Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Олена Антонюк з Краматорська вирішила рятуватися від війни у прикордонній Городні

Радио

Олена Антонюк з Краматорська вирішила рятуватися від війни у прикордонній Городні

 

37-річна Олена Антонюк з чотирнадцятирічною донькою Віолеттою все своє життя мешкали в Краматорську, що на Донеччині. Це місто відоме як центр машинобудування в Україні та як неофіційна столиця ювелірних прикрас. Вперше війна його торкнулась у 2014 році, коли з 12 квітня по 5 липня воно було окуповане бойовиками «Донецької народної республіки». Тоді за звільнення Краматорська точилися бої, в ході яких частково були зруйновані цехи заводів Енергомашспецсталь та важкого верстатобудування, загинуло близько п’ятидесяти людей з мирних жителів.

— Тоді, в 2014-му, у нашому місті теж були бої і житлові будинки зазнали руйнувань, — каже Олена. — На час обстрілів ми виїхали в Світлогірськ, там було тихо. Обстрілювали Краматорськ і Слов’янськ. Як тільки Краматорськ знову став підконтрольною Україні територією, ми повернулись у місто. Віолетта ходила до школи, я займалась звичною справою — продавала власноруч вирощену продукцію на місцевому ринку. Ми знову були у звичному житті й почувалися захищеними.



На фото Олена Антонюк

Про те, що небезпека повернеться в їхнє місто повторно, дівчата навіть не здогадувались. Ходили чутки, що можлива повномасштабна війна з Росією, але особливої тривоги не було — просто в це не хотілося вірити. Віолетта каже, що 24 лютого вона прокинулась вночі від вибухів. Почала будити маму, але та, послухавши нічну тишу, заспокоїла: мовляв, тобі почулось, все добре, лягай спати. У ту ніч ракети тричі потрапляли в будівлі Краматорська, а потім тижнів на два зависло зловісне затишшя.

— Через два-три тижні обстріли почались знову, — згадує Олена. — Одна з ракет вибухнула неподалеку від мого робочого місця. Ми зрозуміли, що небезпека наростає з кожним днем. Тим більше, що ми живемо в такому районі, де зосереджено багато установ — міська рада, прокуратура, інші, що робило його зоною підвищеної небезпеки щодо ураження. Школа, в якій навчається донька, і яка знаходиться поруч з будинком, теж зазнала ракетного обстрілу о третій годині ночі четвертого квітня. Це був шок. Рішення виїжджати ми прийняли у той же день. А 5-го вже рушили в дорогу.



Таких руйнувань зазанала школа Віолетти

«МАМА НАКРИЛА МЕНЕ СОБОЮ ПІД ЧАС ОБСТРІЛУ», — ЗГАДУЄ ВІОЛЕТТА. ТОДІ ВОНА Й СКАЗАЛА МАМІ: «ТРЕБА ЇХАТИ»

Тієї ночі Віолетта знову прокинулась від вибуху. Стало зрозуміло, що це десь поруч. Їхній будинок став дрижати, мов під час сильного землетрусу.



На фото Віолетта Антонюк

— Я закричала, — каже дівчина. — Мені здалось, що стеля почала осипатись. Мама підбігла і накрила мене собою. Я подумала, що це кінець. Але коли відкрила очі, побачила, що наш будинок вцілів і зрозуміла, що ми живі. Ми потім довго сиділи у ванній кімнаті — весь час, доки волала сирена. А коли вона стихла, ми виглянули у вікно й побачили, що моєї школи фактично нема. Було темно, по вулиці ходили люди з ліхтариками, намагаючись розгледіти обсяги руйнувань. Вже коли засвітало, я побачила, що розбомблені спортзал і столова вщент. Мій дідусь, мамин тато, ще вмовляв нас кілька днів почекати. Але далі там було залишатись несила.

На той час залізничні колії, якими курсував потяг до Краматорська, були підірвані. Містом ширились чутки, що до обідньої пори 5 квітня їх повинні відремонтувати. Тож Олена з Віолеттою вирішили не гаяти часу й із напередодні зібраними валізами відправились на вокзал.

Через три дні після того, як Олена з донькою залишили перон, вокзал у Краматорську зазнав ракетного обстрілу, під час якого загинуло багато людей.



На фото бомба на вокзалі в Краматорську 8 квітня

Таксі до вокзалу довелось чекати більше двох годин — виїхати спішило дуже багато мешканців Краматорська. Вокзал видався схожим на величезний мурашник. Було незрозуміло, вдасться виїхати чи ні. Адже були люди, які перебували там вже добу й більше і їм не вдавалось потрапити у потяг. Валізи, валізи, перелякані обличчя, маленькі діти, паніка і відчай...


На фото  вокзал у Краматорську, коли звідти намагались виїхати Олена з Віолеттою

— На наше щастя, до вокзалу підійшов евакуаційний автобус, — згадує Віолетта. — Моя подружка, з якою побачились там, на вокзалі, сказала, що він прямує до Дніпра. Бажаючих скористуватись ним було не дуже багато — здебільшого люди чекали потяга, щоб виїхати на захід України чи за кордон. Тож ми з мамою вирішили їхати автобусом, адже з Дніпра можна було добратись до Києва, а звідти вже якось до Чернігова і Городні, де нас чекали знайомі. Дорога була хоч і важкою, але відносно спокійною.

Але Дніпро теж був не дуже гостинним до вимушених мандрівниць. Дівчата згадують, як шукали потяг до Києва. Евакуаційних рейсів не було, лише платні. І на ті квитки вже були розпродані до 8 квітня. Вирішивши почекати в кімнаті для дітей, вони побачили, що кімната теж переповнена. І не зовсім дітьми — чимало дорослих чоловіків і жінок розташувались в очікуванні потягів. Віолетту з мамою попросили на вихід з дитячої кімнати: мовляв, тут все просто: або платіть гроші щоб вас пустили, або покиньте кімнату. Довелось чекати на привокзальній території, сидячи на валізах.

Коли надійшов потяг, який прямував на Київ, його одразу атакував натовп у надії, що провідники все ж візьмуть і певну кількість «безбілетників». Люди штовхались, лаялись, плакали й кричали. Знову жах, паніка, відчай. Було дуже лячно. Одна жінка розповідала, що виїхала з Севеєродонецька і вже два тижні живе з дитиною в підвалі на вокзалі, бо не може втрапити до жодного потягу. Зглянувшись над людьми, які зазнали таких поневірянь, начальник потягу всіх відправив до останніх вагонів — мовляв, вантажтесь. Заберемо всіх.

Їхати довелось півдоби, сидячи на валізах у проході. Але люди не ремствували. Вони всі були об’єднані однією бідою.

«ВИ НОРМАЛЬНІ? КУДИ ВИ ЇДЕТЕ? ТАМ ЖЕ ТІЛЬКИ НО РАШИСТІВ ВИГНАЛИ. І КОРДОН ПОРУЧ!» — ДИВУВАЛИСЬ ВТІКАЧКАМ У КИЄВІ

Добравшись до Києва, Олена почала шукати яким чином їм з донькою добратися до Чернігова. Маршрутки не ходили, міст залишався зруйнованим.

Познайомились з волонтерами, які доставляли гуманітарні вантажі саме в Чернігів. Вони були дуже здивовані проханням дівчат: «Ви перші, хто просить відвезти в Чернігів, а не звідти». Пропонували навіть вивезти їх у безпечну Швейцарію. Але побачивши їхню рішучість, погодились допомогти.

— На ніч нас прилаштували у одному з храмів, де був зосереджений, як ми зрозуміли, волонтерський центр, — каже Олена. — Нас погодували і ще раз запропонували, щоб я хоч Віолетту залишила тут, у Києві, у волонтерів. Але ми відмовились. Щоб там не було, а ми повинні бути разом.

Дорога до Чернігова була тривалою і виснажливою. Довго довелось чекати переправи через тимчасовий міст. Гнітюче враження справляли шрами нещодавніх битв, які чітко виднілись вздовж усієї дороги. Особливо вразили околиці Чернігова, зруйновані до землі. І люди, які у німому горі сиділи хто на скамейках, а хто й просто на землі біля своїх зруйнованих обійсть.

«ДОДОМУ ПОВЕРНЕМОСЬ, КОЛИ ПРИПИНЯТЬСЯ ОБСТРІЛИ І ВЦІЛІЄ НАШ БУДИНОК»

З Чернігова Олену з Віолеттою в Городню забрали знайомі, які й надали їм прихисток. Містечко для дівчат не нове — вони бували тут до війни. Товариська й жвава, не по роках розсудлива Віолетта навіть має тут друзів серед місцевих підлітків.

Олена каже, за весь час, як отримали статус внутрішньопереміщених осіб, ще лише раз отримали грошову виплату як вимушені перселенці. Якби не деякі власні заощадження, доводилось би дуже скрутно. Щиро дякують знайомим, які не беруть з них плати за проживання й всіляко допомагають у вирішенні всіх питань.

Кажуть, додому поки повертатись дуже небезпечно — бої насуваються на Краматорськ. Нині дуже гаряче у Слов’янську, який розташований лише за 30 кілометрів звідти. Очевидно, що наступною ціллю для російської армії в разі їхнього успішного просування стане їхнє рідне місто. Вже сьогодні там нема газу через пошкоджений обстрілами газопровід, в одному з районів відсутнє енергопостачання.



На фото будинок в Краматорську, який першим постраждав від обстрілів

— Мій батько категорично відмовився виїжджати, — каже Олена. — Багато жителів нашого міста вже повертаються назад, додому, як це не дивно звучить. Адже проживання на території заходу України та за кордоном потребує чималих коштів, а не у всіх людей вони є. Одні наші знайомі, наприклад, кажуть, що ще жодного разу не отримували хоч якихось виплат, а за квартиру вже віддали 17 тисяч гривень. Ото й повертаються у пекло, бо більше нікуди.

Історія Олени й Віолетти — це історія людського болю й страждань, вписана в біографію нашої країни кривавою рукою окупантів. Дівчата тримаються мужньо й оптимістично, незважаючи на пережите. Навряд чи хтось із нас, побачивши на вулиці їх двох, схожих на ровесниць-подружок, розпізнає біженців, які тікали з пекла війни. Але ми не маємо права забувати, що такі люди зі зламаними долями живуть серед нас. Адже на території Городнянської та Тупичівської громад станом на 31 травня зареєстровано 887 внутрішньопереміщених осіб, з яких 263 дитини. Їхній біль — то наш спільний біль. І він не мине навіть тоді, коли скінчиться війна. Занадто багато пережитого й втраченого. Занадто болю й страждань принесли на нашу землю ті, хто колись називав себе братами.

Джерело: «Новини Городняньщини»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Краматорськ, переселенці, Антонюк, Городня

Добавить в:
 
 


Центр Комплект