Олександр Купний зі Славутича — легендарний дослідник об’єкта «Укриття» з понад 20-річним досвідом

Його називають легендою ЧАЕС, сталкером об’єкта «Укриття», відеографом зруйнованого четвертого енергоблока станції. Понад 20 років Олександр Купний (зараз йому 65) зі Славутича Київської області пропрацював на Чорнобильській АЕС дозиметристом. Після вибуху на електростанції він не раз заходив у так звану брудну зону, щоб дослідити й задокументувати наслідки найстрашнішої атомної аварії в історії людства.

На конкурс на ЧАЕС

Вночі із 25 на 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС проводились випробування турбогенератора. На цей період чергова зміна мала виконати планову зупинку реактора. Але щось пішло не так… О 1.23 пролунав надзвичайно потужний вибух, а за ним іще один. Це спричинило руйнацію активної зони реактора та конструкцій будівлі. Сумарний викид небезпечних радіоактивних речовин у повітря склав близько 50 мільйонів кюрі. Сталося масштабне радіоактивне забруднення не лише України, а й значної частини Європи. Постраждали Білорусь, Австрія, Німеччина, Нідерланди, Велика Британія, Польща, Латвія і Фінляндія. Зона четвертого реактора й досі залишається радіоактивно забрудненою і надзвичайно небезпечною, перебувати в ній суворо заборонено. Проте жодна небезпека не змогла свого часу зупинити справжнього дослідника мирного атома Олександра Купного.

— Вперше на Чорнобильській АЕС я побував восени 1980 року (електростанція булавведена в експлуатацію в 1977-му. — Авт.). Разом із товаришем, Олегом, поїхав туди на Перший всесоюзний конкурс молодих атомників. На той час я працював на Білоярській АЕС (це Свердловська область росії). Правда, до групи дозиметристів долучився недавно, практики в мене ще не було, встиг лише скласти іспити. Тож і на конкурс потрапив випадково. Річ у тім, що кожна АЕС мала направити на нього двох учасників. Бажаючих було багато, але не всі в силу сімейних обставин могли поїхати так далеко, ось і обрали холостяків.

Результати ми з Олегом показали непогані. На практичній частині він посів перше місце, я — друге. А ось із теорією в мене не склалося. Завадило… волосся. Не сподобалось комісії, що воно в мене довге. Мовляв, як комсомолець може таке мати? А чому ні? Мені завжди подобалось довге волосся, тим більше і в статуті ВЛКСМ жодних зауважень щодо цього не було… У результаті Олег виграв той конкурс, я ж у загальному заліку опинився на восьмому місці серед 22 учасників.

Як би там не було,а молодих фахівців із «Білоярки» помітили і запропонували їм перевестися на ЧАЕС. Тоді там саме почалося будівництво четвертого енергоблока (в експлуатацію його ввели наприкінці 1983 року).

— Я від пропозиції відмовився, — говорить Олександр Валентинович. — Мені не сподобалась Прип’ять. Зарічний (місто, в якому ми жили) зведений у самісінькій тайзі, а в Прип’яті всюди була неначе якась пустка. Чесно кажучи, я думав, що в цьому місті я востаннє. Хто ж тоді знав…



Олександр Купний

Дозиметричний клондайк

У 1985 році батькові Олександра, Валентинові Купному, який на той час був головним інженером Білоярської АЕС, запропонували очолити Запорізьку АЕС.

— Мої батьки родом з України, хоч познайомились у Казахстані. Мама потрапила туди ще підлітком — її сім’ю депортували, а батько приїхав за розподілом після закінчення Київського політехнічного інституту. Я народився в Казахстані. Це вже потім батьки переїхали на Урал. Але мама весь час мріяла повернутися в Україну. Коли батькові в 1984-му запропонували роботу в Москві, а на додачу ще й дворівневу квартиру в елітному будинку, вона навідріз відмовилась. Коли ж за рік мова зайшла про ЗАЕС, умовила тата на переїзд.

Я переїжджати не збирався, бо взагалі тоді не знав, що таке Україна. У Зарічному ж — звичні місця, друзі, кохана… Але через пів року маминих умовлянь я здався. Щоправда, з однією умовою — переїхати зі мною мала моя майбутня дружина, якій на той час було всього 17. Довелося татові домовлятись щодо весілля. Відгуляли його ми у вересні 1985-го, а в березні 1986-го переїхали в Енергодар. Я влаштувався на ЗАЕС оператором центральної зали в реакторному цеху, курирував будівництво четвертого енергоблока. А вже за місяць сталася Чорнобильська трагедія…

Що сказати, навіть атомники на той час не знали її реальних масштабів, не розуміли, що саме відбулося. Набагато пізніше тато розповів, що дізнався про природу аварії вже 28 квітня — він був переконаний, що це не просто вибух водню, як говорилося, а щось сталося саме з реактором, причому проблема не локальна, реактор розкритий, а значить вибухнув. Із чого він зробив такі висновки? Після аварії в Прип’яті проходив збір начальників відділів кадрів АЕС. Був там представник і від нашої станції. У неділю, 27-го, він звідти поїхав. Коли ж у понеділок, 28-го, вийшов на роботу, його одяг заміряли на рівень радіації і зробили спектральний аналіз часточок, які на ньому осіли. Він і показав, що там містяться трансуранові елементи, які є лише всередині реактора. А як ці трансуранові елементи могли потрапити на одяг людини, яка була не на ЧАЕС, а аж у Прип’яті? Відповідь очевидна: те, що було всередині реактора, викинуло назовні. Але, звісно, тоді про це нікому не сказали.

Коли ж реальні відомості про Чорнобильську аварію таки вийшли в інформаційний простір, Олександр Купний загорівся ідеєю поїхати на станцію як дозиметрист.

— Мені вже навіть пообіцяли оформити туди відрядження, але тут запанікувала моя дружина. Вона була на сьомому місяці вагітності, тож хвилювати її я не ризикнув і залишився. Але думка про ЧАЕС мене вже не покидала. Об’єкт «Укриття» і зараз (а надто тоді) — це ж справжній дозиметричний клондайк! Там є всі види радіаційного випромінювання, крім нейтронного, — бета, гамма, альфа. Побачити все на власні очі, помацати, поміряти ту радіацію. Насправді це складно пояснити словами. Коли ти бачиш, як рухається стрілка дозиметра ще, а потім іще, то розумієш, які шалені дози радіації поряд, але при цьому відчуваєш не страх, а справжній захват, що ти це виміряв. Цього відчуття не порівняєш ні з чим.

У 1988-му Олександр Купний узяв відпустку й тихцем поїхав до Києва, щоб домовитись про переведення на ЧАЕС. Усе вийшло, тож його родині довелось переїхати в Славутич.

На четвертому енергоблоці

5 травня 1988 року Олександр Валентинович вперше заступив на чергування.

— Одразу ж попросив колег: «Покажіть, де це». Погодився черговий електрослюсар, який добре знав станцію, бо працював на ній іще з часів будівництва. Я вже намалював у голові картинки того, що побачу, аж Валера привів мене до невеличкого віконечка в стіні, закладеного освинцьованим склом. Звісно, через нього нічого не було видно. Я мріяв не про таке. Тим більше, що влаштувався на роботу черговим дозиметристом на третій енергоблок, тобто зруйнований четвертий фактично був у нас за стіною. І це ще більше підігрівало цікавість. Взагалі перепустки на четвертий енергоблок у нас були (на вході там стояла охорона, тож просто так потрапити всередину було нереально), але зазвичай ми ходили не в ті приміщення, які мене цікавили.

Мені пощастило, що інженером з радіаційної безпеки виявився Валерій Шангуров, мій колега з Білоярської АЕС (ця станція вважалася справжньою кузнею кадрів, тож її вихідці працювали, мабуть, на всіх АЕС Радянського Союзу). Валера залишив у приміщенні четвертого енергоблока фотоапарат, щоб робити знімки цієї зони (хоч заносити туди таку апаратуру не дозволялося), і лише час від часу міняв у ньому плівки. Одразу скажу, що з тих фото вдалих було дуже мало — радіація створює своєрідну вуаль, і фото виходять засвіченими.

Я постійно просив Валеру взяти мене із собою «туди». І ось восени 1988-го ми нарешті пішли в ту зону разом. Це було моє знайомство з четвертим реактором, точніше з тим, що від нього лишилось. Нарешті я побачив те, про що так довго мріяв!

Що вразило найбільше? По-перше, запах. До другої половини 90-х у реакторній залі пахло озоном, як після грози. Так і хотілося вдихнути те повітря на повну. Але такий запах свідчить про наявність дуже потужного випромінювання, до тисячі рентгенів. Повітря іонізується, тому і з’являється запах озону. По-друге, в операторській навантажувальної машини було оглядове вікно в центральну залу з пластин освинцьованого скла. Його розбили, осколки висипались гіркою вниз. Коли я черевиком поворушив те скло, з-під ніг із тріском полетіли величезні блискавки. І досі мурахи шкірою біжать, коли згадую. У той момент я почувався справжнім Зевсом-Громовержцем. Хоча пояснення цього явища просте: від великих полів радіації накопичується статична електрика. Ми не раз намагалися це сфотографувати, але марно. Усе відбувалося так швидко, що фотоапарат не встигав і клацнути.

Майже п’ять років Олександр Купний пропрацював на третьому енергоблоці ЧАЕС, але й на четвертий ходив регулярно.

— Валера брав мене із собою, вдвох у таких місцях спокійніше. А 1994-го я перевівся в групу фото- і відеодозиметричної розвідки об’єкта «Укриття». Отоді й почалася справжня робота з обстеження зони четвертого енергоблока. Наша група мала офіційний дозвіл ходити за певними маршрутами, здійснювати фото- і відеозйомку. Я навіть приблизно не підрахую, скільки разів там був. Отримані дози радіації ми, якщо чесно, ховали, тож можу говорити лише про середні дані: один похід у реакторну залу — від 10 до 20 берів, до «слонової ноги» (застиглого потоку суміші розплавленого металу, каменю, графіту та ядерного палива під четвертим реактором. — Авт.) — 5-7 берів, у басейн-барботер — 1,5-2 бери. А значення ж мають саме оці разові дози, а не опромінення, отримане за все життя. Особисто я якогось суттєвого впливу радіації на своє здоров’я не відчуваю.

Зараз у зруйнований енергоблок персонал станції не заходить. У різних точках об’єкта встановлено спеціальні датчики, які цілодобово передають інформацію до автоматизованої системи контролю.

— Ситуація всередині саркофага змінюється, — стверджує Олександр Купний. — Чим більше часу минає, тим сухіше там стає. Колишня лава (наприклад та ж сама «слонова нога») поступово перетворюється на порох, хоча раніше вона була настільки твердою, що доводилось у неї стріляти, щоб відколоти зразок для аналізів. Металоконструкції теж кришаться. І це не дуже добре. Усі ми розуміємо, яка небезпека ховається в радіоактивному пилі. На мою думку, добре було б зараз знайти якийсь спосіб зафіксувати його на місці (скажімо залити пінобетоном). Адже неможливо спрогнозувати, що буде далі і де той пил опиниться в разі більших руйнувань.

У 2016 році зону четвертого реактора накрили Новим безпечним конфайнментом (чи, як його ще називають, Аркою), який був розрахований на 100 років служби. У лютому 2025-го російський безпілотник поцілив у цю конструкцію. Було пошкоджено її цілісність і герметичність. Цього тижня в МАГАТЕ заявили, що ремонтні роботи Арки слід розпочати якомога швидше, адже її пошкодження виявилось серйознішим, ніж вважали раніше, ізоляційна функція частково втрачена, хоч підвищеного радіаційного викиду назовні і не зафіксовано. Повторна ж атака може стати фатальною…

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: