сповнений якимись тривожними, болісними передчуттями.

— Йому дуже не хотілося повертатися, — згадує Артур. — Наче сам відчував щось лихе. Казав, що не встиг відпочити, побути з сім’єю, мріяв повернутися додому…

— Ми востаннє розмовляли за день до його смерті. Наступного дня він вже не брав слухавку. Я був у паніці. Мені тоді приснився дивний сон: батько стояв у білому халаті… Після того я щоранку підходив до вікна, не знаючи кого і чого чекаю. А потім за ним з’явилися люди у військовому однострою з важкою й дуже болючою для нас звісткою…

Олександр Ковтун загинув 26 вересня 2025 року.

— Це стало горем для мене і всієї нашої сім’ї, — каже Артур. — Я й досі не усвідомлюю, як жити без того, хто кожну хвилину міг підказати й допомогти. Це біль і страх, які тепер завжди зі мною.

Поховали Героя в рідній Носівці на кладовищі по вулиці Центральній. Але його головний заповіт залишився живим у серці його сина.

— Порад він давав мені багато, дуже важливих, настанов на майбутнє, — завершує розповідь Артур. — Але найголовніша його порада була такою: «Попри все, попри всі труднощі, потрібно залишатися людиною, що би не було». Це найголовніше. Це те, що я запам’ятав назавжди. І я хочу, щоб всі брали з цього приклад — залишатися людьми попри всі випробування долі…

Джерело: газета "Вісті", Григорій Шевченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: