Коли життя звучить як пісня і грається як матч: життєвий шлях Володимира Пилипенко

Володимир Пилипенко

Концертне життя Городнянщини важко уявити собі без цього чоловіка. Він виступав у зіркових ролях і музикантом другого плану, вигадував ідеї для свят і сценічних дійств та долучався до проєктів інших авторів. Гітара в його руках стала супутницею всього життя, а елегантна, підкреслено скромна зовнішність, – особистою візитівкою. Знають та поважають нашого візаві й у зовсім іншій сфері громадського життя – футболі, яким він щиро захоплений з дитинства. Герой нашої розповіді сьогодні – Володимир Пилипенко.

Корінний городнянець, він щиро закоханий у наше невеличке затишне місто. Народився у сім’ї робітників льонозаводу. Мама, Марія Іванівна, працювала сортувальницею, а батько – електриком. Попри цілком трудівниче походження, батьки прагнули культурного розвитку для сина й віддали його на приватні уроки піаніно в родину Маригодових.

– Кілька разів на тиждень я ходив на ті заняття повз сквер «Гармати», де мої однолітки заповзято грали у футбол «на виліт». Дітей тоді було багато, не менше було й футболістів, тому на одному майданчику зустрічались три-чотири команди. І, поки дві грали, інші чекали своєї черги зіграти з переможцем. Проте я чесно відпрацьовував програму на піаніно і вже на зворотному шляху закидав нотний зошит у кущі й біг до друзів-футболістів, – пригадав пан Володимир.

У цьому ж сквері він познайомився і з гітарою, на якій його навчили грати старші юнаки. Грали примітивно, по-дворовому, але то були перші навички і перші успіхи. Разом із заняттями на піаніно гітара захопила юнака у неповторний світ музики назавжди, навчила гармонії й сформувала перші музичні смаки. Саме потяг до музики й привів Володимира Пилипенка у перші городнянські вокально-інструментальні ансамблі «Веселка» і «Рубін», які були першопрохідцями у використанні електричних інструментів – гітар та клавішних. Окрім виступів на концертах, музиканти були справжніми зірками танцювального майданчика міста. Та пора безтурботної юності швидко минула призовом до війська.

– У військо мене призивали двічі: навесні та восени 1972 року. Перший раз провів добу на збірному пункті, де на мене не знайшлося «покупців», бо всі вичерпали свій ліміт призовників. Тоді воєнком заспокоїв: «Восени підеш у елітне військо!». Елітою стала прикордонна служба у далекому Туркменістані, зі щоденною муштрою, фізпідготовкою та стрільбами. Єдиним ковтком свіжого повітря у тому спекотному краю знову стали для мене музика і футбол. А коли я демобілізувався, то не міг повірити, що нарешті цей важкий період для мене завершився, – підкреслив співрозмовник.

Після служби Володимир Пилипенко повернувся у рідну Городню на телезавод «Агат», паралельно навчався заочно у Чернігівському політехнічному інституті. Але й цього було замало для енергійного творчого юнака. Весь вільний час він присвячував репетиціям та виступам у складі вокально-інструментальних ансамблів, а ще стояв у витоків футбольного руху на Городнянщині. Він грав за команду «Мотор» сільгосптехніки, створену Олегом Кононенком, яка була постійною учасницею турнірів обласного рівня, а згодом перейшов у команду Миколи Семеняка «Агат», якій присвятив 18 років свого життя: з 1977 по 1994 роки.

Дев’яності стали справжнім випробуванням для чоловіка: на заводі зарплату платили несвоєчасно, а потім взагалі залишився без роботи. І саме в такий непростий період він протягом року втрачає своїх батьків. Каже, розпач і безнадія були постійними супутниками тоді, але він не залишився на самоті зі своїми проблемами – справжні друзі допомогли й підтримали морально і матеріально. Згодом його запросили в райдержадміністрацію, де пан Володимир пропрацював до виходу на пенсію.

Після закриття телезаводу захоплений футболіст вже не мав змоги формувати команду з молоді, тому знову зібрав колишніх гравців й створив команду ветеранів «Агат», яка з 1994 року успішно відіграла десять сезонів поспіль й іноді збирається ще й досі! Яскравим підсумком його футбольної звитяги є факт, що Володимир Пилипенко, хоч і з перервами, більше тридцяти років очолював федерацію футболу Городнянщини. Увесь цей час він як музикант не забував й про сцену. Городнянці та гості міста пам’ятають його дует з Олександром Мілем. А тріо «Рубін» з Петром Івановим і Людмилою Борисовець тривалий час були візитівкою міських концертів і двигуном ностальгічних вечорів на танцювальному майданчику у міському парку. Пан Володимир був одним із натхненників і постійним учасником усіх п’яти концертів «Місто першого кохання», які відбулись у Городні з неповторним успіхом.

Сьогодні він працює робітником на міському стадіоні, у місці, де минули найяскравіші футбольні баталії його життя, спостерігаючи за тим, як тренуються і змагаються нові покоління футболістів, користуючись заслуженим авторитетом у футбольній спільноті громади всіх поколінь. Разом з цим він є постійним учасником міського естрадного оркестру «GorodBand» й нині розучує гітарну партію безсмертної композицій Стінга «Shape of my heart».

17 травня Володимир Пилипенко відзначав свій 70-річний ювілей. До свята готувався заздалегідь, бо чекав на друзів, яких йому вдалося знайти на цікавому, хоч і непростому життєвому шляху. Один з них навіть написав пісню до ювілею товариша.

Джерело: "Новини Городнянщини", Павло Дубровський

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: